Причини перемог «ліво-правих популістів»
«Новітні ліво-праві популісти», схоже, наступного року продовжать свій марш по всьому світу. Від однієї перемоги до іншої на виборах усіх рівнів і на референдумах, завойовуючи одну позицію за іншою й успішно займаючись переформатуванням світового порядку. Краще чи гірше стане жити мільярдам людей в результаті цих майбутніх змін – невідомо, проте вже зараз варто було би придивитися уважно до причин появи та ствердження діячів і політичних сил такого ґатунку, які ще наприкінці минулого століття здавалися кимось і чимось ірреально-фантомним, дійсним лише в запаленій уяві окремих маргінальних політиків й аналітиків.
Проте об’єктивне підґрунтя цього «ліво-правого» політичного «вибуху», який ми можемо спостерігати в багатьох розвинених країнах, було закладене саме тоді. Адже саме тоді здійснив своєрідне «харакірі» той потужний лівий і ліволіберальний рух (не плутати з лівими радикалами, тобто комуністами різного штибу!), який немалою мірою визначав лице ХХ століття та був одним із головних чинників усебічного розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки та політичної демократії, а ще – захисту прав людини.
Це «харакірі», звичайно, лише один із вимірів того підґрунтя, проте дуже важливий і вартий сьогодні особливої уваги.
Якими були засадничі принципи класичного лівого руху? Захист інтересів і прав трудящого люду (від найбідніших пролетарів і наймитів до селян-середняків і міських дрібних підприємців), справедливий перерозподіл багатств на користь більшості суспільства (передусім від грошовитих нероб до працівників), перетворення світу, поділеного в тих чи інших формах між імперіями в часи «першої глобалізації» (кінець ХІХ – початок ХХ століття) на систему рівноправних національних держав, зрештою класова боротьба в її цивілізованих формах (Карл Маркс наприкінці життя наголосив, що загальне виборче право знімає потребу в соціалістичній революції) з метою гармонізації соціуму під гаслами Свободи, Солідарності та Справедливості.
Звісна річ, життя завжди є складнішим за теоретичні схеми й ідеологічні гасла, тому лівий рух, який включав соціал-демократичні та соціалістичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні організації часом був вимушений іти на компроміси, «виносячи за дужки» ті чи інші своє гасла. Проте на загал ліві сили разом із ліволіберальними інтелектуалами зуміли досягнути чималого. Щоправда, був у них істотний ґандж: більша частина їхніх провідників й активістів щиро вірила радянській пропаганді стосовно «визначних успіхів» СРСР у соціальній сфері. Проте тут не все так просто: те, що в СРСР існувало на рівні гасел (а реально – хіба що для номенклатури), західні ліві втілювали в життя, використовуючи всі важелі – від страйків до перемог на виборах. І тому не випадково Микита Хрущов, повернувшись у 1964 році з поїздки до Швеції, щиросердо сказав Анастасу Мікояну: «Ти думаєш, Анастасе, у нас соціалізм? У нас лайно, а не соціалізм! А от у Швеції – соціалізм!»
За збігом обставин, через кілька місяців Хрущова відправили у відставку…
Але мова не про те, а про реальні успіхи лівого руху. А ще – про те, що після Хрущова Кремль і Луб’янка, бачачи ці успіхи, почали активно засилати в лави цього руху свою агентуру, щоби через неї, скориставшись ілюзіями західних соціалістів щодо СРСР, впливати на європейську і світову ситуацію.
Я далекий від того, щоби списувати трансформацію лівого і ліволіберального руху, яка розпочалася в 1970-80-х, на дії цієї агентури. Хоча б тому, що клепок їй би не вистачило на таку далекосяжну стратегію. Тут одна на одну наклалися численні об’єктивні і суб’єктивні чинники, аналіз яких – особлива тема. Звернімо увагу на наслідки; пошлюся на двох сучасних мислителів.
Ось що говорив, виступаючи в Києві у вересні 2013 року, французький політолог Лоран Буве: «Фемінізм заполонив усі країни. Гомосексуалісти є великою часткою соціал-демократичної спільноти… Починаючи з 70-х років соціал-демократичні, соціалістичні партії взяли під своє крило боротьбу за права національних меншин… Тобто оцим меншинам – чи сексуальним, чи національним, чи расовим – стали надавати певні преференції… Вся ця боротьба підмінила боротьбу класову як таку». Іншими словами, ліві, за словами Буве, розійшлися з ідеями, які були в їхній витоках.
