Уподобляйся пальме: чем крепче ее сжимает скала, тем быстрее и прекраснее вздымается она вверх
Григорий Сковорода – украинский философ-мистик, богослов, поэт, педагог

Маленька жінка з великим серцем

18 лютого відзначаємо 165-річчя Софії Русової
17 февраля, 2021 - 19:16

Рік прийдешній багатий на ювілярів. І це насправді плеяда найдостойніших: Леся Українка, Агатангел Кримський, Михайло Драгоманов, Євген Чикаленко. Кожна із цих постатей — то ціла епоха в нашій історії. Серед ювілярів і Софія Русова, чиє 165-річчя від дня народження відзначатимемо 18 лютого.

Як не згадати жінку, котра поруч зі своїм чоловіком увесь свій хист, знання, всю енергію віддала просвіті, ідеї становлення національної педагогіки та вихованню дітей на народних традиціях, заснуванню дитячих садочків та бібліотек, виданню педагогічного часопису і методичних досліджень, — активну учасницю українського руху і народницю, викладачку, очільницю «Союзу Українок» і представницю українського жіноцтва на Міжнародному жіночому конгресі.

Софія Ліндфорс, котра походила зі шведсько-французької родини, з’явилася на світ на етнічно розмитій «мяжи», заселеній поліщуками, в Олешні (Чернігівщина). Коли Софії виповнилося дев’ять років, батько відвозить її зі старшою сестрою Марією на навчання до Києва. Доля не виявиться милосердною. Незабаром дівчата-напівсироти втратять і батька. Так почнеться їхній самостійний життєвий шлях, який і через півтора століття викликає повагу, гордість, захоплення.

«НАЦІЯ ВИХОВУЄТЬСЯ БІЛЯ КОЛИСКИ»

У 16 років поруч із сестрою Софія розпочне свою педагогічну діяльність. Сестри Ліндфорс відкриють перший у Києві та другий у Російський імперії дитячий садочок, у якому вихованцями стануть діти «громадівців» — майбутня рушійна сила української ідеї. «Нація виховується біля колиски», — сформульований Софією постулат, якому вона залишиться вірною впродовж життя.

У колі друзів старшої сестри Марії — Старицьких-Лисенків Софія знайде свою половину, Олександра Русова, і далі пліч-о-пліч упродовж років — подвоєне серце, віддане Україні. Їхня весільна подорож була майже агентурною справою. За дорученням київської «Громади» молоде подружжя вирушає до Праги, щоб познайомитися з Шафариком і за його підтримки видати Шевченків «Кобзар».

Активну громадську діяльність подружжя упродовж усього життя не зупинили ні численні переїзди, пов’язані з новими місцями служби Олександра Русова, ні народження дітей, ні хвороби й смерті близьких людей, ні постійні обшуки, арешти, поліцейські нагляди. Читаючи «Мої спомини» Софії — погляд на пройдений шлях, не знайдеш у них ні відчаю, ні нарікань, проте дивуєшся мужності й затятості цієї жінки.

Така сила волі, самодисципліна, впертість та відданість переконанням — якості, що мають слугувати взірцем для будь-якого чоловіка. Разом з тим, доля Софії Ліндфорс-Русової — не з легких. Рання втрата батьків, смерть старшої сестри, котра практично замінила матір, божевілля й тяжка хвороба брата, відповідальність за братових і власних дітей, втрата старшого сина — Михайла... Навіть на еміграцію вже зовсім немолода Софія Русова вирушає з малою онукою, Михайловою донькою. Дивуєшся, звідки бралися сили й енергія до тих великих справ, зроблених жіночими руками...

