Воли украинского народа к самостоятельной жизни не погубят ни враждебные тюрьмы, ни ссылки, потому что Украина является недостижимым бастионом героев и борцов
Евгений Коновалец, украинский военно-политический деятель, организатор ОУН

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ: <br> «Не думав я дожить до ветхих літ»

13 июня, 2007 - 00:00


Інтерв’ю взяла Леся ГАНЖА, «День»

Торік у Києві мізерним накладом
(1 тис. примірників) видано збірку поезій «Коріння пам’яті» Миколи Сарми-Соколовського. За наших часів — факт
аж надто пересічний, до того ж поезія
не академічна, радше модерна — тож звісно, для вузького кола читачів. Структура збірки — теж усталена: три розділи — лірика громадянська, філософська й інтимна.
Аж раптом з’ясовуємо, що модерному поетові, який пише про кохання, — 88 років.

Зараз не модно писати про репресованих. Об’ївшись ГУЛАГами на зорі перебудови, тепер залюбки читають покаянні сповіді соцреалістів — вони, мовляв, не винні, що жили й творили за часів ідеологічної одностайності й з-поміж однієї ідеї, навіть найоблуднішої, вибирали одну. Сенс цих наполегливих виправдовувань усвідомлюєш тоді, коли стикаєшся із такою людиною як Сарма-Соколовський. Одразу розумієш, що й за «dark ages» радянських часів були люди, яких той світ ловив, та не впіймав — вони жили не продаючи й не продаючись. І те, що є такі люди, які своє право мислити не по-радянському обстоювали ціною соціальної невлаштованості, напівлегального існування, а подеколи й життя, знецінює показне покаянство інших — куплених і запроданих.

Микола Олександрович Соколовський про себе пише, що він живе в місті Новоселиця, що на Січеславщині. Не варто шукати цих назв на карті. Новоселиця — це сучасний Новомосковськ, а Січеслав — Дніпропетровськ. Та це не бунт проти географії, а бунт проти колоніальної інерції. Соколовський — це втілення незламності людського духу, який реалізує себе у філософських пошуках, у боротьбі й творчості, уникаючи будь-яких лабетів, не скоряючись ані поліції, ані хворобі, ані старості.

— Ідеологічна машина сталінізму працювала потужно, нагайкою й пряником поневолюючи уми. Звідки ж така духовна міць: вистояти у нерівному двобої сам на сам з ідеологією, залишитися вільним у ідеологічно поневоленій країні?

— А я й не був сам на сам, — щиро дивується Микола Олександрович. — В української ідеї були свої авторитети й було досить багато прихильників. У середині 20-х років я навчався у Миргородському художньо-керамічному технікумі. Моїм учителем малюнку й орнаменту був відомий художник Фотій Красицький, якого на його біду, а на моє щастя, було тоді вислано на два роки з Києва. Для мене він був не тільки вчителем малювання: саме він навчив мене того, що українцеві бути українцем неважко. Я зараз пишу й про видатного кобзаря Івана Яроша, у якого я також навчався, про те, як ми з товаришами ходили разом із кобзарями по селах і, наче давні спудеї, заробляли собі на прожиття. То вже потім, коли мене арештували, у цих мандрах слідчі НКВС угледіли націоналістичну агітацію.

Закінчивши миргородський технікум, у червні 1929-го. Микола Соколовський приїхав учитися до Дніпропетровська. Увечері після занять він грав у капелі бандуристів при клубі залізничників. Через два місяці майже всіх гуртківців було заарештовано і у неповні 20 років для Соколовського закінчилися відкриті стосунки з радянською державою: він опиняється в опозиції — назавжди.

— Етапували до Карелії. Звідти ж рукою подати до фінського кордону. Я й місяця не відсидів, а вже вирішив чкурнути. Ще з двома хлопцями тікали до Фінляндії, та нас зловили: одного застрелили на місці, а мене ще з одним малим засудити на розстріл. Вважаю, що тоді я від смерті відкупився — намалював портрет сина начальника табору В. Корнілова. Портрет гарний вийшов, Корнілов за мене й заступився. Зі мною в таборі сиділи «чорні запорожці» — вояки Петлюри, які повірили в амністію, а їх загнали в табори. Я зробив там собі бандуру, мама мені вишиванку прислала, й виступав у самодіяльності. Співав «Думу про Мазепу».

