Каждый народ может только тогда духовно и физически развиваться и расти, если его граждане пользуются полной свободой совести, мысли, слова и собраний.
Михаил Сорока, украинский политический деятель, диссидент, член ОУН

Уроки священника Еміліана Ковча

На 77 роковини від дня смерті у Любліні відкрили пам’ятник отцю-праведнику
27 марта, 2021 - 18:27

25 березня у польському Любліні відбулося відкриття пам’ятника греко-католицькому священнику Еміліану Ковчу — без гучних церемоній. Над втіленням пам’ятного знаку видатному українському священнослужителю працювали скульптор Олександр Дяченко й архітекторка Марта Дяченко. Ініціювали встановлення пам’ятника в Українській греко-католицькій церкві ще три роки тому. Чому важливо пам’ятати і зараз про діяння та позицію отця Еміліана Ковча?

«НА ЛІНІЇ ФРОНТУ ВОЯК ПОЧУВАЄТЬСЯ КРАЩЕ, КОЛИ БАЧИТЬ ТАМ ЛІКАРЯ І ДУХІВНИКА»

Еміліан Ковч народився 20 серпня 1884 року в селі Космач Косівського повіту у великій родині сільського священника. Протягом 1905—1910 рр. навчався у Римі, де здобув богословську і філософську освіту. В 1919 році був капеланом Бережанського коша Української Галицької Армії (УГА). Вибрав такий спосіб служіння, бо вважав, що вояк на лінії фронту почувається краще, коли бачить там лікаря і духівника. За співпрацю з патріотичними українськими збройними формуваннями отець Еміліан був заарештований польською владою. Його доля служить ілюстрацією одного з елементів польсько-українських відносин того часу. Після польсько-української війни загальна кількість уніатських священників, заарештованих за антипольську діяльність і підбурювання проти польської влади, налічувала близько тисячі осіб.

Цей період був дуже важким не тільки для української історії, а й для всіх європейських країн. В Україні з блискавичною швидкістю змінювали один одного короткострокові політичні режими. Поляки й українці мали різні погляди на майбутнє регіону, що стало причиною взаємного непорозуміння.

Однією з головних сил того часу, які представляли інтереси українського народу, було греко-католицьке духовенство. Це була найбільш освічена група тогочасного українського суспільства, добре обізнана про потреби своєї пастви і, до всього, в Габсбурзькій імперії греко-католицьке духівництво було зрівняно у правах з католиками та вважалося легітимним представником українських інтересів перед австрійським урядом. З 1900 р. керівником УГКЦ був Андрей Шептицький, який був також членом австрійського парламенту.

Ковч з 1922 по 1942 рр. був пробощем у Перемишлянах, де значну частину населення становили поляки та євреї. Статистика 1931 р., ґрунтована на дослідженні Галичини, говорить таке: число українців — 1 655 500 осіб і русинів — 1 119 000, або 51% населення, 41% поляків, 7,1% євреїв і 0,7% інших народностей. З них греко-католики становили 59%, римо-католики 30%, євреї — 10,3%, решта — 0,7%. Перебування в такому мультикультурному середовищі вимагало від священника терпіння і відповідальності, тому що політична ситуація часто провокувала локальні конфлікти між рядовими громадянами різних етнічних груп.

Ситуація погіршилася з появою Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 році, яка використовувала ідеологію інтегрального націоналізму, створеного Д. Донцовим. ОУН витягала назовні минулі кривди, завдані народами, що проживали поруч у минулому, і провокувала конфліктні ситуації. Польська та українська історіографії у висвітленні цих подій характеризується однобокістю. Польська сторона традиційно вказує кількість жертв і забуває висвітлити особливості польської урядової політики, яка спровокувала протест. Українці зосереджуються на полонізації, нелояльному ставленні сусіднього народу до ідеї постання незалежної Української держави, про кривди часів першої Речі Посполитої, про ігнорування прав українського народу.

ШТУЧНИЙ СПИСОК ЗЛОДІЯНЬ

Греко-католицькі священники підтримували ідею відособленості країни. Через це унійне духовенство трактувалося офіційною владою як особистий ворог. Польська наукова література говорить про активну антипольську пропаганду, яку проводили служителі унійної церкви. Українська історіографія стверджує, що націоналісти просто використали авторитет церкви для пропаганди власних ідей. Але Греко-католицька церква на чолі з Андреєм Шептицьким не підтримувала радикальних методів діяльності націоналістичних угруповань.

У переліку злочинів, у скоєнні яких було обвинувачено греко-католицьке духовенство, найчастіше згадуються такі: агітація за незалежність Підкарпатської Русі; відправлення патріотичних панахид на могилах українських вояків і Євгена Коновальця; організація нелегальних кампаній зі збору коштів для таких організацій, як «Рідна школа» чи «Просвіта»; виступи проти вживання польської мови у школах і греко-католицьких церквах; заборона співати в церквах польських пісень; зміна польських прізвищ на українські; скликання нелегальних патріотичних зустрічей і організація культурних заходів. Цей список «злодіянь» українських священників викриває політику уряду Другої Речі Посполитої як великонаціоналістичного шовініста, який трактує боротьбу підлеглого народу за свої законні права як певне непорозуміння. Хоча ще недавно Польща була в подібному становищі, себто жертвою політичних ігор міжнародного масштабу і так само, як українці на початку ХХ ст., завзято боролася за свою незалежність наперекір поділам XVIII ст.

