Чи продовжують звучати в літературі дзвони Чорнобиля?
Екологічні проблеми. Красне письменство. Ці два словосполучення, два поняття не випадково стоять поруч. У всьому світі літератори раніше за науковців почали бити на сполох: у стосунках людини із природою не все гармонійно, не все нормально, ба більше, поганого більше, ніж хорошого, тому якщо людина радикально не змінить стиль своїх взаємин із довкіллям, то рано чи пізно гряде грандіозна катастрофа!
Якщо у XVIII та ХІХ століттях чимало літераторів, окрім співців прекрасного сільського життя і «золотої доби» минувшини, було оптимістами й описувало могутній поступ людства, покладаючи на нього всі сподівання, то вже на початку ХХ століття настрої стали дещо іншими. Показовою у цьому плані є творчість Жуля Верна, який розпочинав свою діяльність як літератор-технократ, як співець інженерного та наукового прогресу, що, мовляв, зможуть дати розв’язання всіх насущних проблем, а закінчив тривожними антиутопіями на кшталт «Експедиції Барсака», де змальована крайня неоднозначність прогресу на підставі антигуманної раціональності і де природа спустошує землі, на яких був розквітнув аморальний розум. А про Герберта Велса, творця перших позитивних екоутопій, годі й говорити…
Українська література йшла у річищі світових тенденцій, хіба що з певними відмінностями, спричиненими передусім її колоніальним (а водночас й антиколоніальним) характером. Звідси і страх руйнації не просто природного довкілля, а того, що дозволяє зберегтися селянському, сільському способу життя, з яким чимало письменників ототожнювали (а дехто ототожнює й донині) українське національне буття. Звідси і протиставлення такого буття апріорно чужому й ворожому щиро українській людині місту з його шаленим і невсипущим ритмом та машинним виробництвом (в цьому плані «Повія» Панаса Мирного знаменна нещадним розвінчуванням «зловорожого міста» й окресленням авторського бачення абрисів природо-сумірної цивілізації). Зрештою, саме звідси – якщо зазирнути в сьогодення – й спроба заперечити тим чи іншим способом сучасну добу глобалізації як щось «накинуте ззовні» людству та природі якимись зловорожими силами.
Проте українська література знає і сміливі спроби не відгороджуватися від проблем взаємин у системі «людина-природне довкілля», не протиставляти технічному прогресу «непорочне» сільське буття, а, навпаки, осмислювати людський поступ у всіх його проявах. На самому початку ХХ століття Леся Українка у драмі-феєрії «Лісова пісня» зробила предметом своїх розмислів, поміж іншого, глибинні проблеми природосумірності людського існування. На загал, за оцінками сучасних дослідників, екологічна філософія Лесі Українки випередила свій час на десятиліття, якщо не століття…
Володимир Винниченко, Майк Йогансен, Юрій Смолич, Павло Тичина, Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк – ось далеко не повний список тих, хто у 1920-ті та 1930-ті роки прагнув осягнути ті чи інші сторони взаємин озброєної технікою людини нової доби з природою у тій чи іншій формі. Тут маємо дуже широкий діапазон жанрів і тем – від високопоетичного «Зеленого Євангелія» Антонича до пригодницько-антиутопічного циклу Смолича «Прекрасні катастрофи». На якийсь час ця проблематика відходить на другий план – насунулася жорстко-тоталітарна доба та Друга світова війна – але від 1960-х вона знову звучить в українській літературі, знову дуже по-різному. Тут й оптимістичне оспівування «мирного атому», який, мовляв, допоможе перетворити світ на гуманістичних засадах Іваном Драчем, і містично-фантастичні, тривожні та драматичні екзерсиси Олеся Бердника, і технократичні (але все ж із моральним компонентом) утопії Володимира Савченка, і гармонійна цивілізація майбутнього Леоніда Панасенка, і «подвійна цивілізація» людей і біокіберів Олександра Тесленка, в якій Земля перетворена на заповідник, і трагічні пророцтва Галини Пагутяк. Ну, а далі, як то колись казали, життя випередило літературу за масштабністю трагедій. Далі був Чорнобиль – і постчорнобильське буття.
І що, мабуть, парадоксально: з часу Чорнобиля українське красне письмо, за нечисленними винятками (передусім варто назвати антиутопічну трилогію Юрія Щербака), уникає екологічної проблематики або відсуває її навіть не на другий, а на тридесятий план художніх текстів. Чи то інші теми видаються важливішими, виходячи з політичного та культурного сум’яття останніх років, чи то немає належного попиту на книжковому ринку, чи то відсутні належні художні засоби, - не знаю. Але факт є фактом, чи не так?
