Скоро увидела Украина, что попалась в плен, потому что она по своей простоте не узнала, что там был царь московский, а царь московский был все равно, что идол и мучитель
Николай Костомаров - выдающийся украинский историк, поэт-романтик, мыслитель, общественный деятель и этнопсихолог

«У нас продовжують навчати «набивати руку», в той час як конче потрібно вчити студента «набивати голову»

Що нині відбувається в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури?
16 апреля, 2021 - 20:15
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (Н АОМ А) майже пів року відчуває складні внутрішні струси: після припинення контракту з попереднім ректором Андрієм Чебикіним, який керував закладом понад тридцять років (від 1989), не лише його крісло опинилося ареною гострої боротьби між прихильниками попереднього правління та виразниками прагнень до поступових позитивних змін, а й самі перспективи подальшого руху вищої мистецької освіти в цьому закладі, а відтак до певної міри і в Україні.
   НАОМА є спадкоємницею Української академії мистецтв, створеної за часів Української Народної Республіки в грудні 1917 року з ініціативи М.Грушевського, В.Кричевського, Г.Нарбута, Г.Павлуцького, М.Бойчука та інших. Заснування УАМ було цінним важелем культурної політики молодої держави, спрямованої на підтримку національної культурної та інтелектуальної традицій. Так само НАОМА серед закладів вищої освіти мистецького профілю є свого роду моделлю формування мистецької політики держави.
   Сьогодні Академія переживає непрості часи, довкола неї точаться палкі дискусії різноскеровано-го характеру — від виборів нового ректора до дещо застарілих форм академічної освіти, від актів вандалізму до наклепів і дифамації виконуючого обов’язки ректора Остапа Ковальчука, від матеріально-технічного занепаду до викриття фінансових зловживань, що за-
плямовують авторитет Академії в суспільстві.

«День» спробував розібратися в ситуації. Про це — в інтерв’ю з начальницею відділу міжнародних наукових і мистецьких зв’язків Національної академії мистецтв України, член-кинею Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти, докторкою мистецтвознавства Лесею СМИРНОЮ та професором кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА, доктором мистецтвознавства Андрієм ПУЧКОВИМ.


«ВІДСУТНІСТЬ КОРПОРАТИВНОЇ ЄДНОСТІ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ТОГО, ЩО БУДЬ-ЯКІ РЕФОРМАТОРСЬКІ ЗМІНИ ОБЕРНУТЬСЯ НА ПРОТИЛЕЖНЕ»

— Пані Лесю, з’явилося багато інформаційних приводів, щоб звернути увагу на те, що відбувається в такому знаному і культурно потужному столичному осередку, як НАОМА. Про що це може свідчити: кризу самої Академії як інституції чи загалом про зміну розуміння суспільством значення мистецтва, ролі мистецької освіти?

Леся СМИРНА: Події, що відбуваються в НАОМА як «модельному» культурно-мистецькому осередку, — а відбувається те, що з етичних і ціннісних орієнтирів виглядає ганебно, — свідчать, що тридцять років незалежності України НАОМА перебувала в полоні стереотипів совєцької системи і не надто переймалася започаткованими в державі реформами (Закони «Про вищу освіту», 2014, «Про науково-педагогічну діяльність», 2015), які б мали, з одного боку, зберегти столітню традицію мистецької школи, з другого — розпочати системну модернізацію культурно-мистецького, освітньо-наукового простору Академії.

І саме те, що впродовж останніх десяти — п’ятнадцяти років мало б робитися адміністрацією Академії, без особливих додаткових фінансових витрат, як-от осучаснен-ня освітніх програм, запровадження нових моделей підготовки бакалаврів, магістрів, створення електронної бібліотеки, цифровізації мистецького архіву Академії тощо, тобто все те, що вже давно запроваджено в більшості закладів вищої освіти України, які живуть повноцінним життям, — усе це раптом стало в Академії на часі.

