Маніфест поганого журналіста
Я сподіваюся, що хоч хтось прочитає цей текст до кінця.
Деякі мої колеги з розумним виглядом розповідають про високі журналістські стандарти, етику та мораль. Слідом за «героєм» України Надійкою вони розповідають про крайню необхідність почути «той бік». Ці люди запевняють, що я маю показувати, як страждають від війни «звичайні люди з того боку». Сам по собі термін «той бік» чудовий. Він нейтральний, нікого не ображає, не навішує ярликів — все, що взагалі-то, має сильно подобатися справжньому журналістові.
Я зараз поставлю кілька запитань, на які, на моє переконання, відповідей не існує. Тут є тільки вибір — власний, особистий вибір кожного.
Отже.
Навесні 2014 року, коли все тільки починалося, я працював у Донецьку. Природно, ми знімали ці пекельні золотозубі мітинги з головним слоганом «раисяприди!!». Під час інтерв’ю з учасниками цих, Господи прости, зборів Громадського активістів я їм говорив, що війна не може бути хорошою, священною, православною. Я намагався їх переконати в тому, що війна — це біль, смерть і горе. Я вангував, що гинутимуть їхні діти та батьки похилого віку. Що я чув у відповідь? Правильно! Я чув: «Пошел нах * й, фашист!».
Почалась війна. Я не володію даром Ванги, але, о диво!, я мав рацію.
У мене в телефоні цілий список друзів, які вже ніколи не піднімуть слухавку. Я не можу видалити їхні номери, не знаю чому ...
У Горлівці могила мого діда. Я не можу покласти на неї квіти ... Я знаю, мій дідусь, який шалено мене любив, на мене не ображається. Навряд-чи він би хотів, щоб мене вбили на його могилі.
Список таких історій я можу продовжувати нескінченно.
Чому я маю називати тих, хто все це привів на мою землю, «тим боком»?
Для мене вони — вороги, терористи, окупанти та колабораціоністи. Я поганий журналіст. Я навішую ярлики. Я ніколи не назву їх «тим боком». Кидайте в мене каміння.
