Долі на перехрестях війни: небезпечна диспозиція
Перехід через Станицю Луганську, так званий КПВВ – контрольний пункт в’їзду-виїзду. По ньому проходять стомлені, часто старшого віку люди з «кравчучками». Втома їхня від тривалого (більше кілометра) пішого ходу, а особливо при переході через підірваний міст через річку Сіверський Донець. Щоправда, людям похилого віку Червоний Хрест допомагає перетнути цю перешкоду, так би мовити, в особистому порядку. В Станиці Луганській на автовокзалі, який міститься біля КПВВ, розташований ринок, де скупляються луганчани. Тут можна придбати те, чого в Луганську або немає, або «в три дорога», або поганої якості. Станиця взагалі завжди була для Луганська селищним курортом, де скуповували дачі на берегах річки та біля лісу, розводили господарства, тобто отримували все те, чого так не вистачало в пролетарському місті. Тепер, коли це місто окуповано російськими бойовиками, ціна доступу до Станиці підвищилась у рази. Саме тому мешканці Станиці (і проукраїнські, і проросійські) знають, що бандити «ЛНР» поглядають на цю місцевість з особливою увагою. Гора, яка буквально нависає над Станицею Луганською, при уважному спогляданні просто розрита траншеями та різного роду воєнними укріпленнями.
В самій Станиці залишились місцеві, які щоночі вимушені засинати під звуки канонад та з усвідомленням того, що «прилетіти» може й у їхніх дім. У Станицю регулярно прилітають різного калібру міни з боку окупованого Луганська. Навесні цього року Луганська ВЦА навіть тимчасово забороняла тут прохід – небезпечно. Та згодом КПВВ було відкрито як до цього часу безальтернативний, адже в Золотому, що неподалік Стаханова, бойовики так і не погодились відкривати перехід. Чому? Бандити пропонують відкрити КПВВ у Щасті, тобто відкрити на цей напрям прямий шлях. Таким чином будуть два КПВВ, що контролюються з їхніх висот, що дасть можливість у випадку наступу розбити їх з двох боків – гори над Сіверським Донцем (над Станицею Луганською) і Веселої Гори, що нависає над Щастям. Ще одна вкрай небезпечна диспозиція для української сторони.
На ринку я намагаюсь невимушено зав’язати розмову з торговцями. Всі хочуть «як було до 2014-го». Враховуючи те, що з українського інформаційного поля, окрім одного банера «Станиця Луганська – це Україна», фактично немає іншого контакту з «материком», присутність України тут відчувається слабко. При цьому в Станиці можна «зловити» не лише російське телебачення, але й окупаційне телебачення з «ЛНР»! Один луганчанин, який тільки-но перебрався через КПВВ і чекав «Газель» на Старобільськ, поділився зі мною: «Одного разу я натрапив у Луганську на FM-станцію «Перець». Я так зрадів! Почув українську пісню, а потім… якого тільки сміття я не наслухався – рок, реп, якась балаканина ні про що… А це радіо, виявляється, для українських військових. То таким лайном вони «грузять» мізки нашим воїнам!».
Здавалось, якщо ми поки що не можемо відвоювати власні території зброєю, то, може, варто було б спрямувати зусилля на інформаційний фронт. І ось я заходжу в групу соціальної мережі «ВКонтакте», яка присвячена моїй рідній школі. Роздивляюсь фото. Ностальгія – знайомі стіни, вікна з тим самим підвіконням, що трошки похилилось (а похилилось воно ще за моїх часів, коли ми – маленькі розбишаки – лупили по ньому долонями, «вибиваючи» фантики з жувальних гумок), шкільне подвір’я… І аж раптом – червоні знамена, якісь марші з триколорами в дитячих руках. А найголовніше – фото абсолютно нових підручників з «Истории отечества». За роки мого навчання в 90-х роках і за весь той час, що зв’язував мене з моїми вчителями потім, я ніколи не бачив і не чув про таку обробку мізків дітям. Ми виявилися поколінням, кинутим на поталу вчительських експромтів виховання. Цими ж дітьми зайнялись всерйоз. І зайнялись з Москви. СТРАТЕГІЧНИЙ пролом у нашому тепер уже інформаційному та виховному фронті.
Отже в Україні існують дві мапи фронту на Донбасі – топографічна й інформаційна. Як на першій, так і на другій ми маємо суттєві прогалини.