Звичайною справою у ті часи були конфлікти між рядовими українцями і поляками. Але варто пам’ятати, що по обидва боки залишалися люди, які зуміли зберегти людяність. Деякі поляки симпатизували боротьбі українців за свої права, були українці, які ховали поляків від розправи ОУН. Це підтверджується активністю Е. Ковча. Коли віруючі його приходу пограбували польську родину, він попросив: «Якщо у вас є крапля патріотизму і совісті, будь ласка, поверніть усе вкрадене». Його прохання до вечора було задоволено. Після цього поляки — жителі міста — попросили вибачення у священника за кривди, яких він зазнав від їхньої влади.

Відлуння тих подій видно до сьогодні.

«ЗАКЛИКАВ ПРОТИСТОЯТИ НЕЛЮДСЬКОМУ РЕЖИМУ»

У 1939 р., перед початком Другої світової війни, прийшла нова влада, названа на Галичині «Перші совєти», яка проводила активні атеїстичні кампанії. Отець Ковч мав скептичне налаштування щодо нових правителів і говорив, що міняються тільки ґудзики на мундирах, а не порядки. У цей період священник займався допомогою полякам, яких переслідувала радянська влада. Допоміг навіть дружині польського офіцера, який колись його арештував. 

Світова війна принесла нові тяжкі проблеми.

У кінці червня 1941 року Еміліан був ледь не заарештований німцями, але випадок допоміг цього уникнути. Священник виступив проти нового порядку і закликав молодь протистояти нелюдському режиму. В цей час у місто увійшли відділи СС, які почали чинити злочини проти євреїв. На початку липня 1941 р. до синагоги, де молилися іудеї, есесівці заклали бомбу, почалася пожежа. Двері до синагоги було закрито, поліцаї охороняли всі виходи, не дозволяючи жодній людині вийти. Тоді друзі й батьки зачинених пішли до о. Еміліана. Священник побіг між людьми і німецькою мовою віддав наказ військовим відступити, а сам почав відкривати двері. Здеорієнтовані есесівці сіли на мотоцикли і забралися геть. А священник почав рятувати людей.

На початку 1942 р. в Перемишлянах було створено гетто. Багато євреїв намагалися врятуватися, приймаючи християнство, про хрещення просили отця Еміліана. Він зрозумів, що вони це роблять не з переконання, а тільки заради власного порятунку. Отець у цьому випадку консультувався з колегами та митрополитом Шептицьким. Всі намагалися відрадити його від участі у цій справі, щоб уникнути нараження на небезпеку себе і своєї родини (був батьком шістьох дітей). Але священник розумів, що для деяких людей подібні заходи були останнім шансом на порятунок життя. Він хрестив усіх, хто просив того. Існують свідчення, що отець здійснив близько 2000 хрещень. Отець Ковч також просив дозволу у СС проводити служби в гетто для євреїв-християн і писав листи Гітлеру, звинувачуючи його в злочинній діяльності щодо євреїв.

30 грудня 1942 р. Ковча заарештували і доставили у в’язницю на Лонцького у Львові. Його обвинуватили не тільки у хрещенні євреїв, а і в опозиції німецькому режимові, тому що він виступав проти вивезення молоді до Рейху. Тоді за Ковча заступився Андрей Шептицький, і його прохання мало бути задоволено за умови, що о. Еміліан припинить допомагати євреям. Священник відповів, що не може відмовитися від своїх обов’язків. І в серпні 1943 р. його було перевезено в табір Майданек, про який самі нацисти говорили, що вихід із нього можливий тільки через димар крематорію.

ВІД МАЙДАНЕКА ДО ВИЗНАННЯ

У час перебування в Майданеку Еміліан Ковч писав родичам, які намагались якимось чином визволити його з цього жахливого місця: «Не витрачайте ваші зусилля дарма, я не можу звідси піти, тому що я потрібен. Ті нещасні люди, яких тут тисячі, вони потребують мене. Я є їхньою єдиною розрадою. Перебування тут мій обов’язок — і я щасливий ....».

Цей лист свідчить про глибоке переконання у правильності своїх дій і про любов до людей. Священник розумів, що люди, на долю яких випали такі жахливі випробування, повинні мати підтримку з боку особи духовної.

Дата смерті й місце поховання отця Еміліана Ковча залишаються невідомими, але існує припущення, що він помер 25 березня 1944 р. і був спалений у печах Майданека.

У 1999 р. євреї України назвали о. Ковча Праведником України, а в 2001 р., під час паломництва Папи Римського Іоанна Павла II до України «Пробощ Майданека» був беатифікований. З 2009 р. його вважають покровителем греко-католицьких священників.

Два роки тому в Любліні виникла ініціатива створення пам’ятника Е. Ковчу. Міська влада висловилася, що це має бути пам’ятник особі, пам’ять про яку єднає народи, діяння котрої засвідчили висоту морального духу людини, здатної пожертвувати собою для добра інших.

Біографія о. Еміліана Ковча є важливим інструментом для глибшого зрозуміння цілої низки історичних подій, які не мають однозначної оцінки донині. Його життя вчить мислити, не слідувати сліпо наказам влади, а діяти, керуючись власною совістю. Любов до оточуючих має бути властива кожному. Завдання істориків — пошук фактів, які поєднують суспільства, а не підіймають хворобливі спірні питання в діалозі, до якого ми ще не готові. Минуле повинно служити інструментом, який допоможе уникнути повторення властивих історії помилок у майбутньому. Урок отця Еміліана Ковча має допомогти у цьому.

Яніна БУТЕНКО
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