Люди, у которых есть свобода выбора, всегда выберут мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

За независимую Украину – до последнего вздоха-2

Путь генеральского хорунжего Петра Липко
16 марта, 2018 - 10:34

Окончание. Начало читайте «День» № 41-42

Вскоре в лагерях для интернированных началась реорганизация армии УНР. Командование стремилось сохранить структуру армии, создать более-менее приемлемые условия для полноценной общественно-политической и культурной жизни, среди воинов культивировались идеи вооруженного освобождения Украины. В этом процессе на первых порах активно участвовал и Петр Липко. После сложения полномочий начальника штаба он в ноябре 1921 года был назначен командующим Запасных войск УНР. Но это командование длилось недолго.

Именно в это время трагически завершался Второй зимний поход немногочисленного украинского войска на оккупированную большевиками украинскую территорию. О подготовке к нему генеральского хорунжего Липко никаких сведений нет, как и о его отношении к этой отчаянной и рискованной операции.

Последующие сведения о судьбе Липко до недавнего времени были достаточно скупыми. В них шла речь о том, что он «при невыясненных обстоятельствах обратился в советское посольство в Польше, заявив о своем желании вернуться в Советскую Россию. В начале октября 1922 г. выехал в Советскую Россию. Последующая судьба не известна, следы пребывания П.Липко в Советском Союзе обнаружить не удалось». А еще отмечалось, что «среди интернированных войск УНР в Польше распространялся слух, что сразу после пересечения советской границы П.Липко был арестован и отправлен в концлагерь».

А что же было на самом деле?

«МЕХАНИЧЕСКИЙ ГРАЖДАНИН»

Петр Липко действительно выразил желание вернуться на Родину. Об этом находим его свидетельство в одном из архивных документов: «В декабре 1921 г. я, узнав об амнистии и необходимости регистрации в советском консульстве, чтобы не быть лишенным гражданства, в начале 1922 г. прибыл в Варшаву и подал соответствующие документы с просьбой позволить мне вернуться в Россию». Такое разрешение он вскоре получил и в октябре 1922 года приехал в село Браница Бобровицкой волости Козелецкого уезда Черниговской губернии. Оттуда происходил его род и там проживали его родственники.

Село встретило его настороженно. Еще бы! Бывший офицер царской армии и петлюровский генерал! Он и сам это осознавал, потому пытался держаться в тени. Только с близким окружением позволял себе больше откровенности. Жена Татьяна, с которой он вернулся на Родину,  родила ему сына Вадима. Потихоньку привыкал к мирному течению жизни. И все бы ничего, если бы не самая большая проблема: бывший генерал с высшим военным образованием, знанием немецкого, французского и польского языков, с опытом командования дивизиями и армиями не мог нигде устроиться на работу, чтобы хотя бы безбедно существовать и кормить семью.

Он уже согласен был на любую работу. Работал то охранником ссыпного пункта Бобровицкой заготконторы, то сезонным рабочим, то ночным сторожем или табельщиком на том же Бобровицком сахарном заводе. Из-за недостатка средств бедствовал, но ничего не мог сделать. И вот как-то собрался и поехал в Москву. С большим трудом отыскал там знакомых, с которыми учился в Императорской Николаевской военной академии и которых советская власть оставила на службе, в частности и в Военной академии рабоче-крестьянской Красной армии. Надеялся, что они помогут устроиться на преподавательскую работу. Но нельзя! Как только узнавали о его службе в петлюровской армии и пребывании за границей у поляков, двери перед ним закрывались. Вернулся ни с чем. Еще и добавил себе проблем из-за этой поездки — попал на крючок местных чекистов из Нежинского окружного отдела ГПУ.

К нему чекисты и раньше присматривались, а теперь и подавно. Просто руки до села Браницы не всегда доходили. Хотя оно и было на особом оперативном счету. Здесь еще в 1918 году организовался отряд «Свободного казачества» в количестве 60 — 70 человек.