Я також працюю за сумісництвом у НАОМА, тому про її проблеми знаю зсередини. Вкрай важливим є комунікування Академії з суспільством загалом, причому не лише з культурно-мистецьким середовищем. Якщо раніше мистецьку громадськість уособлювала переважно Спілка художників, сьогодні це розгалужена мережа мистецьких інституцій, які є майбутніми стейкхолдерами і грантодавцями для випускників Академії. Інститу-ційно сама Академія має готувати конкурентоспроможних фахівців, які не будуть відірвані від вимог сучасності, знайомі з цифровими технологіями і різного штибу новітніми тенденціями світового мистецтва.

— Що треба зробити, аби сформувати в Академії доброчесне мистецьке середовище, як уникнути гостроти, що зараз існує між різними учасниками освітнього процесу?

— Головне завдання: внутрішня відповідальність митця, який є науково-педагогічним працівником, перед колегами, студентами, тактовність і виваженість його поведінки і конкретних вчинків.

Сьогодні ми є свідками, — про що каже реакція в медійному просторі, — проявів ксенофобії з боку деяких професорів НАОМА, причому дивне в такому контексті колективне «почуття ліктя» дивує ще більше. На жаль, ані Вчена рада, ані ректорат (крім в.о. ректора) не висловили чіткої позиції щодо неприпустимості поведінки колег. Тут спрацьовують стереотипи совєцької системи, коли сміливі пошуки молодих осмислюються не в процесі дискусії, а методом засудження, фізичного руйнування творів та експозицій. Це оприявнює него-товність викладачів охопити розмаїття мистецьких тенденцій сьогодення. Є відчуття, що Академія, наче острів «невідомих скарбів», і далі перебуває за залізною завісою.

Зрештою відсутність корпоративної єдності може призвести до того, що будь-які реформаторські зміни обернуться на протилежне. Це виопуклює ситуація, коли замість обговорення програм претендентів на посаду ректора на факультетах і кафедрах, у студентському середовищі маємо вкрай ганебне обливання цебрами бруду, залякування, створення так званих громадських організацій, які маніпулюють свідомістю виборця і поширюють фейкову інформацію, маючи на меті дискредитувати постать тільки одного кандидата на посаду ректора — Остапа Ковальчука. І якщо ми не усвідомимо, що всі ці штучні скандали і фейки — примітивні механізми боротьби за владу, це ризикує спрацювати на утворення антимистецького простору.


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

На цьому тлі відеосюжети в.о. ректора на Фейсбуку про історію НАОМА, її засновників і корифеїв виглядають наче прожектор, що висвітлює інший бік справи: спрямувати зусилля колективу на досягнення спільного позитивного результату. Але факти облуд і перекручень з боку так званої народної опозиції свідчать, що Академія, на жаль, не ідентифікує себе як національний заклад у часи кризи, ускладненої лок-дауном, як здатний протистояти викликам єдиний організм.

«ГИБРИДНА СИТУАЦІЯ» — СТАРЕ Б'ЄТЬСЯ З НОВИМ»

— Пане Андрію, а що, на вашу думку, відбувається в стінах столичної академії мистецтв?

Андрій ПУЧКОВ: Відбувається типова для «гібридних часів» ситуація: старе б’ється з новим. Із одного боку бажання залишити Академію в тому милостивому фольклорно-казковому стані, в якому вона перебуває останні десятиліття, з другого — поряд зі збереженням традицій спроба вчинити крок у бік сучасно-перспективного вишколу поглядів молоді на обрії українського мистецтва як чарунки світового. Звісно, почати цю «бійку» слід було давно, але реальні підстави для змін визріли лише тепер, і ми спостерігаємо за живим процесом перетворення Академії.

Коли архаїсти б’ються з новаторами, — про це добре писав Юрій Тинянов у однойменній книжці 1929 року, — архаїстів більше, новаторів менше, але з часом, коли інструменти розуміння в архаїстів, сподіваюся, почнуть у свідомості визрівати, а новатори перестануть бути надміру радикальними, ситуація вирівняється.

Зараз архаїсти чинять грубо і брудно, новатори — зухвало і виклично, в дусі часу. Тут надія на студентів, які, я певен, мають зрозуміти, що місце сучасного митця на ринку «художніх послуг» дуже відрізняється від суспільних обставин того самого ринку тридцятирічної давнини. Вони про це, мабуть, не задумуються, а щоб дослухатися до тихого голосу розуму, слід мати вивірений стрижень біографічних очікувань. Хоча, можливо, це одна з форм нервового пошуку місця в житті?

