Уподобляйся пальме: чем крепче ее сжимает скала, тем быстрее и прекраснее вздымается она вверх
Григорий Сковорода – украинский философ-мистик, богослов, поэт, педагог

Щедрість землі і щедрість сердець

Донеччина потребує нашої уваги, підтримки, інтеграції в загальнонаціональний культурний простір, комунікації...
23 сентября, 2021 - 20:10

Вони говорили: «Ми винні. Ми так мало звертали увагу на Донбас. Ми відгородилися від них муром. Ми не їздили до них. Ми не спілкувалися з ними». Вони говорили. Сім років тому. Коли на площах міст Донеччини і Луганщини з’явилися «зелені чоловічики». Коли на площах міст українського Сходу вперше вголос нагадала про себе українська ідентичність.

***

Часто я думаю, що колись онуки запитають мене про нинішню війну на Сході, а я не знатиму, що їм сказати. Інформаційний вакуум про ситуацію на підконтрольних територіях, бліц-сюжети в українських новинах з лінії розмежування — навіть не пазлики, з яких формується розуміння про реалії життя.

Найцінніше — побачене на власні очі, відчуте на дотик, почуте своїми вухами.

***

За вікном інтерсіті змінюється ландшафт. Над пагорбами териконів вперто крутять крилами модерні вітряки. Ближче до залізничної колії несподівано бачиш нетипову вивіску «Крамниця», з подивом усвідомлюючи: ми на Донеччині. Далі поїзд зупиняється з інтервалом 15-20 хвилин. Остання станція Костянтинівка. Про прибуття столичного експресу сповіщає ні, не марш «Прощання слов’янки» — гімн України. Проте у вокзальній метушні ніколи завмирати. Шукаємо свій автобус і рушаємо на Бахмут. Блокпости і пункти паспортного контролю давно звичне явище для місцевих і незвичне для нас.

Бахмут декілька років тому повернув свою історичну назву, нагадуючи про своє українське коріння, здобрене у другій пол. ХІХ ст. іноземними інвестиціями.  Туристична складова міста ще обов’язково сформується, адже історично вік його солідний. Щодо об’єктів — є на що подивитися і про що послухати. І хоча більшість пригадає Артемівський завод шампанських вин (нинішній «Артвайнер»), є у Бахмуті місця значно важливіші й цікавіші — від другого за значимістю стадіону України, де тренується легендарний Сергій Бубка, до архітектурної забудови рубежу ХІХ-ХХ ст. Один з історичних особняків міста належить Бахмутському краєзнавчому музею. До сліз зворушена відтвореною тут кімнатою (не)відомого поета, викладача Бахмутської гімназії, активного українського громадського діяча Миколи Чернявського. Честь і шана тим, хто повернув у культурне середовище міста й України одне із несправедливо забутих імен. БахмУт — місто Івана Карабиця і Сергія Кримського, загублених в часі літераторів 20-х із газети «Забой».

Світлана Кравченко — наша супроводжуюча містом, чиє коріння глибиною в декілька поколінь і чия особиста родинна історія як дзеркало історії рідного Бахмута. Не вигадане. Пережите, та не відболіле. Шляхетність і людяність. Нагорода «праведник світу» — сімейна реліквія. У часи нацистської окупації бабуся пані Світлани врятувала єврейську дитину. То чи могла пані Світлана залишатися осторонь, коли до міської лікарні прибували поранені з Дебальцевого...

Вздовж доріг Донеччини найновіші пам’ятники — загиблим в останній війні. Монументи встановлені побратимами. Свіжі квіти. Прострелені каски. Не з музейних експозицій. З найближчого минулого, що пульсує свіжим болем і незагоєними ранами.

Гора Карачун, що стала легендою. Майже кожне місто чи село на цих територіях має дві календарні дати — до і після.