А за півтора роки до цього патріарх російського лібералізму публіцист Поель Карп відзначив низку проблем, які виникли не в останню чергу внаслідок політики європейських лівих в останні десятиліття. Серед них:
- Тяжка криза політики мультикультуралізму: «Хотели чтобы люди, перебравшиеся в Европу, стали европейцами, не отрекшись от отеческой культуры. Это не получилось… Двойная система ценностей, терпимость к нарушению общепринятых в Европе светских норм, обручившись с политкорректностью к чужой религиозной нетерпимости, порождает Брейвиков».
- Деструктивний з багатьох точок зору характер залучення мігрантів для роботи в Європі: «Завоз в Европу рабочей силы, не имевшей работы дома и готовой получать за труд много меньше британских, французских, немецких рабочих, был как раз антикапиталистическим, антирыночным актом, как в прошлом завоз в Америку рабов из Африки. Он был направлен против своих рабочих, которым не хотели платить больше… Массовый завоз дешевой рабочей силы, к сожалению, не был осознан как внеэкономический шаг, подрывающий рыночную экономику. Ощущение этого вылилось лишь в форме противостояния культур и религий, христианства и ислама».
- Абсурдність запеклої боротьби з націоналізмом як таким, що начебто апріорі є агресивним: «Во Франции об Алжире спорили, отпускать или не отпускать, и решающее слово, чтобы отпустить, сказал де Голль, явный французский националист. Потому и отпустил, что дорожил Францией, не хотел ей груза, выгодного немногим».
- Небезпечна терпимість до лівого радикалізму: «Крайне правым в Европе, а в Германии особенно, гнуть свое трудней, чем крайне левым. Партию "Левые", правившую в ГДР, хоть и под другим именем, в бундестаг пускают, а национал-социалистами там не пахнет».
- Нарешті, радикальна зміна ідеології та практики лівих сил: «В прошлом левых беспокоило положение рабочих. Теперь левые другие».
І справді, принципово інші. Якщо раніше ліві й ліволіберальні сили захищали інтереси працівників, передусім найманих, то тепер об’єктом їхнього захисту є насамперед ті, хто не працює. І не лише тому, що не може працювати, а й тому, що працювати не хоче – в силу чи то особистих, чи то групових, чи то радикально-релігійних поглядів. Інакше кажучи, йдеться про перерозподіл національного багатства на користь тих, хто його не створює – а нерідко й не хоче створювати. Раніше ліві сили та лвіоліберальні інтелектуали апелювали до більшості суспільства, яка формувалася на ґрунті залучення до трудових процесів усіх видів. Сьогодні вони, як зауважив Буве, апелюють до меншин, сформованих на принципово інших засадах, і висловлюють їхні інтереси.
Відтак масовий трудівник відчув себе зрадженим і покинутим. Не в останню чергу тому, що преференції, в тому числі і при прийомі на роботу, зараз дуже мало пов’язані з кваліфікацію цього працівника та з його потенціальними можливостями. А ще – внаслідок надмірного податкового навантаження на економіку розвинутих країн, покликаного забезпечити купу далеко не завжди раціональних соціальних програм «для нероб», наслідком чого стало масове перенесення транснаціональними корпораціями своїх підприємств у держави «третього світу» з дешевою робочою силою і меншими податками. А ще – і через стрімку руйнацію соціокультурних традицій і координат, у межах яких, до речі, постали і лівий рух, і загальне виборче право, і політична демократія, і захист прав людини, і демонтаж колоніальної системи, і фемінізм, і багато-багато чого іншого. Раптом з’ясувалося, що ледь не всі попередні орієнтири та цінності були хибними, тепер історія рухатиметься інакше (це вам нічого не нагадує?). Класичні праві не мали відповідей на ці виклики, тож місце для «новітніх ліво-правих популістів» виявилося вже зігрітим. І вони прийшли…
Автор цієї статті не вважає відповіді, які пропонують «ліво-праві популісти» на виклики сьогодення, адекватними. Та відповіді ці слід знайти, відкинувши практику заплющувати очі на реальні проблеми, а разом із тим – відродити цивілізований масовий політичний рух, що захищатиме інтереси трудівників.
