Публика проявляет ненасытное любопытство ко всему, за исключением того, что действительно стоит знать.
Оскар Уайльд, выдающийся ирландский англоязычный поэт, драматург, прозаик, эссеист

«Мені важливо, щоб фотографія не лише розповідала історію, а й викликала емоцію»

Микола ТИМЧЕНКО — про можливості й сюжети, які приніс 2020 рік
23 декабря, 2020 - 12:06
9 ТРАВНЯ. В КИЄВІ ПІДСИЛЕНІ ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ, ЩОБ УНИКНУТИ СКУПЧЕННЯ ЛЮДЕЙ

Протягом цього року фотограф і більд-редактор «Дня» Микола Тимченко пройшов пішки майже п’ять тисяч кілометрів. Більшість маршрутів пролягали вулицями, провулками, площами і парками Києва — фотограф фіксував життя міста в часи епідемії й спричиненого нею локдауну. Як змінюється місто, коли люди зникають з його вулиць? Яким воно стає? Що починаєш помічати, чого раніше не помічав? Щодня Микола Тимченко шукав нові сюжети й викладав знімки онлайн — на сайті «Дня» і у соцмережах. Так виник його візуальний «Щоденник карантину», сповнений емоцій та красномовних деталей.

Окрім відчутних обмежень у роботі й низки професійних викликів, говорить Микола, цей непростий рік приніс і певні можливості. Серед них — можливість сповільнитися, коли не просто фіксуєш довколишню дійсність, а можеш її відрефлексувати. А це вкрай важливо, коли йдеться про стрімкі й потужні зміни, які ламають кістяк звичного життя.

Звісно, розповідає Микола Тимченко, наскрізна тема 2020 року — коронавірус, її ніщо не перевершить і не затьмарить.

Це показують і численні роботи, надіслані на ХXI Міжнародний фотоконкурс газети «День».

Утім, наголошує фотограф, цього року вистачало й інших тем:пожежі в Чорнобильській зоні, на Житомирщині та Луганщині, війна на Донбасі й життя у прифронтових містечках, знищення історичних пам’яток у Києві, політичні події тощо.

Та й сама тема COVID-19 протягом року відчутно трансформувалася:від візуальних історій про страх, смерть, невизначеність до історій про вдячність і вміння знаходити радість навіть у таких умовах.

22 ЛИПНЯ. ПРОЩАННЯ З МИКОЛОЮ ІЛЬЇНИМ, МЕДИКОМ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ, КОЛИ НАША НЕОЗБРОЄНА ЕВАКУАЦІЙНА ГРУПА З БІЛИМИ ПОВ’ЯЗКАМИ ТА В БІЛИХ КАСКАХ, ПОТРАПИЛА В ЗАСІДКУ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАЦІЙНИХ СИЛ

«Якщо говорити про наскрізний настрій знімків, що цього року надійшли на конкурс «Дня», — то вони про життя. Життя триває попри все — так би я окреслив настрій, — розповідає Микола Тимченко. — Важливо, що цю виставку згодом побачать люди у різних містах, а особливо у невеликих містечках. Це можливість для фотографів показати свої візуальні історії значно ширшій аудиторії, і це можливість для глядачів побачити справді потужні й знакові фотоісторії 2020 року».

«ТЕ, ЩО ВСІ МИ ЗАРАЗ ПРОЖИВАЄМО, — ЦЕ, БЕЗПЕРЕЧНО, ІСТОРИЧНИЙ МОМЕНТ»

— Яким був для тебе 2020 рік? Які професійні виклики і які нові можливості він тобі приніс?

— Коли розпочався весняний карантин, я зрозумів, що треба знімати всю цю історію, фіксувати нашу нову реальність і те, як ми під неї підлаштовуємося. Те, що всі ми зараз проживаємо, — це, безперечно, історичний момент. І йдеться не лише про епідемію, а й про всі ті речі, які вона робить видимими, які вона виводить на перший план.

18 БЕРЕЗНЯ. ПЕРШІ ДНІ КАРАНТИНУ. В БАГАТЬОХ ЩЕ НЕМАЄ МАСОК, ПРОТЕ ЗАВЖДИ МОЖНА ПРИДУМАТИ, ЯК ЗАХИСТИТИ СЕБЕ

Найбільшим викликом стала сама ситуація з коронавірусом. На початку епідемії і карантину було складно просто кудись доїхати. Пересування містом перетворилося для мене на справжній квест — треба було все детально планувати, але і це не давало гарантії, що ти не простоїш у черзі на автобус годину, а він взагалі не приїде.

