«Доктрина Путіна»: Севастополь, Київ, Царград…
4 грудня Володимир Путін у своєму щорічному президентському посланні Федеральним Зборам РФ, не сказавши ані слова про корупцію і потішивши публіку фантастичними 4% інфляції (замість реальних 10-12%), значну увагу присвятив всебічній аргументації анексії Криму. Виявляється, все там було зроблено цілком легально та правильно – бо рішення, мовляв, ухвалила легітимна Верховна Рада АРК, обрана (втім, так і хочеться сказати – призначена) за Януковича з його маленьких двійників. Але головними у посланні виявилися не формально-правові, а зовсім інші аргументи. Які є обґрунтуванням подальшої російської територіальної експансії. Цитую мовою оригіналу, щоб не втратити жодного нюансу.
«Для нашей страны, для нашего народа это событие имеет особое значение. Потому, что в Крыму живут наши люди, и сама территория стратегически важна, потому что именно здесь находится духовный исток формирования многоликой, но монолитной русской нации и централизованного Российского государства. Ведь именно здесь, в Крыму, в древнем Херсонесе, или, как называли его русские летописцы, Корсуни, принял крещение князь Владимир, а затем и крестил всю Русь. Наряду с этнической близостью, языком и общими элементами материальной культуры, общей, хотя и не очерченной тогда устойчивыми границами территорией, нарождающейся совместной хозяйственной деятельностью и властью князя христианство явилось мощной духовной объединяющей силой, которая позволила включить в формирование единой русской нации и образование общей государственности самые разные по крови племена и племенные союзы всего обширного восточнославянского мира. И именно на этой духовной почве наши предки впервые и навсегда осознали себя единым народом. И это даёт нам все основания сказать, что для России Крым, древняя Корсунь, Херсонес, Севастополь имеют огромное цивилизационное и сакральное значение. Так же, как Храмовая гора в Иерусалиме для тех, кто исповедует ислам или иудаизм», - заявив Путін у Георгіївському залі Кремля.
Заява просто-таки потрясає у сенсі її «відповідності» історичним реаліям і мусить «поставити дибки» вітчизняних, і не тільки політиків у плані протидії чітко окресленим у ній подальшим напрямам російської агресії.
Найперше щодо вживання слова «русский» стосовно подій Х століття. Визначний дослідник культури давньої Русі академік Дмитрій Лихачов пропонував у 1990-х запровадити в російську мову слово «русьский» для позначення реалій не лише до монгольського часу, а й історичної доби до Куликова поля. Не погодився з ним офіціозний філологічний корпус: а як же тоді Росії приписувати собі українську та білоруську, а заодно й молдавську, литовську, латвійську, естонську та фінську історію (бо ж предки цих народів або прямо входили у склад давньоруської держави, або платили їй данину)? І зараз ця казенна філологія дозволяє Путіну вести мову про «русских летописцев», хоча вони самі себе такими не вважали. Несторова «ПовЂсть времяньныхъ лЂтъ» - якщо транскрибувати цю назву, як вона читалася у стольному Києві, то вийде «повість времяньних літ», - оповідала, звідки пішла «руска? земл?», інакше кажучи, «руська». А «князь Владимир» з путінського послання - це «Володимеръ» або ж – у київському причитанні – «Володимер» цього літопису.
Проте це дрібниці у порівнянні з тим головним, що міститься у цьому фрагменті послання. Виявляється, вже у Х столітті на Русі існували спільна мова (хоча насправді – тільки книжна, так звана церковнослов’янська, створена на основі болгарської) та «народжувана спільна господарська діяльність» (це в часи домінування натурального господарства та локальних ранньоринкових спільнот – не випадково-бо ініціатива князя Володимира карбувати свої монети отримала продовження тільки до кінця другого десятиріччя ХІ століття – невдовзі настав так званий «безмонетний період»). А якщо існує спільна культура, територія, мова та економіка – то який тип спільноти, за товаришем Сталіним, формується на підставі цих чинників? Правильно, нація! От Путін і заявляє про те, що у «формирование единой русской нации и образование общей государственности» були включені «самые разные по крови племена и племенные союзы всего обширного восточнославянского мира». Інакше кажучи, від молдованина до фіна…
Отож «історичні» територіальні межі «единой русской нации» та «единой государственности» окреслені, тому кожен агресивний акт і кожну анексію чужої землі тепер Кремль, очевидно, аргументуватиме відповідно до щойно виголошеної «доктрини Путіна»: ми не загарбуємо чуже, ми повертаємо своє, це все землі «многоликой, но монолитной русской нации».
