Естественным правом является освобождаться от угнетения и трудиться, чтобы вернуть то, что несправедливостью и подавляющей силой забрали.
Пилип Орлик, гетман Украины (в изгнании) в 1710-1742 годах

В бій ідуть тільки Дон Кіхоти

Про фільм «МАНК / MANK» Девіда Фінчера. І не тільки...
26 февраля, 2021 - 12:12
В РОЛІ МАНКА-МАНКЕВИЧА ЗНАМЕНИТИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ АКТОР ГЕРІ ОЛДМЕН

Інформаційний привід написати про останню стрічку Девіда Фінчера простий — 28 лютого відбудеться вручення кінопремії Голлівудської асоціації іноземної преси «Золотий глобус», серед номінантів і «Манк». Картина претендує одразу на шість статуеток. Серед телевізійних проєктів у лідерах знаменитий серіал від Netflix «Корона», про який я уже писав.

Як відомо, «Золотий глобус» вважається другою за своєю значущістю кінонагородою у США, опісля «Оскара».

Є «ПОГАНІ СЦЕНАРИСТИ З ЧУДОВОЮ ФІЛЬМОГРАФІЄЮ» 

«Манк» вийшов в обмежений прокат у США в середині минулорічного листопада, а з 4 грудня вже на Netflix (як відомо, ця компанія виробляє і транслює і телесеріали,  і фільми класичного формату). Кіно про кіно,  історія створення фільму «Громадянин Кейн» Орсона Уеллса, кінострічки № 1, за багатьма рейтингами, в історії кіно. «Манк» — бо про сценариста фільму Германа Манкевича...

Нагадаю, 58-літній  Девід Фінчер є одним із  найуспішніших американських режисерів  («Бійцівський клуб», «Картковий будинок», «Соціальна мережа», «Мисливець за розумом»), плодовитий універсал, який, здається, може працювати у будь-якому жанрі і на будь-яку аудиторію.

Матеріалом стрічки справді є історія створення фільму «Громадянин Кейн / Citizen Kane» (1941); картина за багатьма опитуваннями не раз проголошувалася найвидатнішим витвором в історії кіно. Є в цій історії питання про авторство сценарію. Колись, на початку 1970-х, американська кінокритик Полін Кейл у ряді публікацій доводила, що сценаристом, єдиним автором сценарію був Герман Манкевич на прізвисько Манк (він і став героєм фільму Фінчера). Мовляв, Уеллс присвоїв собі чужі лаври.

Треба мати на увазі, що у ті благословенні часи були доволі своєрідні уявлення про авторське право — сценаристів це стосувалося заледве не у першу чергу. Манкевич до «Кейна» зазвичай працював за гонорар, за грошову винагороду, не претендуючи на присутність свого імені в титрах. А тут  наполіг на тому, щоби постати як співавтор сценарію, поряд режисера. Як відомо, «Громадянин Кейн» був висунутий у 8 номінаціях на «Оскара», а отримав лише одну статуетку — саме за кращий сценарій.

На момент публікацій Поліни Кейл Манкевича давно вже не було на цім світі. А Уеллс прокоментував це таким чином (цитую за російським журналом «Сеанс», який відтворив розмову режисера Пітера Богдановича зі своїм знаменитим колегою):

Орсон Уеллс (ОУ):  Я  любив Манкевича. І всі його  любили. Люди ним узагалі захоплювались.

Пітер Богданович (ПБ): Якщо не рахувати сценарію «Кейна» ...Ну, я читав список інших його робіт... [Навіть місс Кейл довелося визнати, що майже увесь список, кажучи її словами, «соромний»]

ОУ: Та менше з тим, є погані сценаристи з чудовою фільмографією.

ПБ: Чим ви це пояснюєте?

ОУ: Удачею. Поганим сценаристам іноді щастить на режисерів, які уміють писати...