Власне, найкращий агітатор проти влади — сама ж влада. Після карельських таборів для 25-річного хлопця поняття «батьківщина» й «держава» різко поляризувалися. Державі він служити не хотів. Вирішив жити напівлегально, примудряючись обдурювати найполіційніший у світі режим.

— Коли 1935 року повернувся з Карелії, мене одразу ж призвали до армії. Та оскільки я відбував за ст. 54.11., то мене зарахували в тилове ополчення й повезли на Далекий Схід. Я втік з-під Нижнього Новгорода. У Краматорську на базарі купив у одного блатного військовий квиток: дав 40 карбованців та ще й сорочку. Тримав цей квиток довго на сонці, поки чорнило вигоріло, потім написав зверху своє прізвище. А печатку я намалював — я ж художник. Тим часом моя сестра навчалася в Артемівську в педінституті. Тож я підробив документи, ніби навчаюся там-таки й зробив переведення до Київського художнього інституту. Після іспиту зі спеціальних дисциплін мене зарахували на II курс.

1938 року Соколовський закінчує інститут і за короткий час залишає Київ: йому прийшов письмовий виклик до ДПУ. Далі працював художником у Криму, потім методистом у Будинку народної творчості в Полтаві. Там він зустрів і відкрив для себе прекрасну українську художницю Катерину Білокур.

— Я написав роман «Червона плащаниця», де усе розповів про свої зустрічі з Катериною. Володимир Яворівський написав свій «Автопортрет з уяви», а я — з натури. Це я привіз до Полтавського художнього музею її картину. Вона зникла з музею 1944 року, коли червоні прийшли, а може німці з собою забрали, чи згоріла — невідомо. А безцінна ж річ!

— Як склалося ваше життя під час Другої світової війни?

— Після інституту я мав звання лейтенанта й, коли вибухнула війна, мене одразу ж взяли до Радянської армії. Нас повезли ешелоном до Харкова, та дорогою ешелон розбомбили. І я ще з одним земляком, утік додому, в Полтаву. Я не хотів служити Сталінові. У Полтаві я зустрівся з нашими хлопцями-емігрантами, які колись служили в Петлюри, а при німцях повернулися. У грудні 1941 року поїхав до Києва й присягнувся на вірність ОУН.

Я завжди був релігійною людиною. Мого батька — священика УАПЦ — розстріляли 1923 року чекісти. У місто повернулися з еміграції діячі УАПЦ, відкрилися духовні курси. Я вчився на курсах і працював у храмі Калнишевського (так кажуть на Покровський собор у Полтаві), реставрував настінний живопис, ікони. До речі, у диякони мене висвячував майбутній патріарх, а тоді єпископ Мстислав (Скрипник), а потім мене рукоположили на священика.

Витяг зі статті «Під маскою художника» (журнал «Жовтень» — 1987 — №6): «Ясна річ, на курси священиків набирали людей, подібних на Соколовського — колишніх петлюрівців, їхніх синочків, зрадників, українських буржуазних націоналістів усіх мастей та всяку іншу нечисть».

— Я священик, але не суто піп, бо одне «Господи помилуй» без України не визнаю. Я вірю в Бога, шаную цього з бородою дідуся, але я вірю й у великого космічного Бога, величне твориво якого — людський розум. Церковна романтика — це, звичайно, чудово. Усі ці янголи з крилами. Проте ж, яка незручність — ні тобі лягти, ні до ванни влізти. Шевченко писав у своєму «Журналі»: «Учора забув помолитися і заснув як свиня». Це тільки безумний може сказати, що Бога немає. Він — усе наше оточення. І це найбільше, до чого людина повинна прийти в житті, — віра в Бога й любов до Батьківщини.

— Чи можна сказати, що при німцях вам жилося вільніше?

— З одного боку — так, бо патріотичні сили могли хоч якось діяти: німці якісь легковірні, їх було легше обдурювати, ніж Совітів. Проте, коли вони збагнули небезпеку, то стали нещадними. 1942 року гестапо закатувало 12 хлопців з Полтавського українського підпілля і мою першу дружину, Діну Шматько.

