Украина не может существовать, не владея Крымом, это будет туловище без ног. Крым должен принадлежать Украине, на каких условиях, это все равно, будет ли это полное слияние, или широкая автономия, последнее должно зависеть от желания самих крымчан
Павел Скоропадский — украинский государственный, политический и общественный деятель, военный. Гетман Украинского Государства.

В бій ідуть тільки Дон Кіхоти

Про фільм «МАНК / MANK» Девіда Фінчера. І не тільки...
26 февраля, 2021 - 12:12
В РОЛІ МАНКА-МАНКЕВИЧА ЗНАМЕНИТИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ АКТОР ГЕРІ ОЛДМЕН

Інформаційний привід написати про останню стрічку Девіда Фінчера простий — 28 лютого відбудеться вручення кінопремії Голлівудської асоціації іноземної преси «Золотий глобус», серед номінантів і «Манк». Картина претендує одразу на шість статуеток. Серед телевізійних проєктів у лідерах знаменитий серіал від Netflix «Корона», про який я уже писав.

Як відомо, «Золотий глобус» вважається другою за своєю значущістю кінонагородою у США, опісля «Оскара».

Є «ПОГАНІ СЦЕНАРИСТИ З ЧУДОВОЮ ФІЛЬМОГРАФІЄЮ» 

«Манк» вийшов в обмежений прокат у США в середині минулорічного листопада, а з 4 грудня вже на Netflix (як відомо, ця компанія виробляє і транслює і телесеріали,  і фільми класичного формату). Кіно про кіно,  історія створення фільму «Громадянин Кейн» Орсона Уеллса, кінострічки № 1, за багатьма рейтингами, в історії кіно. «Манк» — бо про сценариста фільму Германа Манкевича...

Нагадаю, 58-літній  Девід Фінчер є одним із  найуспішніших американських режисерів  («Бійцівський клуб», «Картковий будинок», «Соціальна мережа», «Мисливець за розумом»), плодовитий універсал, який, здається, може працювати у будь-якому жанрі і на будь-яку аудиторію.

Матеріалом стрічки справді є історія створення фільму «Громадянин Кейн / Citizen Kane» (1941); картина за багатьма опитуваннями не раз проголошувалася найвидатнішим витвором в історії кіно. Є в цій історії питання про авторство сценарію. Колись, на початку 1970-х, американська кінокритик Полін Кейл у ряді публікацій доводила, що сценаристом, єдиним автором сценарію був Герман Манкевич на прізвисько Манк (він і став героєм фільму Фінчера). Мовляв, Уеллс присвоїв собі чужі лаври.

Треба мати на увазі, що у ті благословенні часи були доволі своєрідні уявлення про авторське право — сценаристів це стосувалося заледве не у першу чергу. Манкевич до «Кейна» зазвичай працював за гонорар, за грошову винагороду, не претендуючи на присутність свого імені в титрах. А тут  наполіг на тому, щоби постати як співавтор сценарію, поряд режисера. Як відомо, «Громадянин Кейн» був висунутий у 8 номінаціях на «Оскара», а отримав лише одну статуетку — саме за кращий сценарій.

На момент публікацій Поліни Кейл Манкевича давно вже не було на цім світі. А Уеллс прокоментував це таким чином (цитую за російським журналом «Сеанс», який відтворив розмову режисера Пітера Богдановича зі своїм знаменитим колегою):

Орсон Уеллс (ОУ):  Я  любив Манкевича. І всі його  любили. Люди ним узагалі захоплювались.

Пітер Богданович (ПБ): Якщо не рахувати сценарію «Кейна» ...Ну, я читав список інших його робіт... [Навіть місс Кейл довелося визнати, що майже увесь список, кажучи її словами, «соромний»]

ОУ: Та менше з тим, є погані сценаристи з чудовою фільмографією.

ПБ: Чим ви це пояснюєте?

ОУ: Удачею. Поганим сценаристам іноді щастить на режисерів, які уміють писати...