З одного боку — це була перешкода, а з іншого -у цей час хорошим сюжетом могла стати навіть звичайна поїздка на автобусі. Я один раз зняв таку. Ти наче їдеш звичайним маршрутом, але за вікном все інакше — автобус зупиняється не на всіх зупинках, люди дивляться на цей порожній автобус, який проїжджає повз зупинку, не зупиняючись, в салоні теж тоді дозволялося перебувати приблизно десятьом пасажирам. Хто мав машину — той міг пересуватися містом, хто не мав — отримував великі проблеми. Багато мешканців Троєщини виходили з дому о шостій ранку, щоб на  дев’яту чи десяту ранку нарешті доїхати до роботи. Ситуація була жахливою, але це також було цікаво і важливо знімати, бо такого ще ніколи в нас не відбувалося — все зачинене, нічого не працює, місто порожнє. У цей період я почав більше, ніж звичайно, ходити пішки.

НАЗАР СТЕЛЬМАХ. ПРАЦЮЄ ФЕЛЬДШЕРОМ ІЗ НЕВІДКЛАДНИХ СТАНІВ ПРИБЛИЗНО ЧОТИРИ З ПОЛОВИНОЮ РОКИ. «ВІДСОТКІВ 30 ЛЮДЕЙ ВІРЯТЬ, ЩО ЦЕ МІФ, ЩО ВСЕ ЦЕ ПОЛІТИЧНО СФАБРИКОВАНО. КАЖУТЬ, ЩОБ ЗІРВАТИ ЕКОНОМІКУ...» — МЕДИК ПЕРЕРАХОВУЄ «АРГУМЕНТИ» ДЕЯКИХ ЛЮДЕЙ

У професійному плані ці виклики були цікавими і відкривали нові можливості — місто стало зовсім іншим, мало свою особливу красу. Зокрема, відсутність людей і машин на його вулицях відкривало як непомітну досі красу, так і всі потворні сторони міста: полущені фасади будівель, поламані вандалами зупинки, сміття тощо. Київ сьогодні справді занедбаний.

 — Саме тоді виник твій візуальний «Карантинний щоденник»?

— Він виник не одразу. Спочатку я знімав те, що бачив на вулиці, різні карантинні сюжети. З кожним днем знімав все більше. Частина фотографій друкувалася в газеті, частина лишалася незадіяною. Я почав робити репортажі на сайт, доповнював фото своїми короткими замітками, описував якісь свої спостереження і відчуття. Зрештою, ці фотодобірки еволюціонували у своєрідний «Карантинний щоденник», який показував, як змінюється життя міста і людей. 

ПІД ЧАС ПОЖЕЖ У ЛИЧМАНАХ ТА МАГДИНІ ВОГОНЬ ЗНИЩИВ ЦІЛІ ВУЛИЦІ, А СЕЛЯНИ ТІКАЛИ З РЕЧАМИ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ. НА РУКАХ У ПАНТЕЛЕЙМОНА КІШКА ГРАФИНЯ. ЩЕ ОДНА ЙОГО КІШКА ЗАГИНУЛА ПІД ЧАС ПОЖЕЖІ. ДВОЄ СОБАК ВРЯТУВАЛИСЬ

 — Чи відчув ти, що ця нова реальність дала змогу більше споглядати і більше рефлексувати, а не лише фіксувати цю реальність? Наскільки це вимушене сповільнення було для тебе корисним? Чому?

— У докарантинні часи фотокореспондент мав переважно реагувати на якісь події: щось десь трапилося, якісь судові засідання, мітинги, культурні події. А коли почався цей локдаун, ти вже більше сам шукав собі якісь ідеї, сюжети, теми. Це було цікаво. Загалом я робив те, що мені найбільш подобається, — багато гуляв містом і багато фотографував. Коли ти робиш те, що любиш, то і результат є кращим. Упевнений, якби мені дали редакційне завдання — йди в місто і зніми репортаж про карантин, я би мав на виході значно гірші сюжети. Так, я справді отримав більше часу на пошук сюжетів, на спостереження і споглядання, на те, щоб обдумати ту чи іншу тему. Але водночас хотілося оперативно фіксувати буквально все, що відбувалося в той час.

6 ТРАВНЯ. ЦЬОГО ДНЯ ДОЗВОЛИЛИ РОБОТУ ПРОДУКТОВИХ РИНКІВ. ПРОДАВЦІ ДОМАШНІХ ОВОЧІВ ЦІЄЇ ВЕСНИ ОТРИМАЛИ ВЕЛИЧЕЗНІ ЗБИТКИ, І ЗАРАЗ ІЗ НАДІЄЮ ЧЕКАЮТЬ НА ПЕРШИХ ПОКУПЦІВ

 — Які сюжети, кадри з весняного локдауну тобі особливо подобаються чи запам’яталися?