За якийсь час отець Микола одружується з Варварою Климко. Вона стала матір’ю його трирічній доньці Оксані, народила йому ще двох дітей, відбула через нього 8 років радянських таборів. Зараз, коли Микола Олександрович уже три роки як тяжко хворіє, Варвара Степанівна — це і муза, і секретар, і цензор («моє КГБ»), і сестра-жалібниця («ходить коло мене, як мати Тереза»).

Коли 1944 року до Полтави наблизився зі сходу фронт, родина Соколовських переїхала на Буковину (вони кажуть: «евакуювалися»). Отець Микола став на парафію в буковинському селі Раранча, зв’язався із партизанами. У грудні 1944 року його заарештували чекісти.

— Мене двічі заарештовували, а я від них двічі тікав. 19 лютого 1945 року я втік з ешелону, яким мене етапували до Полтави, повернувся на Буковину й переховувався, та за три місяці мене заарештували знов і привезли до Чернівців. 15 травня знову повезли до Полтави, та я з-під Жмеринки втік і поневірявся, аж поки у Коломиї не зв’язався із підпіллям. Жив за чужими документами як Григорій Боднар, працював художником у Коломийському дорожньо-експлуатаційному технікумі, а як Микола Біда — керував Коломийською партизанською боївкою, продовжуючи боротьбу за Батьківщину.

1948 року була зрада. Миколу Біду заарештували, коли він ішов на айзентат.

Соколовського засудили до вищої міри. 15 діб у камері смертників:

— У тюрмі перед розстрілом застосовували гумову грушу, яку встромляли в рот, щоб не чутно було передсмертного крику. Я зараз багато почуваю, мені є що сказати, але я й дотепер відчуваю у собі цю гумову грушу.

1948 року в Радянському Союзі було тимчасово скасовано смертну кару — Микола Соколовський удруге уник розстрілу.

— По суті мене тоді засудили на 125 років, та життя людини коротке, тому дали по 25 мені, дружині, двом моїм братам і швагрові. Я відсидів 17 років, Варвара — 8, потім відпустили на поселення.

Під час першого ув’язнення він грав на бандурі, за полтавського напівлегального існування — реставрував церкву, в Інтському таборі — проходив свої поетичні університети.

— У Інті на другому табвідділенні був невеличкий чоловічок із великими розумними очима — Григорій Кочур. Ми з ним познайомилися ще в Полтаві під час окупації, а потім опинилися в одному таборі. До нього завжди стояла уявна черга табірних літераторів. Були там і Дмитро Паламарчук, і Микола Василенко, і Григорій Полянкер. Для мене це була і школа поезії, і школа мови — я тоді написав «Волосожар карпатських сонетів» і навіть, за ідеєю Кочура, утнув баладу «Несплачений борг», яка йому дуже сподобалася.

Коли звільнився 1961 року, то на волі я волі не мав. Завжди був шарпаний кагебістами. Пам’ятаю, як після ув’язнення зустрівся із Паламарчуком і він мене тоді надзвичайно вразив: «Тепер, — каже, — Миколо, ми мусимо чесною працею довести, що ми порядні». Тоді я зрозумів, що він справді-таки несправедливо потерпів, у нього не було ідеї, а я ж був український партизан, мене заарештували зі зброєю в руках. А взагалі, я й досі не реабілітований.

1980 року мені пощастило видати збірку поезій «На осонку літа» (К., «Радянський письменник») під псевдо Микола Сарма. Сарма — це таке місце у річці, яке й за лютих морозів не замерзає, і в літі не висихає. Проте вірші там трохи перекручено, геть змінено концепцію. Наче це поезія не українського вояка, а червоного партизана. Проте я погодився на це, бо дуже хотів друкуватися. Цього року, 24 січня, мене прийняли до Спілки письменників. Живу зараз тим, що пишу, але вже й друкувати мені важко, тому вірша мені легше написати, ніж листа, бо вірш — коротший.

Три роки тільки зміни пір року бачу у вікні. Спостерігаю життя крізь чорну графіку голих дерев. Мене мало хто розуміє. Я посередній художник, а мені кажуть, що я художник, а не поет. Я знаю, що на інших не схожий, тому багато хто дивиться на мене, як на божевільного. А я поет із пересічним голосом, не оперним, а звичайним — кобзарським. Коли дивлюся на наше сьогоднішнє життя, то часом шкодую, що моя друкарська машинка не кулемет.

 

Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