Тобто Уеллс дав зрозуміти, що саме завдяки йому сценарій Манкевича і набув видатних рис.

ФАЛЬШОВАНІСТЬ ПО-ГОЛІВУДСЬКИ

У фільмі Фінчера  бачимо — в центрі — саме сценариста. Опісля автокатастрофи Манкевич опиняється в гіпсовому постільному полоні і саме за ці два місяці пише сценарій «Громадянина Кейна». Прототипом героя сценарію і кінострічки став медіамагнат Вільям Херст (він є у фільмі Фінчера, його грає Чарльз Денс), який намагався зламати  роботу над картиною — не вдалося.

Сценарій «Манку», до речі, написано батьком режисера, Джеком Фінчером. Написано ще 2003 року, батька вже немає серед живих — відтак це щось на зразок синівського  боргу. У тому, зокрема, що відтворено потворну систему Голлівудської машини, де править бал продюсер — він і тільки він справжній «король» цього вселенського балагану, а сценарист це так, просто найманий робот. Хоча в одному із флеш-беків у фільмі саме Херст говорить, на початку 1930-х, що з появою звуку роль і значення літературної основи незмірно виросте. Та ба! 

В ролі Манка-Манкевича знаменитий англійський актор Гері Олдмен, відомий за багатьма ролями (серед інших роль Вінстона Черчілля у «Темних часах», удостоєна «Оскара»). І тут  удача — віртуозне поєднання певної концертності (блискучі монологи і діалоги) і соціально-психологічної характерності.

У фільмі  чимало флеш-беків, відступів в історію Америки 1930-х, коли вона переживала не кращі часи. Чорно-біла естетика, оператор Ерік Мессершміт  прагне візуально досконалої естетики — і досягає її. Парадоксальним чином це поєднується з критикою і Голівуду, і Америки як такої. Цинізм, двоєдушшя пронизують весь той часо-простір — і питання, чи тільки  тогочасний?

Українцям варто подивитися цей фільм! Ті, хто чистить себе під фотографією Америки (а чи Росії з дядечком Пу, за всіх несхожостей) — не помічаєте, що Україна таки досягла певних успіхів: ми  стали де в чому схожими на Гамерику.

Скажімо, оповідувана у «Манку» історія виборів губернатора Каліфорнії — недавні наші місцеві вибори так уже нагадують відтворене батьком і сином Фінчерами: замало не абсолютний цинізм, продажність, у тому числі журналістів і кінематографістів... Замінити одну фальшованість (совкову, щодень зневажувану) на іншу, нібито «кращу», нібито «прогресивнішу»),  цинізм однієї марки на цинізм іншої — а в підсумку що??

ХОТЄЛКІ ЦИНІКІВ І МРІЇ БЛАЗНІВ

На застіллі у замку Херста добряче сп’янілий Манк викладає задум сценарію — нового «Дон Кіхота». Сам він і нагадує  знаменитого ідальго, з тією лишень різницею, що він у ворогах бачить реальних ворогів, а не вітряні крутелики. Хоча правителі цього кіно-інформ-всесвіту все’дно бачать у ньому класичного блазня. Вони не читали класику і не знають, що саме подібні «блазні» і говорять жорстку, навіть жорстоку правду.

Правду, яка одна лиш здатна витягнути країну з прірви. Де була б Америка нині, коли б не отакі Манки... Хоча і тепер там не кращі часи, не кращі, блазнюваті люди незрідка роблять погоду і там.

Ну, а потвори українського витвору несамовито тягнуть Україну до прірви. Доборолись... Доборолась... Одні обіцяють блаженства немислимі, як тільки досягнемо стандартів американського життя (тобто надінемо штани і черевички заокеанські — і всьо путьом буде; крав роками, крав, брехав, фальшував — і раптом, тільки ступив у заокеанські тапки, як індульгенція: вже «чистий, мов  хмарка піднебесна»).

