Після Дебальцевого дипломатичного рішення на Донбасі немає

Українська армія вийшла з Дебальцевого. Поразка після Іловайська вимагає чіткого пояснення. Чому наші героїчні бійці змушені відступати, віддаючи противнику стратегічно важливі об’єкти та населені пункти.

Перші відповіді мало дати засідання РНБО. На разі ми маємо два рішення. По-перше, опрацювання доповнень до закону про воєнний стан і, по-друге, звернення до ООН з приводу введення миротворчого контингенту на Донбас.

Закон про воєнний стан потребує доопрацювання. Залишилося дізнатися, чому за таку важливу роботу взялися тільки зараз. Адже про можливе запровадження воєнного стану говорять практично рік. Знадобилася поразка під Дебальцевим, щоб почати таку важливу і серйозну роботу. Схоже, що вона буде проводитися поспіхом і, як завжди, закон буде прийнято «сирим», в ньому будуть прогалини й нестиковки з іншими законами та нормативними актами. Така якість управління в українській державі. А вона веде війну за своє існування.

Ще зовсім нещодавно високопосадовці стверджували, що ніякі миротворці Україні не потрібні. До того ж, практика оонівських миротворчих операцій є не надто обнадійливою. У колишній Югославії миротворці не змогли запобігти трагедії Сребрениці в Боснії і не надто проявили себе в Косово. Посол Йорданії в ООН принц Раад Зіяд аль-Хусейн, який брав участь у миротворчій місії в колишній Югославії, згадував, що «Миротворці ООН неодноразово кидали мирних жителів, що піддавалися репресіям, напризволяще, замість того щоб захистити їх, і кожного разу це був удар по довірі й репутації ООН».

На Близькому Сході на ізраїльсько-ліванському та ізраїльсько-сирійському кордоні миротворці також себе не показали. У разі зіткнень з терористами вони віддають перевагу так званому відходу, іншими словами, втечі або здачі в полон. Так було, коли солдати Фіджі з контингенту «блакитних касок» без бою здалися в полон терористам, так само вчинили й філіппінські солдати. Оонівський контингент UNIFIL (United Nations Interim Force in Lebanon — Тимчасові сили ООН у Лівані) озброєний, має танки й артилерію з правом їх застосування в обумовлених випадках. При цьому ніхто не пригадує, щоб коли-небудь військовослужбовці миротворчого контингенту ООН застосовували зброю. Навіть для свого захисту.

У Києві вірять, що на Донбасі буде по-іншому. Ірландські, індійські та інші військовики реально протистоятимуть зі зброєю російським терористам, серед яких більшість кадрові солдати та офіцери російської армії. Під обстрілами з ракетних установок та артилерійських гармат з мінометами вони дійсно будуть контролювати кордон між Росією та Україною. Наша влада настільки наївна або тут щось інше.

Що ж ми маємо на сьогоднішній день?

По-перше. Противник істотно відсунув лінію фронту від своїх вельми вразливих міст. Передусім Донецька. У свою чергу це істотно ускладнить його майбутнє звільнення.

По-друге. Противник отримав те, чого дуже хотів — найважливіший для нього внутрішній залізничний вузол. Тепер габаритні вантажі, зрозуміло якого призначення, з Росії доставляти в ДНР-ЛНР буде набагато простіше, що дуже скоро відгукнеться на фронті.

По-третє. Погрози Захарченка щодо Маріуполя та Харкова не слід розглядати як порожні. Після відходу з Дебальцевого у противника вивільнилися серйозні сили для організації наступу вже не по одному, а по двох, нехай і непов’язаних, напрямках. Куди будуть наступати насамперед? Схоже, що на Маріуполь. У стратегічному й тактичному сенсі їм зробити це легше. Удару буде завдано по щойно зайнятим українською армією селам. Без цього наступати на Маріуполь не можна, вони мають і пропагандистське значення. Поруч — російський кордон, й отримувати техніку з підкріпленнями особовим складом набагато простіше. Крім того, тепер у них з’явилася можливість наступати на Маріуполь з півночі та сходу по одному напрямку.