Тая Піддубна тримає в руках наш національний прапор, врятований і збережений мешканцем Олександро-Калинового, скинутий сепаратистами із селищної ради. Він — сільська реліквія, експонат новоствореного громадою музею, поруч із залишками боєприпасів, зібраних по території села, табличок «Обережно, заміновано», маскувальної сітки, сплетеної з форми кіборгів.

Олександро-Калинове — неймовірне село, де не склали руки: волонтерять, створюють музей, розвивають локальний туризм, що став складовою особливого екскурсійного маршруту Донеччиною «Шлях, позначений сіллю». 

Смілива й креативна ідея маршруту належить неймовірній жінці — невтомному двигуну туризму на Донеччині — Яні Синиці. Хоча традиційно Донбас ототожнюють з вугільними шахтами, насправді ж, історія колонізації південно-східних земель пов’язана з сіллю і розвитком соляних промислів. Тор (Слов’янськ), Бахмут, Соледар. Солона історія — від солончаків, копалень, солоних озер і криниць — до соляних шахт, від козаків і чумаків — до шахтарів. Солоні озера поблизу сучасного Слов’янська. Десь тут «нє могоша води напитися» сіверський князь Ігор Святославович під час походу половців. Нині озера відомі ще й лікувальними властивостями — такі собі міні-»мертві» моря. І менш відомі як орнітологічний центр, проте популярний у світі бьордвотчінг з легкої руки (а точніше, із затятості) пані Яни набирає обертів.

«Солоні» дороги вздовж річок-приток Сіверського Дінця попід неймовірної краси крейдяними скелями. Незабутні краєвиди долини Дінця із заповідника «Крейдяна флора». Фантастичні багатства природи, позначені слідами воєнних дій. Біль пережитого у голосі Сергія Лиманського, директора заповідника. Війна не вибирає. Висота, де ви, як на долоні.

Хіба сховатися під землю.

Минаючи місця юного Володимира Сосюри і батьківщиною Всеволода Гаршина дістаємося найпопулярнішого туристичного об’єкта — соляної шахти Соледару. Сіль під ногами, сіль над головою, можна лизнути стіну, підібрати грудочку відомої «кам’яної». Сіль — це камінь. Солоні скарби України вражають. Прямуємо соляними проспектами, прикрашеними скульптурами з солі, до музею соляних промислів, до церкви. Кришталевість акустики підтверджує церковний дзвін. Солона казка, насправді, дійсність. Потужне сучасне виробництво, оснащене технікою. Хто ж має бажання спробувати виварити сіль, як це робили козаки, — вам до Андрія Тарамана у Олександро-Калинове.

Новий виток історичної спіралі потужного розвитку Донеччини — друга половина ХІХ століття, ознаменована вливанням серйозних іноземних інвестицій, бельгійських, французьких, голландських, «віджатих» і привласнених більшовицькою владою. Ресурс, який до тепер експлуатує донецький олігархат. З ХІХ століття майже моноетнічний і моноконфесійний край перетворюється на поліетнічний і багатоконфесійний. Поляки, євреї, росіяни, німці, греки, татари, французи тривалий час почуваються тут вільно й комфортно поруч із аборигенами (75%)-українцями. Будуються синагоги, костели, мечеті, молитовні будинки і школи. Гармонія буття порушена І Світовою, чорносотенними погромами, імперським гаслом «Самодержавие. Православие. Народность». Громлять не лише євреїв. Громлять німців. Іновірців.

«Нова» доба — Донецько-Криворізька республіка — утверджуватиме нових «героїв». Над Донбасом піднесеться Артем, з яким також розрахуються однопартійці. З індустріалізацією, прискореною колективізацією України і Голодомором, етнічно й ідеологічно Донеччина зміниться і змінюватиметься послідовно до наших днів. Зникнуть іноземці. Додасться росіян. А українці змінюватимуть у паспортах свою національність і визнаватимуть рідною мовою — мову «краснокожей паспортины». Єдиноконфесійність — у компартії, її нащадках і МП. 