Те события еще не выветрились из памяти, поэтому чекисты следили, чтобы новые побеги недовольства не проявились с новой силой. Появление в селе бывшего петлюровского генерала, конечно, очень смутило их. К нему начали искать разные подходы, встречаться под разными предлогами. Как свидетельствуют архивные документы, из него хотели сделать послушного агента, который бы давал информацию о бывших петлюровцах. Даже придумали ему псевдо, которое фигурирует в деле, — «Бывалый». Но в действительности бывавший и не в таких переделках Петр Липко оказался им не по зубам. Он каждый раз избегал надоедливых визитеров, а когда они попытались надавить на него, «начал отвечать письмами ругательного характера».

Об  этом  говорится в  справке уполномоченного особого отдела ГПУ под названием  «О бывшем генерале Липко П.И.» из Отраслевого государственного архива СЗР Украины, из дела на бывших деятелей уэнеровской разведки. «Такое поведение Липко, — отмечается в документе, — побуждало нас... начать его разработку, причем к нам начали поступать агентурные свидетельства об антисоветских проявлениях Липко». Оперативное дело на Липко постепенно наполнялось новыми материалами. В конечном итоге 26 января 1930 года в скромный домик на околице Носовки Нежинского округа, где он проживал на протяжении последних двух лет, работая землемером при окружном земельном отделе, пришли с обыском.

«РАССТРЕЛЬНОЕ» УГОЛОВНОЕ ДЕЛО НА ПЕТРА ЛИПКО, ВОЗБУЖДЕННОЕ В 1930 ГОДУ ЧЕКИСТАМИ

 

Среди изъятого чекистами были фотографии Липко прошлых лет в кругу украинских и польских офицеров, книги, письма, денежные купюры периода УНР, орден Святого Георгия 4-й степени, единственная награда, которая сохранилась у него, и, важнейшее для следствия доказательство контрреволюционной антисоветской деятельности — письмо писателю Максиму Горькому. Это рукописное письмо на четырех страницах нашли среди разных личных документов. Оно   ярче всего характеризует взгляды, настроения и убеждения Петра Липко. Ни советская пропаганда, ни попытка местных чекистов его изменить, ни страх перед возможным наказанием — ничего не воспрепятствовало написанию этого откровенного, резкого, гневного и публицистического послания Горькому в ответ на статью того в газетах «Правда» и «Известия» под заглавием «Механическим гражданам» СССР».

Эту статью пролетарский писатель написал в 1928 году после того, как по приглашению советского правительства и лично Иосифа Сталина посетил Советский Союз, где он не был с 1921 года. Горького на протяжении пяти недель возили по разным регионам и демонстрировали ему достижения социалистического строя на предварительно подготовленных объектах. После этого он вернулся на арендованную виллу в Италию, где постоянно проживал, и написал цикл очерков о том, как хорошо живется советским рабочим и крестьянам, даже одобрительно отозвался о содержании и перевоспитании узников лагерей в Соловках. Ряд критических писем, которые поступили в его адрес после выхода этих очерков, от тех же рабочих и крестьян, которые стремились раскрыть глаза Горькому и показать реальную картину, к сожалению, ни в чем не убедили писателя. Более того, он вскоре в ответ написал статью «Механическим гражданам» СССР», которая и зацепила за живое Петра Липко.

«Механическими гражданами» Горький называл обывателей, скептиков, пессимистов и «врагов трудового народа», которые якобы механически, формально стали гражданами СССР, а не по духу и по велению сердца, и занимались критиканством. В своем послании Петр Липко признается, что в настоящее время и он может зачислить себя в эту категорию граждан. А дальше на конкретных примерах рассказывает о том, чего писатель не увидел: о бедности, безработице, огромных налогах и поборах, голоде, о том, что в Кремле новые правители заняли царские дворцы, окружили себя, как и их предшественники, охранкой, милицией, ГПУ и издеваются над народом и откровенно врут.