Чому стверджую, що ситуація типова? На це дає право історія мистецької освіти, зокрема в Києві. Професор теорії й історії мистецтва Університету св.Володимира, перший власне український мистецтвознавець Григорій Павлуцький 1900 року на ювілеї в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка учням, які сиділи, роззявивши рота, скандально казав: упродовж століття юнаки копіюють Ла-окоона або Антиноя (це такі античні статуї), і жоден з них, напевно, не намалює співаючих янголів Луки делла Роббіа (барельєф доби Ренесансу). Якби викладачі наших рисувальних шкіл, — шокував авдито-рію Павлуцький, — замість того, щоби вивчати лише ті твори, де панує форма м’язів, тобто античну скульптуру, спромоглися зрозуміти шедеври християнського мистецтва, то вони б погодилися, що, аби створити життєздатне мистецтво, слід кардинально змінити систему викладання. Це був свого роду перший у Києві світоглядний бунт проти старого за нове. Звісно, з тих часів і підстави, і архітектоніка творчого невдоволення змінилися.

Інший мистецтвознавець, харків’янин Федір Шміт видав 1919 року книжку «Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція» , в якій посилює думки Пав-луцького: не можна століттями з ранку до ночі навчати студентів технічному ремісництву, «майстерному відтворенню натури». Це добре для салонів, для осіб усуспільненого смаку, але сучасний — колеги, на дворі 1919 рік! — попит у царині мистецтва розташовується на інших площадках, і саме цього в академіях системно не навчають.


МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Нарешті, вже сучасний нам український художник (до речі, віцеп-резидент Національної академії мистецтв і директор Інституту проблем сучасного мистецтва) Віктор Сидоренко років із десять тому сказав: у нас у академіях продовжують навчати «набивати руку», в той час як конче потрібно вчити студента «набивати голову». В 1920-ті про це саме товкли Малевич і Тат-лін, Богомазов і Архипенко, Бойчук і Єрмилов. І їх тоді чули!

Йдеться про виховання принципово нового типу мистецького мислення, оскільки в світі відходить у райдужне минуле традиційний поділ мистецтв на живопис, скульптуру, графіку, а все більш активно торують шлях складні синкретичні форми, коли живописне полотно або бронзова скульптура як форми відтворення авторської думки поступово зникають, коли новітні смисли, «багатоповерхові» твори мистецтва привертають увагу і — хай як це дивно для архаїстів — перебирають на себе прихильність мислячої молоді.

«СТАЛКЕР-2»: КОРПУСИ АКАДЕМІЇ — ІДЕАЛЬНЕТЛО ДЛЯ ЗЙОМОК»

— Пані Лесю, ви кілька разів казали про матеріально-технічне оснащення Н АОМ А, що мається на увазі?

Леся СМИРНА: Якби українець за походженням Андрій Тар-ковський знімав зараз другу версію «Сталкера», корпуси Академії — ідеальне тло для зйомок з переконливим відеорядом.

У матеріально-технічному плані НАОМА перебуває в занепаді. На тлі того, що відбувається зараз, зізнання колишнього ректора, мовляв, «адмініструвати я не любив, не вмів, не хотів, бо я художник. Я ніколи не казав, що буду керувати, бо мистецтвом керувати неможливо» (А.Чебикін у інтерв’ю Георгію Ерма-ну, ВВС Ие\¥8 Україна, 20.03.2021) викликає здивування: якщо мистецтвом насправді керувати неможливо, то закладом мистецтва — необхідно, інакше зникнуть і заклад, а з часом і професійне мистецтво. Результат такого ставлення: деякі навчальні та службові приміщення не відповідають санітарним нормам, 80% оргтехніки морально і фізично застарілі, планово-фінансовий відділ був відсутній і таке інше. Адже в статутні обов’язки ректора входить створення умов для розвитку установи й усіх творчих структурних підрозділів. Інакше кажучи: від ремонту туалетів до захисту докторів філософії, від адвокації НАОМА в органах влади до співпраці з громадськістю і т.ін. Тобто очільник повинен сприяти вибудовуванню умов для якісного освітнього процесу.

