Про крапки над «і»
Чи буде визнаний, нарешті, «конфлікт на сході України» війною?
«Конфлікт на сході України» - це словосполучення вживають майже всі провідні європейські політики. Останнім часом воно прозвучало, скажімо, з вуст єврокомісара із питань політики сусідства Йоганнеса Гана та міністра закордонних справ Німеччини Франк-Вальтера Штайнмаєра. Причому Ган вдався в деталі, і говорив про необхідність для України, якщо вона чекає інвестицій з Євросоюзу, не лише розв’язати конфлікт на своєму сході, а й уладнати ситуацію з Кримом. А на додачу офіційний Київ має ще й якимось чином налагодити відносини з Москвою…
Але ж як це зробити, коли реально на сході України буяє не «конфлікт», а неоголошена «гібридна війна», яку веде Росія проти Української держави, і коли «уладнати» ситуацію з Кримом можна або погодившись із його окупацією росіянами, або силою вибивши російські війська з півострову?
Утім, саме такою – помірковано-обережною, без розставляння крапок над «і» - є наразі позиція чи не більшості членів ЄС. Мовляв, ніякої війни немає, ніякої російської агресії не чиниться, хоча на Донбасі наявні не тільки військовослужбовці РФ, а й цілі збройні формування та воєнна техніка. Що ж, Україні доводиться діяти в межах парадигми «маємо те, що маємо», при цьому постійно нагадуючи багатьом західним партнерам про реальний стан справ. Бо ж навіть достатньо рішучі оцінки цього стану хибують на певні евфемізми. От, скажімо, як повідомила Європейська Рада про зміст розмови президента США Барака Обами з президентом цієї Ради Дональдом Туском, який щойно офіційно вступив на посаду: «Ми поділяємо занепокоєння у зв’язку з кризою в Україні та погодилися з тим, як важливо для Росії піти зі східної України, припинити постачання підрозділів та обладнання, дозволити ефективно контролювати кордон та дозволити ОБСЄ продовжити свою місію. Усі заручники повинні бути звільнені». Навіть тут, де прямо визнана присутність Росії на українській території, йдеться про «кризу в Україні», а не про вторгнення збройних формувань армії та ФСБ РФ.
Можна було б навести чимало історичних паралелей, коли західні демократії з різних причин не хотіли називати речі своїми іменами та воліли вести мову про «кризу» у тій чи іншій державі, а не про відверту агресію з боку тоталітарних деспотій (гітлерівської Німеччини, сталінського, хрущовського і брежнєвського СРСР, маоїстського Китаю тощо). Втім, читачі «Дня», гадаю, самі знайдуть чимало цих паралелей. Я ж хочу звернути увагу на інше: у перший день зими у район донецького аеропорту виїхали керівники україно-російського центру з припинення вогню. Українську сторону представляв генерал-лейтенант Володимир Аскаров, російську – генерал-лейтенант Олександр Лєнцов. «Мета поїздки – припинення штурму стратегічного об’єкту та зниження градусу напруги з обох сторін», – повідомив прес-центр АТО. Була інформація, що генерали домовилися про повне припинення боїв у цьому районі, але вона, схоже, виявилася передчасною. Та головне інше: всі наочно побачили, що припинення бойових дій у Донецьку залежить не стільки від місцевих бандюків, скільки від російської сторони, від російських військовиків.
Крім того, того ж першого дня зими був опублікований звіт місії спостерігачів ОБСЄ в Україні про переговори в Луганську між згаданими вже генералами за участю проросійських терористів з «ЛНР» та спостерігачів ОБСЄ. Під час переговорів була досягнута домовленість про загальне припинення вогню з 5 грудня вздовж усієї лінії дотику українських сил та бойовиків «ЛНР». Виведення важких озброєнь має початися 6 грудня. І що цікаво: представники «ЛНР» наполягали, що взяли під контроль так звані «козачі формування», і вони також виконуватимуть домовленості, хоча раніше заявляли про свою «автономність». Як це вдалося? Дуже просто: лідер цих «козаків» Микола Козицин був затриманий ФСБ та вивезений до Росії. Власне, це зайвий штрих до того, хто є господарем у «ЛНР» та «ДНР».
У такій ситуації дуже легко, вслід за деякими знаними письменниками, перейти на знущально-викривальний тон щодо «старої Європи». Мовляв, вони прикрилися нами від путінської імперії, та ще й із нас знущаються. Але що є вірним на вустах письменника, те не завжди правильне на вустах політика, ба, навіть політолога. Загалом же, видається, офіційному Києву у відносинах із тими членами ЄС, які ще прямо не називають російську агресію агресією, слід виходити з принципу: «Вода камінь точить». Власне, якщо хтось соромиться назвати речі своїми іменами (хоча це теж дуже бажано), нехай поки що обходиться евфемізмами, головне – щоб діяв цей «хтось» правильно. А для цього мають підключатися і найавторитетніші українські мас-медіа, і знані на Заході наші літератори та публіцисти, і представники громадянського суспільства. Що для України головне? Щоб останній російський вояк полишив українську територію, щоб кордон був міцно закритий і щоб диверсійно-терористичні групи не заходили до нас із того боку. Коли це станеться, тоді, можливо, навіть делікатні європейські речники визнають: так, це була «гібридна війна», в якій агресором виступала путінська Росія. Але все це вже десь там у минулому, давайте спільними силами будувати щасливе майбутнє…