По-четверте. Путіну зараз дуже важливо завдати наступної істотної поразки українській армії з метою її деморалізації та посилення настроїв про зраду в тилу. Метою кремлівського плану є розхитування внутрішнього становища в Україні на основі воєнних поразок, що тривають.

По-п’яте. Кремль хоче переконати Захід, що Україна — це failed state, і немає жодного сенсу її підтримувати і тим паче постачати зброю. Вони не в змозі чинити опір звитяжній російській армії. Набагато простіше скасувати всі санкції й домовлятися з Кремлем по-хорошому. Якщо ні, то з кожним буде те, що відбувається і відбудеться з Україною.

По-шосте. Висновки з того, що сталося в Дебальцевому, необхідно зробити, і насамперед кадрові та організаційні. Так воювати більше не можна. Відступати нікуди, немає за спиною Волги, Уралу й безкраїх степів Центральної Азії. На кону Харків, Дніпропетровськ, Одеса та Маріуполь. Далі й говорити не хочеться.

По-сьоме. Час закінчувати ігри, що там окупована територія, але наші громадяни. Ми туди будемо постачати електроенергію, продовольство та газ. Оскільки Путін вирішив воювати, то й нам потрібно знімати білі рукавички й починати повну блокаду окупованої території. Зокрема і Криму. Якщо Путіну так потрібен Крим і Донбас, то нехай їх утримує, але без нас. Постачає до Криму продовольство, електроенергію, воду й багато ще чого. І при цьому оплачує все це з російського бюджету. Крим повинен обійтися Росії не в 120-150 млрд рублів, а набагато більше. Додамо до цього Донбас. Вони ж женуть туди так звані гуманітарні конвої. Нехай завантажують їх не снарядами, а продовольством.

По-восьме. Треба від слів, що там війна, переходити до конкретних справ. І якщо a la guerre comme a la guerre, то всі форми співпраці з Росією припинити, крім критичних. Наприклад, постачань газу.

По-дев’яте. Час визнати, що ніякого дипломатичного вирішення конфлікту на Донбасі немає, і скоро не буде. Європа боїться Путіна, піддається на його шантаж і повторює це як мантру. Зброї нам не дадуть, чимось допомагають — і на тому спасибі. Залишається сподіватися тільки на себе, на наш військово-промисловий комплекс. І це надовго. Якщо західні санкції збережуться в такому вигляді, то результат вони дадуть в кращому разі не раніше другого кварталу майбутнього року. Можливо, тоді й з’являться ознаки дипломатичного вирішення конфлікту. На разі економіку та фінанси необхідно переводити в стан мобілізації.

Система військового управління та командування вимагає докорінного перегляду з метою збільшення ефективності. Становище, коли армію забезпечують волонтери, далі стає просто нестерпним. Боротьбу з корупцією треба починати з армійського постачання та логістики. Інших змусить замислитися. Занадто у нас багато генералів і недостатньо підготовлених лейтенантів. В ізраїльській армії їх набагато менше, а ефективність управління та командування є незрівнянно вищою. Час зробити в цьому напрямі рішучі кроки.

Інакше ми увесь час будемо плентатися в хвості й не перехопимо ініціативу у супротивника.

По-десяте. На осяжний період часу ми окуповану частину Донбасу втратили. Треба цей факт визнати й діяти відповідним чином. Насамперед зміцнити оборону й не допустити розширення окупованої території. Економічно та фінансово почати зміцнювати державу через її внутрішнє реформування.

Під час Першої світової війни французький уряд у скрутну для країни годину очолив Жорж Клемансо на прізвисько «Тигр». Діяв він досить рішуче і на заперечення відповідав завжди однією фразою: Je suis la guerre — «Я веду війну». І переміг, за що йому додали прізвисько «Батько перемоги». Може час вже й нам ...