Катинська справа

Цього року з Варшави прибуло майже півсотні поляків — байкерів, аби взяти участь у панахиді на місці поховання польських солдатів і офіцерів. Міжнародний мотоциклетний рейд «Катинський» група ентузіастів з Варшави проводить уже четвертий рік поспіль. Траурну месу провели священики католицького храму. Отець Ромуальдін Драшек під час меси розказав, що серед байкерів є банкіри, професори, лікарі. Серед тих, хто приїхав, багато родичів похованих тут вояків. Акцію польських байкерів у Харкові підтримали їхні місцеві колеги, які зустріли учасників рейду на кордоні. За шістнадцять днів учасники мотоциклетного рейду, присвяченого пам’яті жертв тоталітаризму та початку Другої світової війни, об’їхали більше десяти російських і українських міст, де є могили польських офіцерів.

Довгі роки правда про жахливу розправу НКВС над військовополоненими поляками в лісах Харківщини була невідома широкій громадськості. 1988 року начальник слідчого відділу УКГБ у Харківській області полковник Микола Миколайович Мурзін розпочав роботу з розшуку та реабілітації жертв сталінських репресій у Харкові та Харківській області. Смерть не дозволила йому закінчити почату книжку. Наступником Мурзіна став Заворотнов Семен Михайлович, кандидат історичних наук, підполковник міліції у відставці, який на підставі архівних документів і матеріалів НКВС СРСР написав першу в Україні книжку про криваву сталінську помсту польському народу. Польське товариство «Катинь» вирішило перевести «Харківську Катинь» польською мовою, і взяти на себе клопоти, пов’язані з виданням і поширенням книжки в Польщі. Наша розповідь побудована на книзі Семена Заворотного, який не зупиняється на досягнутому і продовжує вивчати «Катинську справу», в якій ще багато білих плям.

Кожна історія має свою передісторію. Початок цієї трагедії — Громадянська війна 1918—1920 рр. Охоплене ідеєю світової революції керівництво партії більшовиків прагнуло встановити свої порядки в усій Європі. Проте, зокрема, в Польщі Південно-Західний фронт, керований Єгоровим і Сталіним, зазнає нищівної поразки. У польський полон потрапило близько 80 тисяч червоноармійців. А тому з початку 20-х років до вересня 1939 року Польща для Сталіна стала «форпостом агресивного блоку імперіалістів». Особливе роздратування викликали польські комуністи, які відстоювали національні інтереси своєї країни. Керуючись офіційним обвинуваченням у фашистсько-повстанській, шпигунській, диверсійній, пораженській і терористичній діяльності польської розвідки в СРСР, 11 серпня 1937 року Народним комісаром внутрішніх справ СРСР М. Єжовим було видано наказ розпочати операцію, спрямовану на повну ліквідацію польських диверсійно-шпигунських кадрів у всіх галузях народного господарства. До списків підозрюваних входили всі, хто був якимсь чином пов’язаний з Польщею. Усі арештовані підлягали розподілу на дві категорії. До першої категорії застосовувалася вища міра покарання, менш активні «шпигуни» підлягали ув’язненню терміном від 5 до 10 років. На «зачистку» відводилося три місяці. Наркомів внутрішніх справ республік, країв, областей, які брали участь в операції, ретельно «обробляли». Судячи із закритого листа Єжова до своїх підлеглих, у всіх прорахунках і провалах колективізації, індустріалізації, внутрішньої і зовнішньої політики СРСР з 1920 по 1937 роки винна тільки польська розвідка й польські фашисти. Складалося враження, що польських розвідників у СРСР було більше, ніж загалом дорослого населення «першої у світі держави робітників і селян». «Кривава робота» закипіла. Серед найактивніших «патріотів» країни був начальник управління НКВС у Харківській області, майор державної безпеки Рейхман Лев Йосипович, діяльність якого в ті роки описав у газеті «Московские новости» №24 від 17 липня 1990 року письменник Г. Жаворонков. Оскільки «зачистка» була все-таки таємною справою, то й кривавий результат її треба було приховати від народу. На період з серпня 1937 по 11 березня 1938 року лише на одному Єврейському кладовищі в Харкові було таємно поховано в загальних могилах 4363 людини, звинувачені в шпигунстві та диверсійній роботі проти СРСР. Майже щодня директор кладовища звітував перед працівниками спецслужб про кількість похованих трупів.