— Наприкінці березня несподівано випав сніг, усе довкола було білим. Я йшов біля дому на пошту — і раптом бачу, що через дорогу цілується пара, обоє вдягнуті в жовте. Я постійно ношу камеру, тож одразу зняв цей сюжет. Люблю цей кадр за настрій і красу моменту. Або знімок, який я зробив у перший день карантину. Я зайшов в автобус і побачив двох хлопців у протигазах. Таких сюжетів було багато насправді.

«ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБИ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ПОВАЖАЛИ МЕДИКІВ І ЇХНЮ РОБОТУ»

— Спочатку фотографи фіксували все, що відбувається довкола, але досить швидко почали фокусуватися на окремих, пов’язаних з ковідом, темах, робити конкретні проєкти, заглиблюватися в матеріал. Як це відбувалось у тебе?

— Ще під час карантину я звернув увагу на бездомних людей, яким завжди непросто, а в умовах епідемії і карантину — взагалі важко. У мене є фотографія, де бездомна жінка з численними пакетами і сумками сидить біля входу до зачиненого ЦУМу, оздобленого квітучим деревом, а повз проходить молода дівчина і робить на цьому тлі селфі.

ДУЖЕ ТЯЖКО ПІД ЧАС КАРАНТИНУ БУЛО БЕЗХАТЧЕНКАМ. ЗНИКЛИ МАЙЖЕ ВСІ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ЗАРОБІТКУ ТА ПОШУКУ ЇЖІ

Ще один важливий для мене проєкт  —  «Герої нашого часу» — про лікарів швидкої. Я зробив низку портретів і записав їхні історії. Це було непросто. У нас в Києві все переважно закрито для журналістів, кудись потрапити мені було просто неможливо. Але зрештою я знайшов доступ до лікарів і фельдшерів через свою знайому. Вона сама працювала на швидкій, але незадовго до епідемії та карантину звільнилася через низьку зарплату і жахливі умови роботи. Вона мене познайомила з кількома колегами — так я отримав можливість зробити цей проєкт. Я знімав портрети медиків швидкої після зміни. Мені показали умови роботи — кімнату відпочинку з якимись жахливими старими меблями, вже непридатні маски, від яких тхнуло гниллю, захисні щитки, які їм волонтери друкували на 3д-принтері тощо. Я ходив туди протягом тижня, щодня знімав портрети, записував історії. Але дуже швидко ця моя діяльність набула розголосу і керівництво заборонило лікарям прямі контакти із журналістами. Думаю, чиновники хотіли показати, що в нас все добре, коли насправді не все добре.

— Що тобі дав проєкт «Герої нашого часу»?

— Я більше дізнався про роботу швидкої. Я знав, що це непроста робота, але тут зміг побачити на власні очі, що це мегаважка робота. Майже всі лікарі працюють на двох-трьох роботах, бо на одну зарплату лікаря швидкої важко вижити. Це небезпечна робота, бо крім ковіду, вони стикаються з багатьма іншими ризиками. Часом на них нападають неадекватні пацієнти, є інші інфекційні захворювання, про які пацієнти їм не повідомляють. Медики розповідали, що під час першого карантину, коли практично не ходив громадський транспорт, їм було складно діставатися на роботу і з роботи. Говорили, стоїш в черзі після нічної зміни на автобус кілька годин і в жодному разі не можна проговоритися, що ти лікар швидкої, бо люди можуть вигнати з автобуса — дуже боялися, що лікарі їх можуть заразити ковідом.

15 ТРАВНЯ. НА ВУЛИЦІ ТЕПЛО, ТОЖ ЧАС ВЧИТИСЯ ЧОМУСЬ НОВОМУ

Дуже хочеться, щоб більше людей поважали медиків і їхню роботу. Особливо зараз.

Як думаєш, фоторепортажі, фотопроєкти можуть щось змінити, на щось вплинути?

— Якісь окремі проєкти, звісно, можуть на щось вплинути. Але таке буває нечасто й не одразу. Потрібен розголос, суспільний тиск. Фотопроєкт може витягти якусь критичну проблему на поверхню, показати, що ось вона існує і ось такі її наслідки. Люди бачать це наочно і можуть на це зреагувати. Але переважно фотографії розповідають про щось, але на саму ситуацію особливо не впливають.

«ВІДЧУТНО ПОМЕНШАЛО ФОТОРЕПОРТАЖІВ З ВІЙНИ»

— Коли ми говоримо про обмеження й можливості, які 2020 рік приніс фотографам, то переважно говоримо про речі зовнішні — обмеження пересування, зменшення кількості публічних подій тощо. А як щодо внутрішніх змін, що в тебе з цим?

— Я почав писати тексти. Ну, як тексти — замальовки, замітки, текстівки. Це дає мені певну творчу свободу. Я можу доповнити і розширити візуальну історію вдалою текстівкою чи замальовкою. Можу не залежати від журналіста, коли маю щось оперативно відзняти і дати в газету або на сайт. Або коли я ходжу цілий день містом і знімаю.