Інші обіцяють, що як тільки заговоримо мовою кремлівської шараги, а ще краще з’єднаємось з нею в любовном соітіі — усьо теж почне відбуватися за правилом «по щучьему велению по моему хотению»; усі хотєлки поставатимуть, тільки пальцем поворухни).

Картина «Манк» саме про це: коли правлять безчестя і шарлатанство — не жди сподіваної волі і сподіваного щастя, їх не буде. Надія тільки на отакого-от Дон-Кіхота, який не побоїться кинути виклик імперії зла, імператорам зла і лжі...     

А якщо йдеться про кінематографістів — мужність говорити правду допоможе стати №1: в історії кіно, в історії твоєї країни.

СТАРИЧКИ ПРОТИ РОЗБІЙНИКІВ

У цьому зв’язку пригадався ще один американський фільм — «Розбійники» (у російськомовній версії «В погоні за Бонні і Клайдом» (2019) Джона Лі Генкока. Так само про 1930-ті. Злочинці Бонні і Клайд допомогли організувати втечу декому із своїх подільників з ув’язнення і заходжуються грабувати і убивати. Губернаторка Техасу Ма Фергюсон пропонує колишньому техаському рейнджеру (був такий відділ по боротьбі з бандитизмом) Френку Геймеру вистежити злочинців і по можливості знешкодити їх. Геймер погоджується і запрошує до діла свого колишнього напарника Мені Голта. 

Отак проти молодих бандитів рушають старички, чиї ролі виконують знамениті Кевін Костнер та Вуді Гарельсон. Власне фільм про те, як працює маскульт — романтизуючи зло і його носіїв.   Бандити є героями. Один із центральних епізодів картини:  навколо авто з убивцями збирається натовп. Розбійників сприймають як героїв,  як суперзірок. Коли, у фіналі, їх усе ж розстрілюють  — масовий згорьований  психоз публіки, яку позбавили улюблених героїв, а власне ідолів.

Це середина 1930-х. Американська провінція, страшна економічна і соціальна  криза, величезна кількість біженців, люди на краю злиднів і відчаю. А Бонні та Клайд грабують банки. Молодці, отже. Такі собі Кармелюки і Кармелючки-закарлючки.

Романтичну версію цієї історії колись, у роки Нового Голівуду, у 1967-му, презентував  Артур Пенн у знаменитому фільмі «Бонні і Клайд», з незабутніми Уореном Бітті та Фей Данавей. В контексті молодіжних революцій 1960-х таке потрактування виглядало більш ніж привабливо.

Нині Лі Генкок переповідає цю історію, наводячи фокус на двох слідчих пенсійного віку, таких зневажуваних у 60-ті як носіїв нафталінного консерватизму. Тільки вони виглядають людьми, а романтизовані колись бандюки узагалі показані як щось роботизоване, лялькоподібне (ми їх уперше й бачимо по-справжньому, на середньому плані, тільки в момент розстрілу — їх фейси так нагадують розмальованих  ляльок).  

У який спосіб людина перетворюється на злочинця, на вбивцю? Герой Костнера розмовляє про це з  батьком Клайда.  Син його колись курку украв і мусив стати бандитом... Є інерція долі, інерція вчинків, які так часто виходять за межі контролю самої людини. Відтак батько просить детектива пошвидше убити сина: аби не мучився трагічними сюжетами, які він сам не годен поміняти.        

Словом, картина  про те, як у двобої розбійників перемагають старички, пенсіонери. Дон Кіхоти завжди чомусь пенсійного віку... А перемагають, бо вони живі люди, наповнені чимось життєдайним. Темпоритм того життя не бо’зна який («Ти ходиш так, наче тобі 75»).  Та ж їм протистоять  створіння, що нагадують театральних костюмованих персонажів.

Природність, повнота життя проти умовної театральності, коли усе на показ. Симпатії на боці тих, хто не грає героя, а хто ним просто є.

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