Мистецтво спати з розплющеними очима
«16.01—22.01.2015»
Раптом хтось з читачів друкованої версії «Дня» не знає, я в основному пишу в інтернет — в електронних ЗМІ, блогах електронних ЗМІ і соціальних мережах. Та й сама газета «День» існує в електронній версії, де новини виходять не раз на день, чотири дні на тиждень, а 24 години на добу, 365 днів на рік. Дуже зручно, між іншим, не лише для читача, а й для автора. Ось, скажімо, вже 11 місяців як виходить моя колонка в «Дні», а за весь час навіть не я сам, а тільки друг мій лише один раз бачив, щоб хтось цю колонку читав. — Уявіть, які муки для людини, що пише, — чи читають, чи подобається? А так, прочитала людина електронну версію, і тут же можна написати авторові, все, що про нього думаєш. А ще зручно для різних дуже просунутих електронних ЗМІ, які не люблять з авторами працювати. Багато хто з них існує лише за рахунок передруку без дозволу статей з інших видань, що працюють по-старому, — з живими журналістами й читачами. Так от, візьмуть твою статтю в електронній версії того ж «Дня» і розтаскають по всьому інтернету — інформаційним сайтам або соціальним мережам. І не лише передплатники «Дня» тебе вже читають, а разів у десять мінімум більше народу. І всі тобі що-небудь у відповідь норовлять написати. — Ось воно, щастя...
• Напевно, на деяких моїх читачів у соціальних мережах дуже вплинула моя колонка за минулий тиждень «Між Африкою і Європою». Тому що вже з наступного дня я став масово отримувати пропозиції підписати петицію з вимогою до ООН якимсь чином вплинути на побіжно згадану в моїй колонці нігерійську терористичну організацію Боко Хаарам, щоб вони більше не займалися тими нехорошими речами, якими зараз займаються. — Ну, там, масові вбивства на релігійному й етнічному грунті, використання дітей як смертників. — Це у нас в країні за останній рік з’явився такий національний вид спорту, підписувати електронні петиції. Тисячі, десятки тисяч дорослих людей щиро вірять, що ось якщо вони, як Ваня Жуков на село дідусеві, підпишуть на якомусь сайті звернення до ООН, а ООН, у свою чергу, звернеться до Президента Нігерії або навіть до Боко Хаарам, то їм одразу стане соромно, й вони більше не будуть. Не скажу, що цей інфантилізм якесь нове явище. Пригадую ще радянські часи, розпал застою, початок розвалу економіки, тотальна (у скромних радянських масштабах, звичайно) корупція, арешти незгодних, каральна психіатрія, інтервенція до Афганістану... А радянські громадяни... Діалог у фільмі «Москва сльозам не вірить», пам’ятаєте:
— А що взагалі у світі робиться?
— Стабільності немає. Терористи знову захопили літак...
• Радянським громадянам у цей час показували не латиноамериканські серіали, а мильні опери в новинних програмах — з життя американських бездомних, а трудові колективи збирали гроші для допомоги їм. Не знаю, що робили американські бездомні із зібраними трудовими рублями в трущобах «одноповерхової Америки» — палили їх у бочках холодними ночами чи що? Утім, чи доходила та допомога до Америки взагалі, адже більша частина коштів усіх цих радянських «Фондів миру» йшла на фінансування п’ятої колони й міжнародного тероризму, а не на порятунок нещасних людей. Уже після початку перебудови, 1985 року, спершу газетною, а з наступного року й телевізійною зіркою в СРСР став «американський бездомний» Джозеф Маурі. Експедитора «The New Yоrk Times», виселеного власником з найманої квартири за несплату, Джозефа Маурі знайшов журналіст «Литературной газеты» Ілля Андронов. Це зараз «Литературная газета» перетворилася на клоаку, ще гіршу за проханівські «Известия», зі всіма їхніми річками «чорної лімфи», а за радянськими стандартами вона вважалася майже ерудованою. Незабаром після слізної статті «Литературки» про безжалісність американських домовласників, які у гонитві за довгим доларом викидають нещасних американців на вулицю (як в 2000-х зізнавався сам Маурі», у своєму житті він ні дня не ночував на вулиці), в Нью-Йорку зі знімальною групою з’явився генерал радянської міжнародної журналістики (де там тому Кисельову) Генріх Боровик у пошуках типажу для свого телепроекту. У розробці в нього було кілька кандидатур, але домовитися вдалося з Джозефом Маурі.
