«Залишається сподіватися, що євроатлантична цивілізація готова до рішучих дій»

Автор багатьох наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України своєю принциповою позицією, глибокою аналітикою та свіжим поглядом на вирішення проблем країни, висвітленими у публікаціях «Дня», відомий усім нашим читачам.

Привітальний дзвінок ювіляру «День» використав як можливість поговорити про з ним про підсумки 2016 року та персональні творчі плани.

 — Пане Сергію, які події 2016 року, на вашу думку, найбільше вплинули на Україну і світ?

 — Почався 2016 рік масовими нападами переселенців-ісламістів на жінок у багатьох великих і невеликих містах Німеччини, передусім у Кельні. Досі реальні цифри жертв нападів невідомі, бо більшість постраждалих не зверталася до поліції. Влада та провідні мас-медіа, як відомо, намагалися не допустити поширення інформації про ці напади та їхню масштабність, але спрацювали соціальні мережі, і не реагувати на цей факт влада вже не могла.

Ця подія, як на мене, справила великий вплив на зміни у Європі: вона у Британії посилила настрої на користь виходу з ЄС (щоб не приймати сотні тисяч так званих «біженців», серед яких – тисячі потенційних ісламістських терористів), підняла рейтинги ультраправих сил в інших державах і змусила уряд ФРН нарешті зняти «рожеві окуляри» і перестати бачити в сотнях тисяч здоровенних бородатих мужиків виключно «нещасних біженців», тим самим прирівнюючи справжніх жертв війни і запеклих ісламістів, які рушили завойовувати Європу. А найважливіший урок тих подій – те, що нападники попередньо змовлялися також через соціальні мережі. Таким чином було наочно засвідчено, що соціальні мережі самі по собі – це не добро і не зло, а інструмент, який можна використати з різними цілями, зокрема з украй небезпечними для людей. Як цьому запобігти, не зашкодивши водночас свободі обміну інформацією, – ось проблема, поставлена на наступні роки.

Закінчився ж 2016-й несподівано рішучими діями президента США Барака Обами на геополітичній арені, зокрема й зі спротиву агресивним діям Росії. Обама, який вісім років уникав різких рухів і заяв, в останні місяці своєї каденції показав характер і здійснив низку резонансних акцій, не озираючись на ті чи інші «групи впливу». Не всі з цих акцій оцінюються у світі однозначно позитивно, проте сам факт їхньої наявності здатен, як на мене, активізувати інших лідерів західного світу, зокрема й тих, чиї повноваження завершуються 2017 року, діяти рішучіше. Бо та світобудова, яка виникла після розпаду СРСР, докорінно змінилася.

Згадаймо, що у січні 2016-го відбулася ще й така знакова подія (практично непомічена в Україні), як випробовування першої північно-корейської термоядерної бомби. Засоби доставки такого заряду (потужність якого теоретично можна довести до будь-яких величин), тобто міжконтинентальні балістичні ракети, Північна Корея має. Це означає, що не лише США чи Японія можуть стати об’єктами атаки адептів «ідей чучхе», а і європейські держави. З часом кількість ракет і потужних зарядів для них у Північній Кореї все зростатиме і зростатиме, що дасть її правителям можливість шантажувати весь світ: або робіть те, що ми від вас хочемо, або ми до біса знищимо всю планету Земля (вибух кількох надпотужних термоядерних боєголовок здатен запустити необоротні процеси в атмосфері та земній корі). Якщо західні лідери й далі будуть ігнорувати цю загрозу, то всі надії в плані її нейтралізації доведеться покладати на Китай, який отримає всі преференції «рятівника людства». Теж цікава перспектива, чи не так?

Отож залишається сподіватися, що євроатлантична цивілізація та її лідери здатні до рішучих і відповідальних дій на геополітичній арені.

Що ж стосується України, то тут дозволю собі промовчати. Не хочеться псувати настрій ані читачам, ані самому собі. Втім, зазначу головне: Україна жива і житиме, бо принаймні чверть її громадян готова йти відстоювати її, а не власні рахунки в офшорах. Лихо в тому, що на виборах ця чверть завжди є меншістю, а тому на верхах влади поки що панують нікчемні гендлярі. Тож і доводиться проливати піт і кров, компенсуючи цю нікчемність…

 — А чим рік, що минув, став особливим персонально для вас?