«Ложь, — писал он, — это наибольшее достижение Советской власти. Ложь от начала и до, наверное, конца (недалекого уже) Советской власти. Фабрики рабочим — ложь, земля крестьянам — ложь, самокритика — ложь, да и всего не перечислишь, слишком много времени нужно. Это все теперь поняли, и никого не убедишь в обратном, поверили в запале гнева народного и приняли за своих, а оказались обманутыми. Крестьяне прямо говорят по поводу коллективизации — это возвращение крепостного права. Все будем батраками, все будем ходить на вечную барщину». А дальше — словно крик души: «И горе будет лгунам в судный день, в день народного гнева. Но беда не в этом, а в том, что из этого большого, но несчастного государства, новые хищники колонию новую образуют».

Петр Липко советует Максиму Горькому тайком от всех и вся вспомнить дни своей молодости и направиться из своего дворца на буржуазном острове Капри на дно, в народ. «И потолкаться там хотя бы месяца 3 как безработный по совзаведениям, — советует он, — вот и узнаете обо всех «достижениях». И в завершение добавляет: «А Вы там в Москве нам объясняете постоянно о небесном: «Повышение в людях воли к жизни, повышение ненависти к действительности, унаследованной нами от прошлого».

Это письмо было — как взрыв бомбы. И хотя прошло уже два года с даты его написания (октябрь 1928 г.), этого было достаточно, чтобы арестовать Петра Липко и обвинить в антисоветской деятельности. Интересной и красноречивой является реакция бывшего генеральского хорунжего на все обвинения, и это, определенно, лучше всего выявляет его черты характера. На допросах он даже не пытался в чем-то оправдываться, не раскаивался, не отступил от своих слов и не отрекся от своих убеждений.

«Кого вы имели в виду, когда писали, что из Кремля нужно выгнать всех бар-самодуров марксистского пошиба?» — спрашивал у него следователь. «Под этим я имел в виду советское правительство», — отвечал он.

«Относительно вопроса о лжи. Что вы этим хотели сказать?» — интересовались у него. «Я думал этим сказать, что озлобленные крестьяне поднимут восстание и быстро свергнут Советскую власть».

И наконец один из последних вопросов, который интересовал следователей: «О ком вы говорили, когда писали: «охранкой последнего совзаведения?» «Это я говорил о ГПУ», — не кроясь, отвечал Липко.

Эта фраза в протоколе допроса дважды подчеркнута красным карандашом, и возле нее поставлены три восклицательных знака. В сущности, это уже был приговор. Следствие длилось недолго. В сущности, как такового следствия и не было. В тоненьком следственном деле нет никаких свидетельств или документальных подтверждений «антисоветской деятельности» Петра Липко, только письмо Максиму Горькому и протокол допроса обвиняемого, датированный 3 февраля 1930 года. А на следующий день Нежинским окружным отделом ГПУ уже вынесено циничное постановление: «Направить в Судебную Тройку при Коллегии ГПУ УССР с ходатайством о применении к Липко высшей меры социальной защиты — расстрела».

27 февраля 1930 года эта Судебная Тройка вынесла ожидаемый приговор: «Липко Петра Ивановича расстрелять». О дате исполнения приговора в деле информации нет. В архивных документах только отмечается, что это произошло в марте того же года.

Александр СКРИПНИК, исследователь истории спецслужб, советник главы Службы внешней разведки Украины

енш прийнятні умови для повноцінного суспільно-політичного та культурного життя, серед вояків культивувались ідеї збройного визволення України. У цьому процесі на перших порах брав активну участь і Петро Ліпко. Після складання повноваження начальника штабу він у листопаді 1921 року був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго.

Саме в цей час трагічно завершувався Другий зимовий похід нечисленного українського війська на окуповану більшовиками українську територію. Про підготовку до нього генерал-хорунжого Ліпка жодних даних немає, як і про його ставлення до цієї відчайдушної і ризикованої операції.