Ці сторінки історії ще належить вивчити (час давно створити тут філію УІНП).

Оазами України з кінця 40-х рр. залишалися села, куди вимушено переселили бойків-лемків. Відданість традиціям і віросповіданню, плекання мови, згуртованість і, на що точно не розраховувала комуністична влада, синергія з місцевим населенням. Життя не огородиш  найвищим муром. Цього не могло не статися. Бойки-лемки через шлюби, через спільну працю влилися у громади. Місцеві ж стали пильніше придивлятися до новоприбулих, помічаючи світле, щире, правдиве. Не все було просто. А як було, нам оповідає Ольга Канцір Бойко, нащадок переселенців, яка є представником їх третього покоління. Так і її бабуся опинилася у Званівці, де зусиллями громади створено сучасний молодіжний центр, невеликий музей, що розповідає про історію депортованих у Званівку і сусідні села бойків, де підтримують бойківські традиції Різдва і Великодня, а також мають свій храм УГКЦ.

Одним із тих перших, хто намагався привернути увагу до процесів асиміляції і тотальної радянізації Донеччини, був Олекса Тихий. Політв’язень, дисидент, чиє життя закінчилося у тюремній лікарні Пермі 5 травня 1984 року. На кладовищі Кучино під номером, без імені прах в’язня совісті покоївся до листопада 1989 року, до перепоховання на Байковому кладовищі Києва. «Думки про рідний Донецький край» мали б стати настільною книгою донеччан, проте й нині у Незалежній Україні видання книги не знайти. Центральна магістраль, що з’єднує низку міст Донеччини, носить ім’я людини, якій так і не судилося стати пророком на своїй малій батьківщині. Не впевнена, що й учні Олексієво-Дружківської школи, де навчався Олекса Тихий і трішки навіть викладав (випускник філософського факультету МДУ!), де 2007 року встановлено пам’ятний знак, зможуть сказати, ким же був їх земляк.

З 2007 року на Донеччині існує Товариство ім.Олекси Тихого, що взяло на себе важливу місію просування невідомого українського Донбасу, його визначних і несправедливо забутих постатей. Українська історія Донеччини має стати однією з візитівок екскурсійних шляхів краєм. Наші маленькі патріотичні акції під час поїздки донецьким краєм: виконання найвідомішої пісні «Дивлюсь я на небо» просто на сходах слов’янської бібліотеки ім.Михайла Петренка, автора слів, що стали народними, уродженця Слов’янська, і колективне читання найвідомішої поезії «Любіть Україну» Володимира Сосюри, родом з Дебальцевого.

Я поверталася з Донеччини з особливо теплими відчуттями, зігріта щирістю людей, відкритими, як їх безкраї простори, душами. Щедрість землі і щедрість сердець. Впертість і затятість тих, хто попри надскладну ситуацію, часом всього за 20 км від лінії розмежування, садить помідори й кавуни, волонтерить, створює музеї, розвиває туристичні маршрути, не шукає кращої долі десь у спокійніших і комфортніших місцях... Передчувала, що питань буде більше, ніж відповідей. Моє особисте велике бажання — відкрити край дивовижної краси з фантастичними природними пам’ятками, загубленою історією і вартими відродження іменами — нашим сліпим українцям.

Донеччина потребує нашої уваги, підтримки, інтеграції в загальнонаціональний культурний простір, комунікації. Не формальними культурними заходами задля галочки Мінкульту. Не разовими патріотичними акціями. Постійної кропіткої співпраці і допомоги, як мінімум, увагою і зацікавленістю життям краю.

Але ми, українці, маємо занадто коротку пам’ять. На 7-му році війни, окупації східних територій, вже давно всі забули про те, як рвали на собі волосся і повторювали: «Ми винні. Ми так мало звертали увагу на Донбас. Ми відгородилися від них муром. Ми не їздили до них. Ми не спілкувалися з ними».

Анжела Савченко, фото авторки
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