Ракети дипломатичної ізоляції
Ракетний удар США, Великої Британії і Франції проти об’єктів у Сирії з військового погляду можна розглядати як тактичний успіх. Московські розмови про десятки збитих ракет союзників не слід сприймати серйозно. Кремль та його наближених неодноразово ловили на дуже примітивній брехні. Ще напередодні ударів цим вчергове відзначився російський міністр закордонних справ Сергій Лавров.
На засіданні Ради із зовнішньої та оборонної політики він послався на нібито дані лабораторії швейцарського міста Шпіц про те, що Скрипаля отруїли речовиною BZ, яка вироблялася в країнах НАТО, а не російським засобом «Новачок». Брехня, як відомо, на коротких ногах, але тут і вони не були потрібні. Швейцарський інститут із захисту населення від ядерної, біологічної та хімічної загрози повідомив у Twitter, що «Ми можемо повторити те, що заявили 10 днів назад: ми не сумніваємося, що британська лабораторія на військовій базі Porton Down визначила, що це була саме речовина «Новачок». PD — як і Spiez — це призначена ОЗХЗ (Організація із заборони хімічної зброї — Авт.) лабораторія. Стандарти у перевірці є настільки жорсткими, що можна довіряти висновкам».
Тож не дивно, що керівник відділу досліджень близькосхідних конфліктів Інституту інноваційного розвитку, військовий оглядач Антон Мардасов сумнівається в даних російського Міністерства оборони про 71 збиту сирійськими ППО ракету з урахуванням того, що відомство вже неодноразово звинувачували у брехні.
Навіть простий арифметичний розрахунок не підтверджує дані російських військових пропагандистів. У розпорядженні сирійської армії є основний засіб ППО — це радянські установки С-200, дещо модернізовані останніми роки. Всього їх близько 48 установок, розміщених на різних об’єктах. Кожна може зробити 6 пострілів, після чого необхідна перезарядка на нові ракети. З огляду на, що ракета — не батон хліба масою в 400 г, процес це не дуже швидкий. І тоді наступні 6 пострілів. Атака союзників тривала близько години, тобто 60 хвилин. Цікаво, скільки разів і за який час довелося перезаряджати комплекси С-200, якщо всі 48 вистрілили своїми 288 ракетами. За цією логікою жодна ракета союзників до мети не могла дійти за умови настільки щільного вогню прикриття. Однак... що ж далі. Перезарядка, а наліт вже завершився. Тож не дивно, що російським пропагандистам не можна довіряти.
Судячи з усього, всі намічені союзниками цілі було уражено, а сирійська ППО показала свою неефективність. Що і слід було очікувати.
Якими ж є військово-політичні наслідки ракетного обстрілу?
По-перше. Незважаючи на загрозливу пропагандистську піну всіх збивати й від усіх захищати, реально на зіткнення із західними союзниками Москва не наважилася. Відмовки, що не постраждали російські об’єкти і громадяни, мало кого переконують. В інших умовах намагалися б показати свої можливості. За однієї умови, якщо розхвалені С-300 та С-400 справді такі, як про них говорять у Москві. Схоже, що такої впевненості немає, і тоді все покотиться з крутого схилу.
По-друге. В арабському і мусульманському світі Москву й Дамаск безумовно підтримав лише Іран, що не дивно, а закономірно. Ірак висловився набагато стриманіше, натомість в інших арабських столицях ракетний удар підтримали. Зокрема й Катар, який має дуже складні відносини зі своїми сусідами за Перською затокою і з Єгиптом.
По-третє. Туреччина назвала ракетні удари США, Великої Британії та Франції по урядових сирійських об’єктах адекватною відповіддю на передбачувану хімічну атаку. Міністерство закордонних справ заявило, що «Ми вітаємо цю операцію, яка полегшить совість людства після атаки в місті Дума, в якій є великі підстави підозрювати сирійський режим».
І це після того, коли ще 10 днів тому на саміті в Анкарі президенти Туреччини, Росії та Ірану Реджеп Ердоган, Володимир Путін і Хассан Роухані домовилися про єдину стратегію у сирійській кризі. У Москві прокремлівські експерти серйозно обговорювали близьке створення осі Тегеран-Москва-Анкара. І ось такий пасаж. Щось не склалося у згаданому трикутнику, якщо одна зі сторін фактично виступила проти двох інших. На разі говорити про серйозну зміну напрямку турецької політики немає підстав, але, зокрема, для Москви це дуже неприємний дзвіночок. Можливо і не з Сирією пов’язаний, а з газопроводом «Турецький потік», а може ще із чимось. Принаймні Анкара подає ясний сигнал, і це не вселяє Кремлю особливого оптимізму.
По-четверте. За російський проект резолюції в Раді Безпеки ООН проголосували Болівія та Китай. Про лівацький режим у Ла-Пасі говорити не будемо, оскільки позиція Пекіна є набагато важливішою.
Тут для Москви теж нічого хорошого немає. У Піднебесній вельми напружилися, коли дві авіаносні ударні групи американського флоту попрямували до берегів Північної Кореї. Удар по Сирії в китайській столиці розглядають саме через таку призму. Конфлікт на Корейському півострові аж ніяк не входить у плани Зі Цзіньпіна, й тому китайська дипломатія в принципі виступає проти застосування сили взагалі будь-де. Тож Москві з приводу китайського голосування в Раді Безпеки надмірно тішити себе не варто. Підтримувати Кремль і напружувати відносини з Вашингтоном Пекін точно не буде. У світлі переговорів із торговельних питань додаткові проблеми ні китайцям, ні американцям не потрібні. До того ж Китай нічим не ризикував, оскільки три постійних члена Ради Безпеки голосували проти. Порожнеча московського задуму є очевидною для усіх.
Хоч як би напружувалася московська пропаганда, втрати, зокрема престижу, у Москви очевидні. Проте не слід очікувати в осяжній перспективі, незважаючи на дипломатичну ізоляцію, зміни російської політики. Навпаки, у Кремлі будуть шукати можливості так званої асиметричної відповіді.
На міжнародній арені до таких можна віднести активізацію підривних дій на Балканах. Зокрема, в Македонії, Боснії і Герцеговині, можливо, в Чорногорії. На Сербію посилиться тиск, щоб принаймні загальмувати її рух до Євросоюзу.
Ближчим до нас об’єктом дій, що розширюються, стане Молдова. Там наближаються парламентські вибори, і це практично останній шанс збільшити в парламенті представництво проросійських сил. Якщо цього не відбудеться, то Молдову буде остаточно втрачено для Росії, що істотно змінить обстановку на південному заході й для України. Для виправдання перед шовіністами й «собирателями земель русских» можна припускати локальні загострення на Донбасі й чергові спроби в якомусь вигляді розміняти Україну й Сирію. Водночас буде максимально затягуватися час врегулювання конфлікту на Донбасі в очікуванні результатів президентських і парламентських виборів в Україні. Це якщо вийде, оскільки у Вашингтона починає вриватися терпець. Зауваження нового радника Трампа Джона Болтона щодо перспектив миротворчої місії ООН на Донбасі можна розглядати, як небажання Вашингтона йти навіть на малі поступки Москві. Як в Україні, так і на Близькому Сході.
Владислав Сурков передрік Росії міжнародну самотність. Один Путін не залишиться. Завжди знайдуться друзі типу Венесуели, Болівії та Нікарагуа. A man is known by the company he keeps — людину пізнають по її друзях. І президент Росії не виняток.