Тобто Уеллс дав зрозуміти, що саме завдяки йому сценарій Манкевича і набув видатних рис.

ФАЛЬШОВАНІСТЬ ПО-ГОЛІВУДСЬКИ

У фільмі Фінчера  бачимо — в центрі — саме сценариста. Опісля автокатастрофи Манкевич опиняється в гіпсовому постільному полоні і саме за ці два місяці пише сценарій «Громадянина Кейна». Прототипом героя сценарію і кінострічки став медіамагнат Вільям Херст (він є у фільмі Фінчера, його грає Чарльз Денс), який намагався зламати  роботу над картиною — не вдалося.

Сценарій «Манку», до речі, написано батьком режисера, Джеком Фінчером. Написано ще 2003 року, батька вже немає серед живих — відтак це щось на зразок синівського  боргу. У тому, зокрема, що відтворено потворну систему Голлівудської машини, де править бал продюсер — він і тільки він справжній «король» цього вселенського балагану, а сценарист це так, просто найманий робот. Хоча в одному із флеш-беків у фільмі саме Херст говорить, на початку 1930-х, що з появою звуку роль і значення літературної основи незмірно виросте. Та ба! 

В ролі Манка-Манкевича знаменитий англійський актор Гері Олдмен, відомий за багатьма ролями (серед інших роль Вінстона Черчілля у «Темних часах», удостоєна «Оскара»). І тут  удача — віртуозне поєднання певної концертності (блискучі монологи і діалоги) і соціально-психологічної характерності.

У фільмі  чимало флеш-беків, відступів в історію Америки 1930-х, коли вона переживала не кращі часи. Чорно-біла естетика, оператор Ерік Мессершміт  прагне візуально досконалої естетики — і досягає її. Парадоксальним чином це поєднується з критикою і Голівуду, і Америки як такої. Цинізм, двоєдушшя пронизують весь той часо-простір — і питання, чи тільки  тогочасний?

Українцям варто подивитися цей фільм! Ті, хто чистить себе під фотографією Америки (а чи Росії з дядечком Пу, за всіх несхожостей) — не помічаєте, що Україна таки досягла певних успіхів: ми  стали де в чому схожими на Гамерику.

Скажімо, оповідувана у «Манку» історія виборів губернатора Каліфорнії — недавні наші місцеві вибори так уже нагадують відтворене батьком і сином Фінчерами: замало не абсолютний цинізм, продажність, у тому числі журналістів і кінематографістів... Замінити одну фальшованість (совкову, щодень зневажувану) на іншу, нібито «кращу», нібито «прогресивнішу»),  цинізм однієї марки на цинізм іншої — а в підсумку що??

ХОТЄЛКІ ЦИНІКІВ І МРІЇ БЛАЗНІВ

На застіллі у замку Херста добряче сп’янілий Манк викладає задум сценарію — нового «Дон Кіхота». Сам він і нагадує  знаменитого ідальго, з тією лишень різницею, що він у ворогах бачить реальних ворогів, а не вітряні крутелики. Хоча правителі цього кіно-інформ-всесвіту все’дно бачать у ньому класичного блазня. Вони не читали класику і не знають, що саме подібні «блазні» і говорять жорстку, навіть жорстоку правду.

Правду, яка одна лиш здатна витягнути країну з прірви. Де була б Америка нині, коли б не отакі Манки... Хоча і тепер там не кращі часи, не кращі, блазнюваті люди незрідка роблять погоду і там.

Ну, а потвори українського витвору несамовито тягнуть Україну до прірви. Доборолись... Доборолась... Одні обіцяють блаженства немислимі, як тільки досягнемо стандартів американського життя (тобто надінемо штани і черевички заокеанські — і всьо путьом буде; крав роками, крав, брехав, фальшував — і раптом, тільки ступив у заокеанські тапки, як індульгенція: вже «чистий, мов  хмарка піднебесна»).