Її «ходіння в народ» і бажання жити поруч із простими українцями ознаменувалися купівлею землі неподалік станції Доч. Дарма, що старший брат запропонував їм чималу ділянку спадщини в Олешні. Софія відкинула пропозицію — вважала, що олешняни завжди ставитимуться до неї як до панни. Зупиняла й невизначеність щодо власної національної ідентичності, адже Полісся — особливий етнічний регіон. Інша річ — родючі землі Борзнянщини, сусідство з маєтками друзів-земців: Петрункевича, Вовк-Карачевських. І місцеві люди, котрі називали себе українцями. Хутірське життя відповідало вимогам народниці Русової: робота на полі, своє господарство, не панські хороми — звичайна хата, зростання найменших Русових у середовищі селянських дітей... Софія сама куховарила, сама прала, намагалася доїти корову й місити діжу, вела дружбу з селянками, навіть була вирушила з ними на прощу. Час від часу на хуторі з’являлися такі ж дивні ходаки за плугом — товариші по справі, революціонери-народники, котрі переховувалися на «хуторі Робінзона» від переслідувань з боку влади. Часом у дорогій кареті приїздив Петрункевич, голова Чернігівського земства.

Але попри святу справу — служіння народові, Русови так і не стають «своїми» серед селян. Занадто очевидною була їхня інакшість. Народницький експеримент виявився невдалим.

МІСЦЬ ТА МІСТ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІМЕНАМИ ПОДРУЖЖЯ РУСОВИХ, В УКРАЇНІ Й ПОЗА ЇЇ МЕЖАМИ ЧИМАЛО

Рішення про переїзд до Києва зійшлося зі звільненням Олександра Русова з посади в Чернігівському земстві. Проте упродовж кількох десятиліть хутір залишається їхньою власністю. «Русов окіп» — колишніх 12 десятин поля, що стали лісом, за фактом є місцем меморіальним і потребує особливого охоронного статусу.

А ось «Садиба Русових» в Олешні насправді є садибою Ліндфорсів, адже належала батькам, а згодом сім’ї брата Софії — Олександра Ліндфорса. Крихітна кімнатка у відреставрованій колишній гончарні — це і є музей, у якому представлені деякі особисті речі Софії Русової, світлини. Територія садиби за логікою речей мала би бути повернена власникам — нащадкам Ліндфорсів-Русових, які проживають на сьогодні за кордоном. Спадкоємці, позбавлені спадку, по можливості приїздять до Олешні. Завдяки їхній фінансовій участі відновлені фамільні надгробки та склеп, перекритий дах напівуцілілого головного будинку, в якому, відповідно до обіцянок очільника БФ ім. С. Русової, має з’явитися достойний музей Софії Русової.

Місць та міст, пов’язаних з іменами подружжя Русових, в Україні й поза її межами чимало: Київ, Чернігів, Харків, Одеса, Полтава, Кропивницький (Єлисаветград), Херсон, Цюрупинськ, Петербург... Русови часто змінюють місце проживання, адже через статус «неблагонадійних» Олександрові не так просто знайти посаду. Тривалий час на них поширювалася заборона проживання в деяких містах. Але там, де на певний час осідають, одразу приєднуються до української спільноти і стають її найактивнішими учасниками. Це з їхньої ініціативи з’являються в містах дитячі садочки й бібліотеки, пишуться етнографічні дослідження, наукові статті, активізується щоденне життя локальних українських громад. Вагома їхня участь і в загальноукраїнському русі.

Це подружжя заслужило на найвище вшанування пам’яті серед українців.

Педагогічну концепцію Софії Русової активно практикують навчальні заклади, які носять її ім’я: Шаповалівська школа на Борзнянщині, Олешнянська школа, Ріпкінський ліцей на Чернігівщині, школи в Івано-Франківську, Києві, Одесі, Сокалі.

У деяких містах України є вулиці Софії Русової (Київ, Львів, Чернігів), є вулиця Олександра Русова в Херсоні, коли справедливо було б називати вулиці «подружжя Русових». Нещодавно з’явилися погруддя Софії Русової в Ріпках (на території гімназії), Олешні, її малій батьківщині. Встановлено меморіальну дошку Софії та Олександрові Русовим на фасаді Чернігівської наукової бібліотеки.

