Вместо лелеять и воспитывать истинных патриотов Матери-Украины, мы выращиваем сварливых партийцев и патриотов родных задворках, уменьшающие в своем узком воображении большую и богатую Украину к своей волости.
Иван Лютый-Лютенко, украинский военный и общественный деятель, предприниматель, меценат

Та, що носить у душі вічність

Ось і вона, Емма Андієвська — письменниця і малярка з Великої Божої ласки, «за яку безмежно вдячна Всевишньому», на неослабних крилах натхнення і завдяки потужній силі волі піднялася на високу вершину свого 90-річчя
18 марта, 2021 - 10:11
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Ми вічність носимо в душі...
Іван Франко. «Мамо-природо!»
«Справжня воля викристалізовує навколо себе події», — якось висловилася поетка, пояснюючи свою моральну стійкість та одержимість у творчості вірою в українську людину, вірою в Україну, її незалежне й щасливе майбутнє.
Завжди покладалася на креативну потугу душі («Душа, як сіті, котрі безупинну// Проціджують світ зовнішній»), свого духу, який «зобов’язував» поетку народжувати новий духовний світ — поетичний світ. Цей дух мобілізуючий, вимогливий, творчо експресивний («Дух — напрям, — й серед тлуму, — і рушій...»).

Поезія для Емми Андієвської — саме життя, єдиносмислова сутність буття: «Найбільше буття людське — поезія».

Рішуче й послідовно обстоюючи свою духовну суверенність, власне право на індивідуальне образно-стильове і жанрове самоздійснення, поетка не зважає на критичні «зазіхання» на її індивідуально-авторську манеру. Вона чує лише себе, прислухається до свого Духу, який єдиний заряджає її потужною енергією творення: «Мені визначає Дух». Цей дух не лише сприяв, а й затято «підштовхував» її на долання драматичних межових ситуацій, за що мисткиня була вдячна долі: «Боже, дякую за всі випробування».

А випробувань випало на долю Емми Андієвської багато. Згадую перший через півстоліття розлуки з рідним краєм її приїзд разом з чоловіком, відомим на той час в Україні тільки з голосу вловлюваних зрідка радіопередач Мюнхенської «Свободи» літературознавцем та письменником Іваном Кошелівцем у червні 1992 року, — і другий, і третій та наші зустрічі у мене вдома, розповіді Емми про свої трагічні й драматичні «доторки» до межі. Чи не перша така межова ситуація була переборена на порозі її семиліття, коли дівчинка наперекір матері тут, під Києвом, у Вишгороді записалася до школи з українською мовою навчання. Адже Емма народилася в місті Сталіно (нині Донецьк), там зростала в російськомовному середовищі до 1937 року, коли родина переїхала до Вишгорода, а 1939 року оселилася в Києві.

Чи не найболючішою душевною раною шестирічної дівчинки залишилася смерть від рук енкаведистів її батька — хіміка-винахідника. Згодом, 1943 року, коли вона разом з матір’ю і п’ятирічним братиком долала драматичну дорогу на Захід, бачила багато смертей. Їй доводилося співпереживати безліч людських драм і трагедій, так що Емма з дитинства навчилася жити зі смертю і не боятися її.

Емма Андієвська зміцнювала, дисциплінувала свою волю усвідомленням високої відповідальності за свій талант, який, була переконана, повинен служити Україні, українським словом. Спокуси з’являлися в США, деякий час вона проживала і в Німеччині, де мешкає донині, — мимоволі згадується її поетична книжка 1975 року «Спокуси святого Антонія». Але поетка не стала творити іншими мовами — англійською, німецькою, французькою, російською, якими досконало володіє, залишалася назавжди вірною рідній мові, бо вирішила «дати Україні те, чого не має ніхто. Дати зразки казки, прози, поезій і на цих прикладах показати: так треба писати...»

