Шевченко проти Системи

Він прожив лише 47 років. І тільки 13 із них (!) був юридично, «законно» вільною людиною. Решта 34 — це роки кріпацтва та заслання на «солдатчину», в оренбурзькі степи та прикаспійські пустелі... Попри це, Тарас Шевченко наново відродив українську націю —  як своїми геніальними творами, так і, що не менш важливо, прикладом власного унікального життя (скільки талановитих митців співали гімни свободі, але лише одиниці з них, подібно Шевченкові, готові були пожертвувати за неї кар’єрою, «успіхом», здоров’ям, по суті,  життям).

Ряд популярних сучасних дослідників (як — от Григорій Грабович, Оксана Забужко) розглядають великого поета як «міфотворця», пишуть про «Шевченків міф України», стверджуючи, що саме в такій спосіб наш геній спромігся відтворити Україну (передовсім духовну, як він її уявляв), трансформувавши її у живу реальність. На погляд автора цих рядків, радше можна говорити  про Шевченка як міфоборця, бо Поет всією своєю творчістю завдав дошкульного удару по «сакральним» міфам про «всеобщее благоденствие», «единый русский народ», «мудрый государственный порядок». Саме на них, власне,  і трималась імперія Миколи І. За це Поета  було покарано.

Як реально це відбувалось, як і за що саме імперська репресивна машина розправилася з Шевченком — про це йдеться у 700-сторінковому узагальнюючому томі документів та матеріалів «Слідчо-наглядові справи Тараса Шевченка. 1847—1859», підготовленому до друку Інститутом історії України НАН України, Інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, Національним музеєм Тараса Шевченка та Центральним державним історичним архівом України (випущений щойно київським видавництвом «Арій»). Над томом працювала редакційна колегія у складі: Валерій Смолій (відповідальний редактор), Микола Жулинський, Геннадій Боряк, Валентина Шандра, Олександр Боронь, Галина Бурлака, Сергій Гальченко , Іван Глизь, Ольга Музичук, Дмитро Стус, Олександр Реєнт.

Маємо підстави говорити, що такого узагальнюючого видання в Україні досі не було — тому книга варта окремої докладної розмови. Це корпусне видання  усіх збережених досі слідчих  і наглядових справ Тараса Шевченка як цілісних діловодних комплексів поліцейсько-жандармського і військового відомств; до тому ввійшло 396  документів щодо слідства над Шевченком, його ув’язнення та заслання й поліційного нагляду за ним в останні роки життя; 147 із них публікуються вперше. Книга також містить  факсимільну  публікацію нещодавно  віднайдених  понад тридцяти листів до Тараса Шевченка, що вважалися втраченими. Уперше публікуються документи ХVІІІ ст., зібрані Поетом під час служби в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Проведено зразкову й ретельну реконструкцію  масштабної картини півторасотлітніх міграцій архівної шевченкіани.

Зокрема, з розлогих передмов до тому та величезного науково-довідкового апарату читач матиме змогу дізнатися про архівоцид, тобто свідомий і умисний процес винищення певних сегментів архівного фонду України, шевченківського фонду  передовсім, здійснюваний більшовицькою владою; про те, як за доби гетьмана Скоропадського (вперше після десятирічної перерви) було порушено питання про переміщення в Україну архівних документів, пов’язаних із Шевченком. І це сталося на міждержавному рівні — на українсько-російській мирній конференції влітку 1918 р. за поданням Георгія Нарбута, Дмитра Антоновича та Федора Слюсаренка було складено перелік мистецької та архівної спадщини українських художників (насамперед Шевченка), що підлягала поверненню в Україну. Втім, вирішити питання про передання Шевченкової справи в Україну тоді не вдалося. Можна прочитати і про те, що, за дивним збігом обставин  (а може, й ні?), роки найбільшої в історії України катастрофи — 1932—1933-й  — стали водночас переламними в історії архівної  шевченкіани: саме тоді в Україну потрапив основний масив документів із російських архівів». Як і про те, в який саме спосіб за радянських часів створювався міф про Шевченка — «інтернаціоналіста» та «революційного демократа» і скільки чесних вчених загинуло, опираючись творенню такого міфу (втім, треба визнати, що новітні тлумачення Шевченка як «друга дворянства», «аристократа у фраці», «поступовця», мало не «ліберала» — також вельми далекі від історичної правди).

Але нам зараз варто поговорити про інше. Цар Микола І покарав  Шевченка  незрівнянно жорстокіше  (згадаймо монаршу резолюцію: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать» — на додачу до безстрокового заслання «в солдати»), аніж друзів поета — Миколу Костомарова і Пантелеймона Куліша, які проходили  по тій самій справі (про це докладно розповідається у книжці). Чому? Очевидно, через те, що Шевченко своєю творчістю, своїми глибинними переконаннями заперечував світоглядні, непорушні засади деспотичної держави Миколи Павловича Романова. Про це розгорнуто розповідає одна з авторів книжки, доктор історичних наук Валентина Шандра.

Справді,  пише пані Валентина, «якщо зважати на ситуацію в імперії, то політику Миколи І практично стовідсотково поділяло придворно-урядове середовище, такою ж суттєвою була й підтримка тогочасного російського суспільства. Чому  ж позиція Тараса Шевченка не збігалася з позицією більшості й він не вписався в ряди тих поетів, які були наближені до Двору? Чому він не сприйняв усі ті церемонії, пишноти, міфи і сценарії верховної влади, до яких був наближений (територіально, а не соціально чи ідеологічно) і якій би мусив бути зобов’язаний викупом з кріпацтва і навчанням в імператорській Академії мистецтв?».

Відповідь, знову акцентуємо на цьому, в цілковитій несумісності світоглядів царя  і Поета. За розумінням Миколи І, «його» держава  «мусила базуватися на особистій необмеженій владі імператора з наближенням до військової субординації її бюрократичного апарату... Була створена ліберально-консервативна концепція розвитку Росії, в якій чільне місце відводилося поступовості, викоріненню революційності, а також доланню відсталості через підвищення  освітнього і загальнокультурного рівня суспільства» (В.Шандра). На думку дослідниці, «змушуючи кожну установу працювати в межах виписаних законів, Микола І справді створив добре впорядковану поліцейську  державу, яка, проте, переставала обслуговувати суспільство і кожну людину, зокрема, обмежуючи внутрішню її свободу». До того ж  (втім, це, по суті, біло головним!) цар робив все можливе, все від нього залежне, аби добровільно (чи й силоміць) «розчинити» українців у спільній етнічній («російській») ідентичності.

А що ж Шевченко? Геніальний носій народного світогляду (про це часто забувають!) , основою основ якого була свобода (і «внутрішня», і «зовнішня»), він , як пише Валентина Шандра, «при всьому прагненні вдосконалювати власну творчу майстерність не позбувся відчуття тієї соціальної прірви,  яка розділяла його омріяну Україну й петербурзький вищий світ. У цьому постійному душевному змаганні, можливо, не до кінця рецепційованому поняттями та образами, перемогла українська ідентичність з її прагненням соціальної справедливості та причетністю до власного народу з відповідальністю за його долю». Так народився Геній, який кинув виклик  всесильній Системі.

А тепер продовжимо розмову вже у конкретнішому контексті. Перечитаймо документи з книги.

(Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»)