Суми «за» і «проти» тюрми
Юлію Тимошенко випускають, а Ігоря Маркова саджають. Такі у нас головні новини і курс вартості свободи в пунктах ситуативного ексченджу. Тюрми і суми — вічні супутники нуворишів, які подалися до політики. Вкрав, прославився, сів. А далі — залежно від характеру персони. Хтось за кордоном задовольняється залишками минулих розкошів, хтось, серйозно витратившись на «чесне ім’я» копає грядки в провінційному маєтку. Є великі риби, які міцно сидять на гачку, проте вони не витягнуті з води. Зустрічається і дрібнота, яка вільно плаває в сажалках для наживки. Велика різноманітність форм залучення і уникнення відповідальності, проте правило виживання одне. В азартних іграх на гроші, перейменованих на політичні змагання, кожен за себе. Немає тут ідейних побратимів, солідарності трудящих і соратників у боротьбі. Програв — залишився один. Не рахуючи партнерів, пов’язаних спільним капіталом, та масовки з особливо буйних і регулярно оплачуваних. Окрім них ніхто не стане на твій бік. Немає грошей, немає любові! Тому й порожні сьогодні сходинки парадних під’їздів колишніх президентів, відполіровані колись ніжками чисельних друзів. І принцесу Юлю «повели на ешафот» не через протестуючі натовпи, а крізь ріденькі лави стареньких. І Марков не сучасний Овід, хоча й запрошений на страту своїм духовним батьком Монтанеллі-Єфремовим, але відбув до Києва без надзвичайних випадків. А на що ще можна чекати від ділових людей, які через непорозуміння опинилися на політичних нарах?
Декілька років тому ніхто б не розпізнав у Ігорі Маркові початкуючого трибуна. Гендляр нафтопродуктами і господар сміттєзбирального інвентарю разом з міським звалищем був далекий від проблем громадського та державного життя. Проникнення до міськради Одеси за списками Наталії Вітренко — звичайний захід для забезпечення безпеки бізнесу. Що може бути спільного у радикального лівого соціаліста з украй правим буржуа, та ще заплямованого кримінальними з’ясуваннями? Мабуть, саме в міськраді Ігоря Маркова привабила рентабельність політичного терену. Політика допомогла зберегти в боротьбі з міським головою Е.Гурвіцем прибуткове звалище, набувати землі під будівництво житла та користуватися підтримкою російських націоналістів. Кажуть, що не лише моральною. Типові віхи типового шляху. Спочатку прикриття бізнесу депутатською ксивою, потім процвітання на ґрунті «правильного голосування». Та хіба один Марков пройшов таким шляхом до вершин печерських пагорбів «народовладдя»? Там майже всі такі, вірні ідеалам мінової вартості. Цінність товару визначає потребу в нім! Дуже потрібно — заплатимо дорого, немає потреби — віддамо за копійки. З комерційного погляду бізнес Ігоря Маркова виявився серйознішим за його політику. І в координатах мінової вартості затримання Марчелло-Марадони чудовий спосіб перерозподілити одеські активи з одночасним усуненням політичної скалки. Тут лідер маленької «Родины» слід у слід пішов шляхом вождя великого БЮТ. Спочатку злиття в коаліцію, потім пошуки захованих скарбів і закриті шляхи до виборчкому. Можливо, за рік-два підуть торги з російськими політиками за розмір контрибуції за вивіз Маркова на лікування до Барвихи. Життя покаже... Як говорив один відомий кінематографічний сищик своєму юному партнерові: «Завжди стеж за грошима, вони дають правдиві свідчення!»
У нашому серіалі речення звучить псалмом. Звичайно, весь світ рухається за допомогою економічних важелів, але в українській політиці гроші з мірила матеріального буття перетворилися на могутність ідеї, релігійний символ та всепоглинаючу пристрасть. Хай говорять: не можна одночасно служити Богові і Мамоні, але нинішня українська влада навчилася стояти навколішки перед різними образами. У амфіболії «стратити не можна помилувати» вона додумалися поставити суму замість коми. Дорогу до Європи їй підказали не переконання, а умови кредитування. Непривабливість Митного союзу зосередилася в ціні на газ.
Гіпертрофований меркантилізм диктує звичаї повсюдно. Священики вибирають той Патріархат, де більше платять. Комуністам є що втрачати, окрім кайданів. Лікарі не лікують без передоплати. Школи зачиняються з метою заощадження коштів. Національну культуру переводять на самоокупність. Мікрочипи матеріальної залежності імплантуються всім. Бідні розраховуються за них паспортними та особистими даними, залишеними разом із кредитними відсотками в банках. Підприємці — податями, а урядовці — страхом. За життя в розкішних особняках із «ягуарами» біля ґанку доводиться розплачуватися послугами, чи свободою. Такі правила суспільства, де принципи прирікають на бідність і кожен заможний стає співучасником крадіжки. Систему придумав Олександр Лукашенко, який позбавив свого опонента Станіслава Шушкевича коштів для існування, і запроторив за ґрати соратника-банкіра Тамару Винникову. З того часу Олександр Григорович став найбагатшою людиною на своїй батьківщині і зрозумів: у володінні грошима і в умінні позбавляти їх інших заховане головне джерело влади. Володимир Путін, перевершив свого вчителя в здібностях регулювати фінансові потоки і, відсторонюючись від політики, карати противників матеріально. Схоже, і в Україні сусідський досвід припадає до смаку. Адже, щоб приборкати «русский мир» і рукоприкладство його прибічників, не потрібно виходити за стіни парламенту, не те, що виїжджати з Києва.
Сума приведе до тюрми, сума з неї виведе. Результат виборів визначають теж суми. Гаманці, а не кадри вирішують усе. За такими правилами живуть наші політики. Намагаючись прогнозувати події на арені суспільних потрясінь, ми марно обтяжуємо себе політологічними дослідженнями. Потрібно лише стежити, куди прямують гроші!