Але в арсеналі президента РФ не тільки ті аргументи, де буяє дух товариша Сталіна; він вдається і до сакрально-символічного обґрунтування агресії. Про це він прямо говорить у посланні Федеральним Зборам – мовляв, для нас Севастополь – наче Храмова гора в Єрусалимі, бо «именно здесь находится духовный исток». Ще більш розгорнуто це обґрунтування прозвучало місяць тому, на зустрічі з молодими вченими та викладачами у московському Музеї сучасної історії Росії. Тоді Путін заявив: «Если мы совсем туда, в глубокую историю, залезем, то мы посмотрим там <…> как развивалось потом Русское государство, как оно складывалось, возникло и как оно развивалось. И там нет ни одной проигрышной для нас позиции, начиная с того, что Крым для русских – я сейчас говорю именно об этой части нашего многонационального народа – русских, о православных людях – имеет и некоторое сакральное значение. Ведь именно в Крыму, в Херсонесе, крестился князь Владимир, а потом крестил Русь. Изначально первичная купель крещения России – там. И Херсонес – это же что? Это Севастополь. Вы представляете, какая связь между духовным истоком и государственной составляющей, имея в виду борьбу за это место: и за Крым в целом, и за Севастополь, за Херсонес? По сути, русский народ много веков борется за то, чтобы твёрдой ногой встать у своей исторической духовной купели. <…> …Очень много в духовной части жизни Крыма связано с Россией вообще. Я имею в виду наших великих писателей, художников, которые жили и творили в Крыму. Это неотъемлемая часть нашей культурной жизни, нашего культурного кода».
Узагалі-то аргументи такого штибу добре згодилися б для епохи хрестових походів: завоювати Єрусалим, звільнити від нечестивих Гроб Господній, взяти під свій збройний контроль «духовні витоки»… Чи для імператорів «Священної Римської імперії германської нації», які намагалися завоювати Священне місто – Рим. Хоча їх використовували й у ХХ столітті – коли нацисти готувалися марширувати Європою і коли Слободан Мілошевич готував етнічну чистку у Косово, бо, бачте, не мають права якісь поляки претендувати на «споконвічне ганзейське місто Данциґ», а якісь там албанці населяти міста, що у ХІІІ столітті були резиденціями сербських королів та патріархів… Утім, хіба не відомо, чим це все скінчилося для хрестоносців та імператорів, Гітлера і Мілошевича? Чи ж Путін хоче повторити перейдене?
Власне, Російська держава вже пробувала звоювати головне Священне місто православного світу – Константинополь (нині – Стамбул). У першій половині 50-х років ХІХ століття це призвело до Кримської (Східної) війни, в якій Росія зазнала катастрофічної поразки. У 1914 році, спонукавши початок Першої світової війни, і російська влада, і значна частина російської інтелігенції так само прагнула «до витоків» - адже саме у Константинополі хрестився (задовго до Володимира) київський князь Аскольд, там прийняла християнство бабця Володимира – княгиня Ольга. Власне, це місто є не менш сакральним для Русі, ніж Херсонес. Але який наслідок мала ідея «війни за Константинополь до переможного кінця, щоб відновити хрест на Святій Софії»? Революцію 1917 року, а затим – прихід до влади більшовиків. І цілі океани крові – впродовж десятків і десятків років…
Але що Путіну до пролитої в ім’я геополітичних марень крові? Останній рік наочно довів його готовність діяти агресивно, не надто зважаючи на людські страждання і смерті. Тож хоч-не-хоч, а згадаєш, що Київ хоча і втратив у нинішній російській міфології статус «матері міст руських» (тепер це дрібне поселення на околиці Хозарського каганату, яке значно поступається Старій Ладозі і Новгороду, таке собі осердя «жидобандерівців» давніх часів) – але все ж залишається одним із Священних міст християнського світу, «другим Єрусалимом». І на місці Ердогана варто було б остерегтися… Ба, і Париж, і Берлін, і Монте-Карло – це «невід’ємна частина духовного коду», чи не так? Іншими словами, у посланні Федеральним Зборам президент Росії зазначив, що він не збирається припиняти територіальну експансію та йтиме до кінця.