МАЄМО УСВІДОМИТИ, ЯК ГУРТУВАЛАСЯ І ЯК ГАРТУВАЛАСЯ НАЦІЯ

Проте назагал, це навіть не сльози пам’яті.

І тут ми, українці, у ставленні до свого минулого, до пошанування тих, хто насправді присвятив своє життя Україні, не заслуговуємо на найменшу повагу.

Ми бачимо і шануємо лише тих, чиї портрети використовують політичні сили задля формування електорату. Нинішнє коло удостоєних пам’яті, на жаль, вузько обмежене переліком імен, у якому відсутні громадські та культурні діячі найскладнішого періоду в історії України — десятиліть заборони українського слова, регламентованого діями Емського указу і Валуєвського циркуляру. Проте саме завдяки плеяді нині практично невідомих, небайдужих — тих, хто попри заборони й утиски, не покладав рук, а сіяв зерна просвіти, — після 1905 року з’являться українські газети, видання й видавництва, а 1917-го — українські школи, українські книги, українська національно свідома молодь.

Їхні імена мають бути повернуті українцям у назвах вулиць та проспектів, у меморіальних дошках на будівлях, у погруддях і пам’ятниках, муралах.

Адже історія — це не просто хронологія років та історичних періодів, зафіксованих у підручниках. За кожною датою і подією — почуття, дії, праця сотень людей. Свідомі здійсненої місії та особистого внеску в громадський, культурний і політичний рух, у просування української ідеї на рубежі ХІХ — ХХ століть, колишні учасники «Просвіти», «Громади», низки об’єднань і товариств з подачі Євгена Чикаленка залишають нам безцінні свідчення про час, події, людей, фіксують деталі, які дають змогу із розкиданих пазлів відтворити розлоге полотно історичного минулого.

Першими беруться за перо ті, хто опинився на еміграції у 1920-х роках, проте ще мали можливість підтримувати зв’язок з Україною. У листуванні по крихтах відтворюють призабуті моменти, уточнюють нюанси, а також обмінюються новинами. З листування нам стає відомо про прибуття на еміграцію до Австрії 1922 року Софії Русової з онукою Олею. Русова тяжко захворіла тоді на запалення легень. І лікар В. Піснячевський у листі до Євгена Чикаленка, вказуючи на стан її здоров’я та вік, радить відвідати хвору, натякаючи на прощання. Та вже за пару тижнів, ледь одужавши, Софія рветься до Праги читати лекції в Українському педагогічному інституті.

На еміграції Русова стає однією із подвижниць української справи. Використовуючи всі можливі міжнародні трибуни, вона намагається донести світові правду про ситуацію в Україні. У час страшного голоду на Батьківщині — звертається до світу із закликом про допомогу.

Маленька жінка з великим серцем. Неукраїнка за походженням, котра все життя віддала Україні... «Мої спогади» С. Русової з’являються друком 1937 року, за декілька років до смерті. Скромно, лаконічно, без жодного пафосу — не все, що хотілося б дізнатися про непересічне подружжя Русових і кожного з них особисто. Їхній життєпис потребує глибокого дослідження, популяризації, екранізації, повернення в обіг їхнього вагомого доробку на ниві культурно-просвітницькій, етнографічній, літературній, краєзнавчій.

Хочеться дожити до тієї миті, коли одного дня українські книгарні матимуть окремі шафи з виданими кількатисячними тиражами в гарному дизайні й на якісному папері працями П. Чубинського і П. Куліша, спогадами чи щоденниками С. Русової, О. Русова, Є. Чикаленка, В. Піснячевського, Д. Дорошенка, А. Ніковського, С. Єфремова, В. Винниченка — плеяди тих, хто творив українську націю. Ми маємо відрефлексувати, зрозуміти, прожити разом з ними миті їхнього життя, щоб усвідомити, як гуртувалася і як гартувалася нація.

А наразі українського читача більше приваблюють суперово видані мемуари Черчілля і Маннергейма. То що ж з нами не так? Та ми й досі виховуємо націю далеко від колиски.

Анжела САВЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