 — Вдалося видати друком кілька науково-популярних брошур, як-от: «Пакт, який розпочав війну. Епізоди Великої Історії ХХ століття», «Російська телепропаганда як знаряддя формування «міфу ХХІ століття», «Війна і міф: Друга світова у дзеркалі новітнього неосталінізму», «Крим: два з половиною століття імперського геноциду» (остання – у співавторстві з Ігорем Лосєвим). Підготовлені до друку ще дві брошури, одна – на історичну тематику, друга – поєднує сюжети історико-філософські і філософії історії, які мають з’явитися у січні. Буде й друге видання брошури, присвяченої глобальному терору, організованому Кремлем і Луб’янкою у ХХ столітті. Озираюся назад – і дивуюся, як це все вдалося зробити паралельно з написанням статей для «Дня» і сайту Радіо «Свобода», а також із суто науковою роботою (а там теж є кілька теоретичних новацій). Можна було б на цьому поставити крапку, якби не одне величезне «але». Брошури мої призначені не для вузького кола фахівців, а для всіх тих, хто небайдужий до перспектив розвитку України, передусім науковців, учителів, військовиків, студентів і політиків справді нової генерації. Переважне число цих брошур поїхало на фронт, а також у бібліотеки та школи півдня і сходу України. Там на них попит, просять іще. Але наклади брошур у силу фінансових причин – кілька сотень примірників кожна, за винятком «Війни і міфу» та «Криму»: їх видало «аж» тисячним накладом товариство «Знання» України. Теж проблема фінансів… Ані тим «захисникам Вітчизни», хто витрачає мільйони на корпоративи, ані тим, хто спонсорує телешоу (до речі, ви помітили, що серед цих шоу значно менше пов’язаних із інтелектом учасників, аніж на початку 2000-х?), схоже, не потрібні багатотиражні науково-популярні книги, брошури та статті. Тим часом вони немалою мірою формують світогляд активної частини населення; тут обов’язково потрібні і кількатисячні друковані наклади (враховуючи ситуацію з Інтернетом у селах, містечках та у фронтовій зоні), і зосереджені на кількох порталах електронні версії, які можна читати та вільно скачувати. Мова, ясна річ, не лише про мої тексти чи тексти моїх товаришів, а про весь обшир української науково-популярної літератури, яка за чинних обставин стала важливою зброєю у «гібридній війні», але такою зброєю, яка постійно надходить на «фронти» цієї війни в мізерній кількості…

Те, що робить «День» на своїх шпальтах і своїми книжками, – це унікальна в сучасній Україні робота у науково-популярній царині, проте її замало. Як і роботи ентузіастів, які буквально вижебрують по кількасот доларів на свої книжки та брошури. Між тим радянська влада, навіть у сталінські часи, вельми цінувала науково-популярну галузь: книжки, брошури, журнали, телепередачі. Зрозуміло, траплялося там і чимало тією чи іншою мірою заангажованого матеріалу, проте в більшості йшлося про якісний продукт, який активно використовувався для освіти та самоосвіти населення – і для підняття реноме влади, яка, бачте, не шкодує коштів на розвиток інтелектуальної сфери…

Це – що стосується справ професійних. А в іншому – життя не стало гіршим, коло близького спілкування у відносному порядку, і це вже немало.

 — Кого вважаєте героєм і антигероєм 2016-го року?

 — Для мене це Джамала та Надія Савченко. Перша – людина феноменальної працелюбності та здатності йти вперед і вище, яка вийшла на загальноєвропейську арену. Друга – людина, яка так і не привчилася читати розумні книжки, феноменально швидко втратила повагу до себе з боку мільйонів українців і стала одним із маргінальних політиканів.

 — 2016-го наше видання відзначило 20-річчя свого існування. Ви і «День». Які проекти газети за всі ці роки відіграли найбільшу роль для розвитку нашого суспільства?

 — Ну, по-перше, я почав публікуватися у «Дні» одразу після його постання. По-друге, щодо проектів «Дня» я вже, здається, в основному відповів, ведучи мову про науково-популярні статті, брошури та книжки. По-третє, «День» постійно читають усі мої близькі та знайомі, тому часом про публікацію своїх статей я дізнаюсь саме від них… І взагалі – ані дня без «Дня»!

 — Чи підтримуєте ви звернення учасників круглого столу в редакції газети «День» разом з однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа»? Чи повинна бути громадянська позиція в медіа?

 — Якщо коротко – так. Якщо давати поширену відповідь – доведеться писати чималу за обсягом статтю. Обіцяю у 2017 році її написати.

 — Над чим ви зараз працюєте?

 — Не люблю говорити про плани – боюся наврочити. Якщо коротко – працюю!