Апогеєм «кривавої меси» став розстріл польських військовополонених у квітні-травні 1940 року в Катині, Калініні та Харкові. До планів Сталіна щодо Польщі входило декілька пунктів: знищення її як держави, позбавлення її наукової, культурної та політичної еліти. 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина без попередження напала на Польщу, розв’язавши таким чином Другу світову війну, що тривала більш як п’ять років. Вірний пакту Молотова-Ріббентропа, 17 вересня Сталін почав займати східні території Польщі, «з метою забезпечення безпеки та захисту братських білоруського й українського народів». Опір тривав недовго — 5 жовтня все закінчилося. За неповними даними, на початок листопада 1939 року в полон потрапило близько 250 тисяч солдатів і офіцерів польської армії. Неподалік від колишнього радянсько-польського кордону було створено 138 пересилочних таборів і 8 селекційних. Поліцейських відправили до табору в Осташкові (Калінінська область, РФ), офіцерів Війська польського до табору Старобельська (Ворошиловградська область), військових нижчих звань і переселенців iз окупованою Німеччиною частини території Польщі — до табору в Козельськ (Смоленська область). Серед в’язнів були журналісти, письменники та поети, громадські й політичні діячі. У таборі Старобельська був головний рабин Війська Польського Б. Штайнберг. Тут були десятки професорів і доцентів вищих навчальних закладів, вчених зі світовою славою. Вихованих у дусі національного патріотизму польських полонених намагалися зломити тяжкими умовами табірного життя. Серед в’язнів почали проводити ідеологічну обробку, розраховану на перевиховання еліти польської держави. Сталін боявся, що випущені на волю військовополонені офіцери перейдуть на бік Франції та Іспанії або організують контрреволюційний рух усередині СРСР. Лаврентій Берія завжди передчував рухи душі свого хазяїна і вніс пропозицію про перегляд справ військовополонених офіцерів iз подальшим застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу. Питання про розстріл 14700 польських офіцерів було розглянуте на Політбюро, і рішення прийняте одностайно. Розгляд справ доручили трійці: Кобунов — Меркулов — Баштаков (начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР).

На розстріл до Харкова військовополонених везли з найбільш привілейованого Старобельського спецтабору, в якому утримувалися генерали й офіцери, а також великі військові та державні чиновники. Військовополоненими в цьому таборі були близько 400 лікарів, які вказали радянській владі на ігнорування угоди Женевської конвенції.

Піднесений настрій у зв’язку з відправкою спостерігався у більшості військовополонених iз Осташковського табору. Майже всі були впевнені, що їдуть додому. Серед в’язнів Старобельського табору поширювалися чутки, що відправляють у Сибір, на Соловки, на незаселений острів і т.ін., але ніхто не думав, що це дорога в один бік. Лише в ті дні, коли в’язнів iз табору не вивозили, поляки виявляли неспокій, побоюючись, що їх можуть не відправити, як вони вважали, на батьківщину. Як же вони заздрили «щасливчикам», які поїхали від остогидлого дроту в широкий світ! Якби вони знали… З політдонесень видно, що самі кати під час «операції з розвантаження» таборів і тюрем втрачали людську подобу, спивалися, деякі з них згодом покінчили життя самогубством. Харківський конвеєр смерті НКВС складався з чотирьох етапів: Спецтабір НКВС у Старобельську — Залізнична станція міста Харкова — Обласне управління УНКВДС у Харківській області — Лісопарк, де вже були масові поховання радянських громадян, розстріляних за обвинуваченнями в антирадянській діяльності. Масові розстріли польських офіцерів у підвалах Харківського УНКВС почалися 5 квітня 1940 року, а закінчилися 12 травня 1940 року. «Працювали» в поті чола — за добу розстрілювали приблизно 200 людей, а трупи треба було ще й завантажити в машини, замотати голови шинелями, щоб було менше крові, викопати могили, закопати їх. Закопували поблизу дач УНКВС, упереміш iз могилами радянських громадян, розстріляних тими ж катами раніше. Таким чином, у Харківській в’язниці було розстріляно 3811 військовополонених, а також 495 польських громадян, які утримувалися у в’язницях західної України, були відправлені етапом зі Львова до Харкова і які за своїм складом відповідали в’язням Старобельського табору. 27 квітня в газеті «Правда» було опубліковане повідомлення про нагородження орденами та медалями 754 працівників НКВС.

Занепокоєні відсутністю листів від рідних, ув’язнених у радянських таборах, поляки почали робити запити про місцеперебування 21857 військовополонених. Дійшли й до Сталіна, який відповів: «Вони всі втекли в Манчжурію». Але 13 квітня 1943 року німецьке радіо повідомило, що в загальній могилі в Катинському лісі поблизу Смоленська, на окупованій Німеччиною території СРСР виявлено тіла багатьох тисяч поляків, здебільшого офіцерів. Ця новина приголомшила всю Європу. Після того, як радянські війська знову зайняли цю територію, була призначена комісія, яка звалила провину на німців, і Катинь була включена до першого обвинувачувального висновку, пред’явленого союзниками головним нацистським військовим злочинцям на Нюрнбергському процесі. Однак остаточний вирок обійшов цей пункт мовчанням...

Довелося чекати жовтня 1992 р. і розвалу СРСР, аби за особистим наказом Б. Єльцина майже цілковита правда була оголошена. На місці поховань були проведені ексгумаційні роботи з подальшим урочистим перепохованням у присутності офіційної польської делегації та родичів загиблих. За рішенням Президента України Леоніда Кучми та президента Польщі Олександра Квасневського в Харкові відбулося урочисте закладення освяченого Папою Римським Іваном Павлом II пам’ятного каменя під Кладовище жертв тоталітаризму. 17 червня 2000 року було відкрите саме кладовище.