Її творча продуктивність як у літературі, так і в малярстві вражає. Лише за ці два десятиліття нашої незалежності Емма Андієвська видрукувала 19 поетичних книжок і намалювала кілька тисяч картин. Нині чекають на видрук, а поетка зазвичай особисто передруковує свої твори на друкарській машинці й випускає їх у світ за власний кошт. Готові рукописні збірки сонетів «Курбети», «Сенси криниць», «Подих», а також оригінальні поетичні книжки «Перевали», «Нитяний міст», «Полювання з хортами».

Виступаючи 19 квітня 2010 року перед студентами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Емма Андієвська, нагадуючи жертовну посвяту Шевченка в Україні, наголосила на необхідності «мати відвагу й сильний дух» задля звільнення української людини від постколоніального синдрому:

«Українська мова — це моя любов, а її засмічують нецензурщиною, яка прийшла із Росії. Хочуть показати щось дуже «оригінальне», але для українців матюки ніколи не були властивими. Тепер демонструють цим свою бідність...»

Лише рідна мова здатна відкрити душу митця, переконана Емма Андієвська, наповнити її творчою силою, «розговорити» її образним словом, барвами, музикою, викликати із «горішнього світу» (Іван Франко) голоси, почуття й переживання, щоби зродилося прозріння.

«Межові ситуації дають прозріння» — гірка доля вигнанки із рідної землі зобов’язала «вирощувати» сильний дух «жити в духові». «У мене шалений дух», — згодом зізнавалася Емма Андієвська. «Я живу лише на духові», тому її «душа повсякчасно на краєчку леза».

Душевний біль півстоліття вимучував і зобов’язував Емму Андієвську шалено творити щодня. Він мобілізовував її волю на творення словом, бо був спричинений «спогадом про абсолютно невільну Україну» (Леся Українка).

Душа на краєчку леза:

Самі мерці й немощі.

За кленовим листком —

трони, пожежі й домовини.

І тільки сопілка

Видмухує біле дерево,

Ніжніше ніж качині

Перетинки на лапах.

(«Наука про землю»)

Незалежна Україна гідно пошанувала поетку. 2018 року за поетичні збірки «Міста-валети», «Бездзиґарний час», «Шухлядні краєвиди», «Маратонський біг», «Щодення: перескопи» Емма Андієвська здобула Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Українська мова, українська доля, український світ у ній, в її душі. «У мене весь світ український, бо Україна — це там, де ти. Ти визнаєш себе українцем — значить, це Україна», — наголошувала мисткиня в телефонних розмовах з професоркою Мирославою Гнатюк. Емма Андієвська тому й не вважає себе емігранткою: «Я не перебуваю в еміграції, я не емігрантка. Я — українка, яка живе за межами України... Емігрує лише той, хто боїться смерті й наруги».

Так вважає Кирилиха — героїня її прозового твору «Роман про добру людину», представниця давнього українського характерницького незнищенного роду, котра збирається виїхати із табору для переміщених осіб у Німеччині — Міттенвальдського табору до Австралії «По зілля проти страху й з невіри» «це зілля раніше густо буяло на Україні, про що свідчать подвиги предків і вся історія українського народу, та його витовкли безперервні навали, а на вцілілі рештки накинулися енкаведешники, виморюючи міста і села, аби й згадки не залишилося про спасенне зілля...»

Образ спасенного зілля для Емми Андієвської є символом духовного відродження української людини, внутрішнього перетворення власної волі завдяки звільненню себе від страху й рабської покори і набуттю передусім внутрішньої свободи.

Як і її Кирилиха, котра мусить роздобути зілля і передати його в Україну, «де найлютіше розпаношуються прихвосні мороку», щоб люди там прочумалися, бо «надто їх притовкли й знекровили», так і сама авторка «Роману про добру людину» сподівалася й вірила, що її Слово колись таки прийде в Україну і допоможе їй «стати колискою добра, що поверне людям їхню людську подобу». Ця її віра підживлювалася глибоким переконанням у тому, що в Україні «ще безнастанно народжуються сини світла, що гинуть в імперській м’ясорубці за волю, добро, правду й справедливість», але в Україні «запльованій, спустошеній і загидженій російським чоботом», українській людині волею Всевишнього судилося «подолати в собі страх, бо під літрами крові визріває світло, покликане знищити всю мерзенну гить».

