Хто ще досі боїться Кобзаря?

Воно розпочиналося 23 роки тому з Чернігівщини, з Седнева — де стоять рештки Шевченківської липи, де альтанка Глібова і палац та кам’яниця Лизогубів, у яких  гостював Шевченко та писав тут другого «Кобзаря». Цього року міжнародне Шевченківське свято знову повернулося на Чернігівщину, обійшовши по черзі всі області України.

Варто було б і надати йому нових смислів та форм, адже Україна за ці 23 роки таки змінилася...

Проте совок продовжує панувати в наших головах...

Захотіли письменники покласти квіти до пам’ятника Тарасові на Валу — та будь ласка. Ні, треба ще кріпосний театр, у даному разі — капелу бандуристів імені Остапа Вересая. Для кого їх спів? Для групи письменників? Ні телебачення, ні радіо, ні журналістів, які беруть інтерв’ю у знакових людей гуманітарної України...

Власне, знакові на той час ще й не доїхали — вони прибули пізніше, у театр, де й проходило відкриття свята. Що й казати — режисура його була чудовою, виступи багатьох колективів — прекрасними. А перед тим — пристрасне слово голови Всеукраїнської «Просвіти» імені Т. Шевченка Павла Мовчана,  виступи першого заступника міністра культури та туризму Ігоря Ліхового, голови обласної ради Миколи Звєрєва,  вагоме слово шевченкознавця Сергія Гальченка, привітання від Президента, зачитане головою Чернігівської обласної державної адміністрації Валерієм Кулічем...

Але, власне, які нові смисли прочитання Шевченка дав концерт? Ні, не треба показувати Шевченка з шиною на Майдані чи з автоматом на Донбасі (є такі плакати), але показати його актуальним сьогодні — таким мав би бути лейтмотив не тільки концерту, але й усього свята. Цього не було помітно. Бо Шевченка не читають. Бо бояться його й досі, як зауважив хтось із виступаючих.

І форми свята мали би бути вже іншими — наприклад, чому б у рамках заходу не обговорити з учителями проблеми викладання української літератури в школі та вишах, адже не секрет, що юнь дуже часто не любить української літератури. А як вони її полюблять, коли вчителі не розуміють «Гайдамаків» Шевченка (або сприймають на рівні нерозумного Бузини)?...

Або, скажімо, малярство — казахський письменник назвав Шевченка основоположником казахського живопису. А ми в Україні знаємо Шевченка-художника? До речі, випускника Академії мистецтв? Ні, ми все порівнюємо його з Пушкіним, бо Росія досі сидить у затуманених імперським чадом головах. Чи ж дивно, що 47-річного чоловіка досі зображуємо по-совєтськи: у кожусі, шапці, з обвислими вусами. «Скиньте з нього отого дурного кожуха. Та відкрийте у ньому відчайдуха-зуха!» — закликав давно Іван Драч. Оглухли, не чують...

У рамках свята варто б обговорити зі спеціалістами інформаційної політики Шевченківські інвективи щодо Кавказу і Росії, яка розпадається.  Із літераторами — замість обридлих клятв вірності Тарасові — подолання комплексу меншовартості.  У тій же Качанівці, де зустрічалися російська та українська культури за часів Шевченка, варто б і зараз влаштувати неформальні дискусії з представниками російської культури: як жити далі, адже від Росії стіною не відгородимося,  мусимо вибудовувати відносини.

А так все звелося до гарного концерту, гарних промов, приємного відпочинку у Седневі, Качанівці, Ніжині та Чернігові... Та ще до того, що описане в книжці українського радянського письменника, що так і не став українським, — Віталія Коротича, «Жилі-билі, єлі-пілі»...