І, як приклад, Остап Ковальчук, будучи ще проректором з наукової роботи, долучився до створення студентського простору «Крила» (у гуртожитку), що став знаковим серед ініціатив студентської громади. Незабаром має відкритися студентський простір «ЛЕТАТЛІН», який буде принципово новим змістом і формою, своєрідним творчим осередком у старому корпусі Академії. Есте-
тика інтер’єру цього простору побудована на мотивах 1920-х, пов’язана з періодом, коли в Академії викладав родоначальник конструктивізму Володимир Татлін. Крім того, започатковано ініціативу творчих резиденцій для студентів «Сошенка’ЗЗ» (адреса художніх майстерень) у корпусі НАОМА з однойменною назвою. Тобто вперше в історії Академії студенти отримають у її стінах місця, де можна реалізовувати альтернативні мистецькі, соціально-культурні й інші експериментальні проекти на основі конкурсного відбору.

Якщо сьогодні разом не усвідомити, що напрацьований потенціал столітньої історії Академії втрачається (традиціями ніхто не збирається нехтувати)і втрачається саме в незалежній державі, то це такий заборонений рубіж, перетнути який не маємо права. І врятувати ситуацію повинен кожен шляхом відчуття особистої відповідальності перед нащадками.

«ПОТРІБНІ ЗМІНИ ЗСЕРЕДИНИ»

— Чому ці процеси відбуваються так складно в Академії? Чому в мистецтві нове сприймається важко, а старе намагається перетягнути?

Андрій ПУЧКОВ: Складне питання для миттєвої відповіді. Спробую: тому що академічний процес це справжнє життя молодої творчої людини в стані щоденного неспокою, де в кожного свої цілі, свої можливості (талант, розум, принципи), що їх важко перестрибнути, а зміни — навіть такі латентні, що їх обстоює в.о. ректора, який майже пів року героїчно витримує опір архаїстів, — зміни завжди непривабливі, болючі, але необхідні. Люди різні, а процес просування до нового, хай як дивно, один-єдиний, і спробуй тут узгодити на терезах здорового глузду всі раціональні матерії, нові і старі!
Архаїчне завжди, усвідомивши себе «традицією», починає виглядати таким, що має рацію, бо, намагаючись переконати, оперує категоріями, непритаманними сучасному мистецтву, Сопіетрогагу Агі: духовність, моральність, — мистецькими поняттями з лексикону передвижників, соцреалізму або сакрального начиння. Сучасне мистецтво за своєю природою не «духовне», воно — не приємний оку бузок навесні.

Парадоксальність справи в тому, що Сопіетрогагу Агі не має надавати людині естетичну насолоду, воно примушує думати, якщо в художника є що сказати. Щоб митцю було що сказати, слід виховувати в нього аналітично-розумові здібності — парадоксальні, незвичні, як і наше повсякчас «експериментальне» буття. Художник повинен навчитися розумувати над світом, в якому опинився актом і місцем народження, а вже потім щось відтворювати — зсередини себе або зовні. З цими професійними компетент-ностями випускник НАОМА має вийти за її «сакральні» стіни.

Не подумайте, ніби я закликаю, наче футурист, знову «скинути Пушкіна з пароплава сучасності» — будь-які маніфести хороші свого часу, — обстоюю ідею необхідності підпорядковування сталих і в чомусь фахово вірних (малювання з натури, оволодіння різними техніками і матеріалами виконання) навчальних програм новим, дещо незвичним вимогам, у межах яких можна буде не лише «набивати руку», а насамперед витончувати свідомість майбутнього професіонала.

А для цього зміни всередині Академії потрібні конче, — потрібні і викладачі, які б могли це робити. Треба починати виховувати майбутніх вихователів, а це справа поколінь. «Якась нова, словам ще не відома, солодка мука здійснення мети», — мовити б словами Євгена Плужника. Але «крига скресла», старий пухир розкритий і рухатися по-старому вже не комільфо.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