Подальші відомості про долю Ліпка донедавна були доволі скупими. У них йшлося про те, що він «за нез’ясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 р. виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося». А ще зазначалося, що «серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перетину радянського кордону П. Ліпко був арештований і відправлений до концтабору».

А що ж було насправді?

«МЕХАНІЧНИЙ ГРОМАДЯНИН»

Петро Ліпко дійсно виявив бажання повернутися на Батьківщину. Про це знаходимо його свідчення в одному з архівних документів: «У грудні 1921 р. я, дізнавшись про амністію і необхідність реєстрації в радянському консульстві, щоб не бути позбавленим громадянства, на початку 1922 р. прибув у Варшаву і подав відповідні документи з проханням дозволити мені повернутися в Росію». Такий дозвіл він невдовзі отримав і в жовтні 1922 року приїхав у село Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його рід, і там жили його родичі.

Село зустріло його насторожено. Ще б пак! Колишній офіцер царської армії і петлюрівський генерал! Він і сам це усвідомлював, тому намагався триматися в тіні. Лише з близьким оточенням дозволяв собі більше відвертості. Дружина Тетяна, з якою він повернувся на Батьківщину, народила йому сина Вадима. Потихенько призвичаювався до мирного плину життя. І все б нічого, якби не найбільша проблема: колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, з досвідом командування дивізіями і арміями не міг ніде влаштуватися на роботу, аби хоча б безбідно існувати й годувати сім’ю.

Він уже ладен був на будь-яку роботу. Працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на Бобровицькій цукроварні. Через нестачу коштів бідував, але нічого не міг вдіяти. Аж якось зібрався й поїхав до Москви. З великими потугами відшукав там знайомих, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії робітничо-селянської Червоної армії. Сподівався, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу. Але зась! Щойно дізнавалися про його службу в петлюрівській армії і перебування за кордоном у поляків, як двері перед ним зачинялися. Повернувся ні з чим. А ще й додав собі клопоту через цю поїздку — потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ.

До нього чекісти й раніше придивлялися, а тепер і поготів. Просто руки до села Браниця не завжди дотягувалися. Хоча воно й було на особливому оперативному рахунку. Тут ще у 1918 році зорганізувався загін «Вільного козацтва» з 60 — 70 осіб.

Ті події ще не вивітрилися з пам’яті, тому чекісти пильнували, аби нові паростки невдоволення не проявилися з новою силою. Поява у селі колишнього петлюрівського генерала, звісно ж, неабияк збентежила їх. До нього почали шукати різні підходи, зустрічатися під різними приводами. Як свідчать архівні документи, з нього хотіли зробити слухняного агента, який би давав інформацію стосовно колишніх петлюрівців. Навіть придумали йому псевдо, яке фігурує у справі, — «Бувалий». Але насправді бувалий і не в таких перипетіях, Петро Ліпко виявився їм не по зубах. Він щоразу уникав надокучливих візитерів, а коли вони спробували натиснути на нього, «почав відповідати листами лайливого характеру».

Про це йдеться у довідці уповноваженого особливого відділу ГПУ під назвою «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» з Галузевого державного архіву СЗР України, зі справи на колишніх діячів уенерівської розвідки. «Така поведінка Ліпка, — зазначається у документі, — спонукала нас... почати його розробку, причому до нас почали надходити агентурні свідчення про антирадянські прояви Ліпка». Оперативна справа на Ліпка поступово наповнювалася новими матеріалами. Зрештою, 26 січня 1930 року в скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він мешкав упродовж останніх двох років, працюючи землеміром при окружному земельному відділі, прийшли з обшуком.


