Вибір і вибори

Отож, вибори не як вибір між достойними кандидатами, а як тільки процедура можуть відбутися, тому що ми живемо в спекулятивній державі, де, за словами того ж Леоніда Макаровича, «влада живе за законами торгівлі» («День», 1999, 3 лютого). Виторгували посаду спікера парламенту — чому б і не спробувати крісло президента в такий спосіб?

Наскільки це реально і чи є якесь підгрунтя для цього? Відповідь на поставлене запитання потребує визначення домінанти сучасної української політики. А цією домінантою є, на наш погляд, ще не закінчена боротьба за власність, а отже, і за владу між номенклатурно-клановими угрупованнями. Саме ці угруповання за умов тотального панування в країні номенклатурно-кланового бізнесу мають значний вплив як на формування політичного простору, так і на результати виборів. Вони на сьогодні є важливим структурним елементом державно-управлінської еліти, сформованої із колишньої номенклатури та представників нової хвилі, які увійшли до складу еліти завдяки процесам демократизації.

Отже, місце і роль політичних партій у виборчій кампанії 1999 року тісно пов’язано з минулим, сучасним станом і політичними перспективами цих номенклатурно-кланових угруповань. Якщо з цієї точки зору розглядати проблему, то слід зазначити наступне. Кланова форма існування державно-управлінської еліти з перших років незалежності України давала регіональним елітам шанс брати участь в управлінні державою. При цьому панівне положення (ще з радянських часів) дніпропетровського клану ніхто не ставив під сумнів. Участь в управлінні державою представників інших регіональних кланів дозувалася залежно від різних обставин.

Проголошений курс на демократизацію та поява багатопартійності змусили державно-управлінську еліту перейти від чисто кланової системи своєї структуризації до партійної. Тобто перейти від принципу підбору кадрів за чисто регіональною ознакою до підбору кадрів, виходячи з партійної приналежності також. Таким чином, намітилась тенденція формалізації управлінської еліти за партійною ознакою. Активізація цього процесу була досить помітною останні роки, особливо перед парламентськими виборами 1998 року. Не маючи фінансової підтримки з боку держави, політичні партії з радістю приймали до своїх лав будь-кого, хто гарантував їм цю підтримку.

Однак спроба формалізації номенклатурно-кланових угруповань за партійною ознакою останнім часом заблокована об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Результати останніх парламентських виборів довели, що політичні партії на сьогодні «не структурують суспільство, а лише відбивають сучасне суспільне розшарування на безліч маргінальних груп» (Україна після виборів: уроки та перспективи. Аналітична доповідь Українського центру політичних і економічних досліджень. Квітень 1998 року). Інакше і не могло бути. У неструктурованому суспільстві неможливе повноцінне існування політичних партій. Демагогічне використання вітчизняними номенклатурно-клановими угрупованнями доктрин західного зразка для створення власного політичного «даху» призвело лише до одного: політичний простір України виявився спаплюженим великою кількістю невеликих і маловпливових партій. Здається, на сьогодні їх вже більше 60-ти. Природно, що вони об’єднують лише 1% населення України, бо не мають відповідної соціальної бази у суспільстві.

За таких обставин уявляється закономірною невдала спроба номенклатурно-кланових угруповань легалізувати своє панівне положення через партійні структури на останніх парламентських виборах. Попри всі зусилля та майже прямі втручання у виборчий процес з боку влади, створити парламентську більшість за допомогою партій не вдалося. Звідси був зроблений висновок: ефективність партійних структур на сьогодні занадто мала й опиратись тільки на них у ході президентських виборів небезпечно. Саме цим можна пояснити «мовчання» Президента на відчайдушне звернення до нього керівництва НДП «визначитись, на які політичні партії він має намір розраховувати під час виборчої кампанії».

Між тим, Президент все ж таки відповів конкретними діями, аналіз яких дозволяє виявити на кого ж все-таки робиться ставка. Йдеться про поступове витіснення, а точніше — ігнорування політичних партій у новому владному пасьянсі. «Ідеологічне» забезпечення цьому процесу, на наш погляд, поклала стаття Валерія Венєвцева в газеті «Факти» у жовтні 1998 року під символічною назвою «Як може виглядати політика без політичних партій». Висновок, який робить автор (автори?) знаковий: «Бесполезная это штука — украинская партия. Не нужна она ни народу, ни политикам. И не хочется даже думать, как сделать ее полезной... Подумать стоит о другом: кто вместо партий будет... поддерживать кандидатов в президенты?.. Нужна какая-то связующая нить между народом и властью».

Думати, звичайно, довго не стали про цю «связующую нить», бо вона вже була готова заявити про себе в парламенті ще в тому ж жовтні 1998 року. Саме тоді позафракційні депутати та частина депутатської фракції НДП проголосили про своє бажання створити нову парламентську структуру з чудовою назвою «З відродження регіонів». Щоправда, дебют цієї групи в силу різних причин був перенесений на початок 1999 року та співпав ще з однією «знаковою» подією — створення розширеного варіанту Ради регіонів України під патронатом Президента і Голови Верховної Ради України.

Все це свідчить, на наш погляд, про те, що взято курс на проведення до кланово-регіонального принципу функціонування державно-управлінської еліти в дещо модифікованому вигляді. Тобто, як констатували керівники тієї ж НДП: «Відбувається зворотний процес — партії відсуваються на маргінес, а на перший план виходять знову ж таки «тіньові» клани... всі політичні рішення приймаються через призму кланової структури нашого суспільства, а не структури політичних партій». («Точка зору», 1998, №6).

Наростання саме цієї тенденції є небезпечним як для проведення чесних президентських виборів, так і для подальшої долі демократії в Україні. Адже опора на клановий принцип функціонування владних структур породжує «тіньову» політику, що знаходиться в прямому протиріччі з публічною політикою, характерною для політичних партій, розвиток яких, в свою чергу, є важливим чинником демократичних перетворень.

Все це, сподіваємось, добре зрозуміють і самі політичні партії демократичного спрямування, лідери яких останнім часом все частіше публічно висловлюють свою незгоду з таким ставленням до них з боку влади. Вихід вбачається в одному — політичним партіям демократичного спрямування треба консолідуватися і виступити як потужна політична сила, з якою будуть рахуватися владні структури.

Таким чином, демократичний рух України стоїть перед вибором:

— або політичні партії демократичного спрямування, поборовши організаційний егоїзм та приборкавши нездорове суперництво своїх лідерів, об’єднають свої зусилля та висунуть єдиного кандидата в президенти, даючи тим самим шанс реформаторському руху в країні провести справжні реформи, змінити життя людей на краще. В кінцевому своєму результаті — зберегти і продовжити демократичні завоювання в країні;

— або демократичним силам треба готуватись до відходу в опозицію, коли до влади прийде представник лівих сил. У цьому випадку країна буде ще довго перебувати в стані стагнації.

Вибір за політичними партіями демократичного спрямування. Від нього будуть залежати не тільки результат президентських виборів, подальша доля України, а й майбутнє самих політичних партій.