Коли ти фотографуєш — ти маєш один інструмент для фіксації реальності, коли пишеш — ще один. А коли пишеш і фотографуєш — у тебе в руках вже два інструменти, завдяки яким ти можеш не просто зафіксувати дійсність, а й глибше показати сюжет, контекст, історії героїв тощо. Коли плануєш написати про щось, то спочатку вибудовуєш логічну структуру, вирішуєш для себе, що це буде, а відтак — структуруєш у певному сенсі і свою фотоісторію. Текст, по суті, допомагає мені доповнити візуальну історію і зробити більш струнким її сюжет.

Наш інформаційний простір наповнений ковідом і карантином, що цілком логічно, але водночас інші важливі теми лишаються непомітними. Тобі як більд-редактору «Дня» яких візуальних історій не вистачає? І за якими темами особисто ти скучив?

— Відчутно поменшало фоторепортажів з війни. Все менше і менше фотографів їдуть знімати на Донбас, все менше агенцій відправляють туди своїх фотокореспондентів. І це прикро, тому що там постійно щось відбувається, там теж триває життя, відбуваються історії, які заслуговують бути висвітленими у ЗМІ. Наприклад, життя прифронтових міст і містечок. Нам тут важко було з лівого на правий берег доїхати, а мешканцям прифронтових містечок щодня доводиться стикатися зі значно більшими труднощами. У них часто немає води, світла, опалення. І вони живуть у стані невизначеності вже сьомий рік.

Особисто мені дуже не вистачає різних культурних подій. Якось ввечері я проходив повз філармонію і побачив у вікні силует піаніста. Я сфотографував його крізь вікно. Це був концерт Антонія Баришевського, він грав у порожній залі, а люди у себе вдома слухали цей концерт онлайн. Це був красивий вечір, дивний, але не позбавлений магії: на вулицях — майже нікого, і в цьому порожньому місті, у порожній залі грає піаніст.

— А якщо говорити про  фотоісторії, присвячені коронавірусу, — які вони, про що вони? Це історії про страх і невизначеність, чи є місце іншим ракурсам і акцентам?

— Звісно, тривалий час історії про коронавірус — це були історії про невизначеність, про нову реальність, про страх, смерть. Але також тут є місце історіям про прийняття нової реальності, про пошук речей, які допомагають адаптуватися, примиритися з новою дійсністю, про вміння шукати радість у нових непростих умовах.  Це також історії про вдячність, про допомогу, про вміння приймати виклики. Але й про невизначеність теж.

«НА КОНКУРС УЧАСНИКИ ВСЕ БІЛЬШЕ ПОДАЮТЬ НЕ ОКРЕМІ ЗНІМКИ, А САМЕ ІСТОРІЇ. І ЦЕ — ПРО РОЗВИТОК»

— Які фотографії ти подав на цьогорічний конкурс?

— Останні кілька років на конкурс все більше подають не окремі знімки, а саме історії. Автори заглиблюються в тему, досліджують її тривалий час. Таких візуальних історій стає все більше — і це про розвиток. Люди більше осмислюють, рефлексують. Цього року учасники конкурсу надіслали чимало цікавих проєктів. Зоя Шу, яка торік перемогла у фотоконкурсі «Дня» з проєктом «Після полону», цього року надіслала проєкт «Цілісність». Євген Малолєтка надіслав дві серії — з протестів з Білорусі й з лікарень, де лікують пацієнтів з коронавірусом.

Цього року я також подав кілька фотопроєктів, а не лише окремі знімки. Це, власне, проєкт про те, що відбувалося у місті під час коронавірусу, проєкт «Герої нашого часу» і фотоісторія про пожежі в Житомирській області.

У квітні на території навколо Чорнобиля сталося багато пожеж, горіли ліси і вигорали цілі села. Разом із друзями-колегами вдалося поїхати у декілька таких селищ в Житомирській області — Магдин та Личмани. Найбільш постраждало село Магдин, воно згоріло майже повністю. Це була досить моторошна картина, як на фото з війни — повністю згорілі хати, між ними ходять місцеві мешканці та домашні тварини. Переїздити після пожежі звідти ніхто не хоче. Роззираючись навкруги, розумієш чому. Якщо заплющити очі, то дуже легко уявити, як тут було до пожежі — неймовірно красива природа, будинки, частина з яких дерев’яні, вівці, корови, під ногами плутається домашня птиця. У лісі — ягоди та гриби. Чисте повітря. І все це дуже легко втратити...

Як я добирав знімки, які подам на конкурс? Мені важливо, щоб мої фотографії не лише розповідали якусь історію, а й викликали емоцію. Сподіваюся, мені це вдається.

Спілкувалася Марія СЕМЕНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