Боротьба письменниці словом, пензлем за Україну та її біль за долю української людини емоційно чутливо пульсує в її романах «Герострати», «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення», в її поезіях, а поетичних збірок у Емми Андієвської з’явилося друком понад 40, у збірках оповідань та казок... І звісно, в численних малярських творах, значна частина яких зберігається в музеях України, Європи, США.

Втім, болісне переживання за долю рідного народу, рідного краю не «вичитується» прямолінійно, її сюрреалістичних поезовізіях, які складно піддаються традиційним інтерпретаційним практикам. Їхня метафорика складна, її поетичне слово багатофункціональне і «вимагає» від читача до-творення, інтелектуального декодування поетичного тексту.

Емма Андієвська виробила свій, абсолютно індивідуальний, виразно відсторонений від традиційних організацій художньої дійсності стиль, свої поетичні форми і жанри. Поетка цими творчими «розігруваннями» щось на зразок перемішування пазлів і запрошеннями складати із цих пазлів — слів-образів-символів уже свою, суто суб’єктивну картину художнього світу, свідомо провокує читача на співтворчість, «закликаючи» його розкодовувати її образно-метафоричне бачення й авто-асоціативне пізнання світу.

Контроверсійність і максималізм її художнього мислення зумовлені передусім прагненням уберегти і захистити своє творче «Я», своє мистецьке світобачення, експериментально оригінальну художню манеру самовираження, розгорнути в просторі й часі індивідуальне творче буття, яке бурхливо вирує на межі реального та ірреального й виринає із глибин підсвідомого до висот емоційно-інтуїтивного прозріння.

Треба так глибино заповнити свою душу болем і тривогою за долю України, вірою в її неминуче звільнення від колоніальної неволі, щоб вистачило моральних і духовних сил вистояти їй, україномовній письменниці й мисткині, в іномовному культурному середовищі, з високою національною гідністю вести рідною мовою діалог з домінантною культурою: «Україна — безборонна. Відсутність держави породжує почуття меншовартості. Та тільки не в мені. Я змушу її існувати! Буду сама проти інших... Я кров’ю стікаю за Україну...»

Завдяки символічно-ситуативному «пробудженню» свідомості Емма Андієвська відкриває шлях до особистісного самопізнання, езотеричного й містичного осягнення таїни народження нового духовного світу — художнього, мистецького.

Для неї, української письменниці й малярки, джерелом творчого прозріння є креативна сила власної душі, тому її зазирання в «потойбіччя свідомості» (Гегель), тобто за межі «реальної», «верхньої свідомості» (Іван Франко), забезпечує досягнення того рівня «самоусвідомленого духу» (Гегель), коли зникає страх перед фізичним небуттям, все земне й тлінне відступає, а душа наповнюється творчою силою і передчуттям вічності:

Нехай життя — момент

і зложене з моментів,

міфічність носимо в душі, —

свідчив у вірші «Мамо-природо!» визначний знавець нюансів художньої творчості Іван Франко.

Він стверджував, що душа — це безмежний і невичерпний таємничий та інтуїтивний світ, у якому живе вічність. Саме в глибині душі поет знаходить «найбільшу правду і найбільшу власть» (Іван Франко). Для Емми Андієвської «найбільша власть» — «це дія духу», а «дух без мови неможливий, — стверджував Олександр Потебня, — через те, що сам утворюється за допомогою мови і мова в ньому є перша за часом подія».

Отож, завдяки рідному слову, українській мові видатна поетка і малярка Емма Андієвська так плідно й невтомно творить «державу у слові» і здобулася на високі злети мистецького самозвершення, тому разом з Іваном Франком може засвідчити:

І — що найвище — ми

самих себе відкрили!

Відкрили власну душу,

заглянули в верстат

своїх думок

свого чуття, бажання

і змагання...

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