Чого я не можу не сказати?
Коли газета «День» запропонувала мені вести блог, я дуже зраділа. До війни я багато писала - науково-популярні книги з психології, статті, тексти для телебачення. Потім виявилося, що складати переживання в слова може бути особистою терапією. А переживань багато і слів виходить багато, чому б писати не тільки в фейсбуці, але і в українській газеті? Пішло жваво. Я із задоволенням публікувала власні нотатки і читала відгуки. Народу подобалось. Я хвалилася друзям, як чеховська Аркадіна: «Як мене в Харкові приймали, матінко моя, до цього часу голова паморочиться! Студенти овацію влаштували... Три кошики, два вінки... На мені був дивовижний туалет... Що-що, а вже вдягнутися я не дурна». Спочатку я написала про примус до скорботи, потім про кіднепінг під маскою доброчинності, потім про російські «ліберальні» варіанти окупації Криму... Виходив захоплюючий аналіз видів діареї - ця від брудних рук, ця тому, що гидоту ковтаємо, ця від інфекції, ця від страху... Щоразу було все важче. Я не розуміла чому. Чому ні думок, ні слів, ні образів, ні художніх прийомів...
Колись я займалася судовою експертизою. З професійної точки зору мені було дуже цікаво аналізувати, що саме привело людини до злочину, що стало причиною слабоумства, психозу тощо, але для суду це було великою мірою не важливо. Важливо було одне - дієздатний обвинувачений чи ні, відповідає за свої вчинки чи ні, може відрізняти добро від зла чи ні. Решта - для службового користування і професійної цікавості психологів і психіатрів. Не для суду. Суду це все одно. Моя країна напала на вашу. Мої співвітчизники моїми снарядами щодня вбивають ваших. Ми дієздатні і відповідальні. Це все, що я можу сказати українським читачам. Решта - як ми дійшли до такого життя, чому не можемо це зупинити, жертви ми самі чи кати - не важливо. Для вас, думаю, не важливо. Так що я можу сказати? Просити вибачення? Жодного разу не робила цього за три з лишком роки. Я не думаю, що ми заслуговуємо прощення. Висловлювати солідарність? Я добре запам'ятала, як у відповідь на коментар із Росії: «Тримайтеся, ми з вами!» - під час обстрілів Маріуполя українці відповідали: «Саме це найбільше і лякає». Висловлювати співчуття? Але це було б лукавством.
Я не можу насправді повністю зрозуміти і розділити почуття людей, у яких щодня вбивають близьких. Я втрачала рідних, але вони померли від природних причин, від невиліковної хвороби. Я думаю, це інший біль. Можу тільки припустити, що у відчутого мною болю було куди менше гніву і відчаю. У моїх рідних не стріляли, вони не гинули від бомбардувань, не втрачали руки і ноги, їх не вбивали просто заради збереження влади упиря з сусідньої країни. Я дуже добре знаю, що я можу і повинна писати моїм співгромадянам. Новини АТО. Щодня я збираюся з силами і відкриваю Цензор.нет, сторінки волонтерів і публікую фронтові повідомлення - убиті, поранені, руйнування, бойові втрати, втрати цивільного населення - все, чим ви живете четвертий рік, все, про що ми не хочемо знати. Я не відчуваю права писати про щось іще.
