«Соромно було думати...»

Когда-то Татьяна Деревьянко, основатель и многолетний директор Музея киностудии имени А.Довженко, рассказывала мне, якобы со слов Юлии Солнцевой,  жены Довженко, что кинорежиссер и писатель переписывались, было как будто несколько писем. Никаких следов этого до сих пор не обнаружено. Да и сомнительно, даже очень. Хотя теперь, после публикации дневников Винниченко, можно утверждать, что, по крайней мере, однажды, 8 августа 1930-го, они виделись — в Париже, на просмотре фрагментов фильмов «Арсенал» и «Земля».

А в первый раз Винниченко увидел  киноленту Довжено в марте 1928-го, так же в Париже. Читаем в дневнике:

«Трохи сонця. ВУФКУ розмахнулось і вислало до Европи свої досягнення «Тарас Трясило» та «...гора». (Забув назву, — якась гора, а пригадати не можу). Представник ВУФКУ парубчак Черняк з самохвальством безкарної людини написав статтю про надзвичайний успіх українських фільмів у Европі. Але мені, українцеві, було ніяково і соромно читати це самохвальство після демонстрації картин у торгпредстві. Правда, видно старанність у техніці, фотографії. Але яка безпорадна й наївна дитячість у мистецькій творчості, композиції, навіть змісті. А надто ото... (згадав) «Звенигора». Соромно було думати, що на перегляді картини є французи».

И надо же! «Звенигору» писатель воспринял как некую любительщину, «наивное ребячество». Хотя его можно понять: живя в Париже, рафинированный интеллектуал Винниченко видел немало фильмов, на их фоне довженковское творение показалось ему слишком уже непрофессиональным. Оно так и было — у гения не было профессиональной выучки, и двигался он вслепую, нащупывая направление движения. Так гений же...

Следующее знакомство уже в августе 1930-го. Париж, показывают отрывки «Арсенала» и «Земли». «На жаль,— пише Винниченко,— занадто нахвалено ці речі наперед, — дають вони менше, ніж чекалося. Тема та сама, що й у всій літературі: Громадянська війна. В «Землі» ще — колективізація. Цікаво, що грають нефахові артисти (це про акторів театру «Березіль» Семена Свашенка і Петра Масоху.— С.Т.), а самі селяни й колишні солдати (зрештою, це теж правда, епізодичні персонажі це здебільшого самі селяни.— С.Т.). Грають самих себе. Заля повна журналістів (демонстрація тільки для преси). Багато молодих людей інтелігентського вигляду і жінок з блідими обличчями, дуже червоними устами й безперестанними цигарками. І мимоволі думалося: що їм, що їм, цим висмоктаним паризькими «втіхами» молодим людям і жінкам з цигарками до тих буйних, зарослих, дикунських постатей, що миготіли на екрані, корчились і гинули в боротьбі за щось, що їм і самим тоді неясно було,крім одного: не воювати. Але оплесків увічливі парижани не шкодували Довженкові» (цитати за виданням: Володимир Винниченко. Щоденник. Київ — Едмонтон — Нью-Йорк: Смолоскип.— 2010. — т. третій. 1926—1928.— с. 477; том четвертий. 1929—1931.— 2012.— с. 187).

Пятый и следующие тома еще не изданы, будем ждать — может, там еще что-то интересное прочитаем в отношении Довженко и его произведений. Пока еще добавлю только две вещи. Первое — Винниченко смотрел фрагменты лент, а это все же неполное и неполноценное восприятие. И второе — посредником в общении, хотя бы попутном, двух творцов мог быть художник Николай Глущенко, с которым писатель как раз тогда дружил.