• Виявилося, у Джозефа була мрія. Ні, не великі гроші, хоча без деякої суми не обійшлося. Річ у тому, що далекого 1964 року він побував у СРСР, де йому припала до душі радянська дівчина Алла з Орєхова-Зуєва. Але щойно розпочався роман, і закінчилася віза, американця з вовчим квитком порушення візового режиму виставили з країни. Через 20 років, в обмін на згоду підіграти в пропагандистському фільмі, Джозефу пообіцяли заповітну зустріч. І ось наступного, 1986 року на телеекрани СРСР вийшов документальний фільм «Людина з П’ятої авеню» про нещасну долю американського «бездомного» й «безробітного» Джозефа Маурі. Щойно картина вийшла на екрани, американська преса одразу звинуватила його в зраді, і Джозеф уже по-справжньому втратив роботу. І лише дійсно ставши, зусиллями радянських «журналістів», безробітним і бездомним, Джозеф вирушив у тур по СРСР — його прийняв сам Голова Президії Верховної Ради СРСР Андрій Громико, а потім його провезли з виступами по всій країні. Акція зі збирання від його імені коштів мала такий фінансовий успіх, що вже наступного року Генріх Боровик був призначений Головою Радянського Комітету захисту миру. А Джозеф, як і обіцяли, зустрівся нарешті з розповнілою й постарілою Аллою, після чого канув у безвісність і був витягнутий з небуття лише раз — пронирливими журналістами «Time» 2004 року.
• Того ж 2004-го пішов з життя інший «герой» радянського пропагандистського мила — американський астрофізик Чарльз Хайдер, який 218 днів голодував перед Білим домом, вимагаючи від Рональда Рейгана відмовитися від ядерної зброї (чомусь ні дня при цьому не проголодав біля радянського або, скажімо, китайського посольства). Йому писав особисто Михайло Горбачов, а група «Нуль» присвятила йому пісню:
«...И в этот трудный час за кожного из нас —
Доктор Хайдер, доктор Хайдер, доктор Хайдер
Снова начал есть!..»
• Гарні телевізійні казки — Каті Личови й Саманти Сміт, Анджела Девіс, за захоплення й вбивство заручників двічі прийнята особисто Брежнєвим і нагороджена Міжнародною Ленінською премією миру... Десятки й сотні співучасників великої пропагандистської брехні... Далекі, справжні або надумані проблеми, щоденне криваве реаліті-шоу подалі від стін твого власного будинку, уявний ілюзорний світ замість реального життя, в якому ти дійсно можеш щось змінити.
• Відносно недавно, 2005-го, я місяць прожив у Білорусі, мимоволі але зацікавлено з головою занурившись у телевізійне радянське дежа вю. Відверта чорнуха для публіки простішої й передачі в стилі «так, у нас погано, але скрізь іще гірше» для публіки з претензією на інтелект. Рік тому в інтернеті пройшов ролик новинної програми північнокорейського телебачення, в якому розповідалося про те, як уся Америка живе на гуманітарну допомогу Пхеньяну й щоб розчинити даровану північнокорейську каву, вимушена розтоплювати сніг. — Вочевидь, найгірше живеться американцям Каліфорнії й Флориди — адже снігу там зовсім не буває. Тоді ж у Мережу виклали й запис передачі білоруського телебачення, як американські діти вимушені харчуватися м’ясом щурів. Сьогодні що ні день у соціальних мережах з’являються нові порції брехні від російських ЗМІ — про Україну, про Європу, про США. Розіпнуті хлопчики, горезвісні раби або ось, найостанніше — примусова відправка українцями до божевілень пенсіонерів, які підтримують Путіна. Усе та ж технологія. — Чим гірше економічна ситуація в Росії, тим менше у випусках російських новин говорять про економіку, але більше про «ситуацію на Україні» або близьке банкротство Америки.
• У Росії оминають реальні проблеми, дивлячись путінське ТБ, у нас підписують петиції про ситуацію в далекій Нігерії. Тут і зараз, не в далекій Нігерії, а просто за вікнами цих занепокоєних діяльністю Боко Хаарам громадян йде війна, гинуть люди, руйнуються міста, і навіть там, куди війна поки не дійшла, не Боко Хаарам, а цілком реальні терористи з росіян і наших власних співгромадян сіють паніку на нічних вулицях наших з вами міст... — Але замість узяти зброю або стати волонтером, можна просто підписати петицію про ситуацію в Нігерії. Замість жити, можна просто спати з розплющеними очима...