«РОЗСТРІЛЬНА» КРИМІНАЛЬНА СПРАВА НА ПЕТРА ЛІПКА, ПОРУШЕНА 1930 РОКУ ЧЕКІСТАМИ

Серед вилученого чекістами були світлини Ліпка минулих років у колі українських і польських офіцерів, книжки, листи, грошові купюри періоду УНР, орден Святого Георгія 4-го ступеня — єдина нагорода, що збереглася в нього, і найважливіший для слідства доказ контрреволюційної антирадянської діяльності — лист письменнику Максиму Горькому. Цей рукописний лист на чотирьох сторінках знайшли серед різних особистих документів. Він найяскравіше характеризує погляди, настрої і переконання Петра Ліпка. Ні радянська пропаганда, ні намагання місцевих чекістів його переінакшити, ні страх перед можливим покаранням — ніщо не стало на заваді написання цього відвертого, різкого, гнівного публіцистичного послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах «Правда» та «Известия» під заголовком «Механічним громадянам» СРСР».

Цю статтю пролетарський письменник написав у 1928 році після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна відвідав Радянський Союз, де він не був з 1921 року. Горького упродовж п’яти тижнів возили різними регіонами й демонстрували йому досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах. Після цього він повернувся на орендовану віллу в Італію, де постійно мешкав, і написав цикл нарисів про те, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках. Низка критичних листів, які надійшли на його адресу після виходу цих нарисів, від тих самих робітників і селян, які прагнули розкрити очі Горькому й показати реальну картину, на жаль, ні в чому не переконали письменника. Понад те, він невдовзі у відповідь написав статтю «Механічним громадянам» СРСР», яка й зачепила за живе Петра Ліпка.

«Механічними громадянами» Горький називав обивателів, скептиків, песимістів і «ворогів трудового народу», які нібито механічно, формально стали громадянами СРСР, а не по духу й за велінням серця, і займалися критиканством. У своєму посланні Петро Ліпко зізнається, що нині й він може зарахувати себе до цієї категорії громадян. А далі на конкретних прикладах розповідає про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.

«Брехня, — писав він, — це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади... Фабрики робітникам — брехня, земля селянам — брехня, самокритика — брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно. Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації — це повернення кріпосного права... Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину». А далі — ніби крик душі: «І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави нові хижаки колонію нову утворять».

Петро Ліпко радить Максиму Горькому тихцем від усіх і вся згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на буржуазному острові Капрі на дно, в народ. «І поштовхайтеся там хоча б місяців три як безробітний у радзакладах, — радить він, — ось і дізнаєтеся про всі «досягнення». І на завершення додає: «А Ви там, у Москві, нам тлумачите повсякчас про небесне: «підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого».

Цей лист був — як вибух бомби. І хоча пройшло вже два роки від дати його написання (жовтень 1928 р.), цього було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. Цікавою й красномовною є реакція колишнього генерал-хорунжого на всі звинувачення, і це, певне, найкраще вияскравлює його риси характеру. На допитах він навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився своїми переконаннями.

«Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?» — запитував у нього слідчий. «Під цим я мав на увазі радянський уряд», — відповідав він.

«Стосовно питання про брехню... Що ви цим хотіли сказати?» — цікавилися в нього. «Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу».

І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: «Про кого ви казали, коли писали: «охранкою останнього радзакладу?» — «Це я казав про ГПУ», — не криючись, відповідав Ліпко.

Ця фраза у протоколі допиту двічі підкреслена червоним олівцем, і біля неї поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. По суті, як такого слідства й не було. У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень «антирадянської діяльності» Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого, датований 3 лютого 1930 року. А наступного дня Ніжинським окружним відділом ГПУ вже винесено цинічну постанову: «Направити до Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до Ліпка вищої міри соціального захисту — розстрілу».

27 лютого 1930 року ця Судова Трійка винесла очікуваний вирок: «Ліпка Петра Івановича розстріляти». Про дату виконання вироку в справі інформації немає. В архівних документах лише зазначається, що це сталося у березні того самого року.

Олександр СКРИПНИК, дослідник історії спецслужб, радник голови Служби зовнішньої розвідки України
Газета: 

НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ

Loading...
comments powered by HyperComments