Інші обіцяють, що як тільки заговоримо мовою кремлівської шараги, а ще краще з’єднаємось з нею в любовном соітіі — усьо теж почне відбуватися за правилом «по щучьему велению по моему хотению»; усі хотєлки поставатимуть, тільки пальцем поворухни).

Картина «Манк» саме про це: коли правлять безчестя і шарлатанство — не жди сподіваної волі і сподіваного щастя, їх не буде. Надія тільки на отакого-от Дон-Кіхота, який не побоїться кинути виклик імперії зла, імператорам зла і лжі...     

А якщо йдеться про кінематографістів — мужність говорити правду допоможе стати №1: в історії кіно, в історії твоєї країни.

СТАРИЧКИ ПРОТИ РОЗБІЙНИКІВ

У цьому зв’язку пригадався ще один американський фільм — «Розбійники» (у російськомовній версії «В погоні за Бонні і Клайдом» (2019) Джона Лі Генкока. Так само про 1930-ті. Злочинці Бонні і Клайд допомогли організувати втечу декому із своїх подільників з ув’язнення і заходжуються грабувати і убивати. Губернаторка Техасу Ма Фергюсон пропонує колишньому техаському рейнджеру (був такий відділ по боротьбі з бандитизмом) Френку Геймеру вистежити злочинців і по можливості знешкодити їх. Геймер погоджується і запрошує до діла свого колишнього напарника Мені Голта. 

Отак проти молодих бандитів рушають старички, чиї ролі виконують знамениті Кевін Костнер та Вуді Гарельсон. Власне фільм про те, як працює маскульт — романтизуючи зло і його носіїв.   Бандити є героями. Один із центральних епізодів картини:  навколо авто з убивцями збирається натовп. Розбійників сприймають як героїв,  як суперзірок. Коли, у фіналі, їх усе ж розстрілюють  — масовий згорьований  психоз публіки, яку позбавили улюблених героїв, а власне ідолів.

Це середина 1930-х. Американська провінція, страшна економічна і соціальна  криза, величезна кількість біженців, люди на краю злиднів і відчаю. А Бонні та Клайд грабують банки. Молодці, отже. Такі собі Кармелюки і Кармелючки-закарлючки.

Романтичну версію цієї історії колись, у роки Нового Голівуду, у 1967-му, презентував  Артур Пенн у знаменитому фільмі «Бонні і Клайд», з незабутніми Уореном Бітті та Фей Данавей. В контексті молодіжних революцій 1960-х таке потрактування виглядало більш ніж привабливо.

Нині Лі Генкок переповідає цю історію, наводячи фокус на двох слідчих пенсійного віку, таких зневажуваних у 60-ті як носіїв нафталінного консерватизму. Тільки вони виглядають людьми, а романтизовані колись бандюки узагалі показані як щось роботизоване, лялькоподібне (ми їх уперше й бачимо по-справжньому, на середньому плані, тільки в момент розстрілу — їх фейси так нагадують розмальованих  ляльок).  

У який спосіб людина перетворюється на злочинця, на вбивцю? Герой Костнера розмовляє про це з  батьком Клайда.  Син його колись курку украв і мусив стати бандитом... Є інерція долі, інерція вчинків, які так часто виходять за межі контролю самої людини. Відтак батько просить детектива пошвидше убити сина: аби не мучився трагічними сюжетами, які він сам не годен поміняти.        

Словом, картина  про те, як у двобої розбійників перемагають старички, пенсіонери. Дон Кіхоти завжди чомусь пенсійного віку... А перемагають, бо вони живі люди, наповнені чимось життєдайним. Темпоритм того життя не бо’зна який («Ти ходиш так, наче тобі 75»).  Та ж їм протистоять  створіння, що нагадують театральних костюмованих персонажів.

Природність, повнота життя проти умовної театральності, коли усе на показ. Симпатії на боці тих, хто не грає героя, а хто ним просто є.

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