Самый серьезный недостаток телевизора в том, что у него нет второй страницы.
Арт Бухвальд, американский журналист, колумнист «The Washington Post», лауреат Пулитцеровской премии

«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями...»

Гетман Иван Мазепа (1639?—1709)
2 февраля, 2008 - 00:00
ГЕТМАН ИВАН МАЗЕПА

Речь «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями...» гетмана Ивана Мазепы впервые появилась в книге «Історія русів» в ХIХ столетии. «Історія русів», изданная еще в 1846 году украинцем Осипом Бодянским, который тогда работал в Московском университете, — памятка уникальная: и как исторический памфлет конца ХVIII столетия, в котором выразительно прозвучала украинская ностальгия за национальной волей, и как произведение, которое сильно повлияло на литературу эпохи романтизма, — отмечает профессор Национального университета «Киево- Могилянская академия» Владимир Панченко. — След «Історії русів», например, легко отыскать в произведениях Николая Гоголя и Тараса Шевченко. И связан он не только с сюжетами из казацкого прошлого, но и с тем, что можно было бы назвать историософией. Совсем необязательно воспринимать как реальный факт монолог Павла Полуботко, адресованный Петру I, — однако в том, что это пламенные исторические публицистики, сомнений нет. То же самое с речью гетмана Ивана Мазепы перед войском после того, как он принял решение выступить совместно с Карлом ХII: она — легендарного происхождения, но, думаю, историки не будут «отмахиваться» от нее просто так, потому что и Пилип Орлык якобы свидетельствовал что-то очень похожее о словах, с которыми Мазепа обращался к своим казакам. И об интенциях анонимного автора (или авторов?) «Історії русів» эта речь скажет не так и мало, как и — шире — об умонастроениях на территории бывшей Гетманщины, во всяком случае — в среде потомков именитой казацкой старшины». Хотя с недавних пор речь Ивана Мазепы, как и «Історія русів», стала известна историкам, однако — все еще малоизвестна широкому обществу.

«День» впервые публикует «Промову до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.» Мазепы. Это особенно важно ввиду того, что в следующем году — 300-летие Полтавской битвы.

Промова до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.

«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка або ціль всього нещастя. Обидва вони через свавільство своє і привласнення необмеженої влади подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли породжували. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою і державу свою, і оберне її внівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішиться в нашій отчизні і на наших очах, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?

Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми з волі переможця неминуче причислені будемо до Польщі й віддані в рабство полякам і на волю його наставника та улюбленця, короля Лещинського, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, натурально, пораховані будемо, яко завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остатня буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що сама згадка про неї жах наганяє.

А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках як безчесну блудницю.

Отже, зостається нам, братіє, з видомих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашої неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!

Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу сього і самих вас. Довголітній досвід мій у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішнє становище справ міністерських, і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж доки станеться. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдує власною своєю важливістю.

Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього невтралітет, себто не повинні воювати ми ні з шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще німещиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату харчі і фураж, в кількості, можливій без власного зубожіння нашого; а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з-перед володіння польського, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання дуже сильно наполягала на такому положенні нашому ще в днях гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Фердинанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших.

Договори наші про вищесказане уложив я з королем шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов би од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступні свободи та самостійности. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з королями шведськими уложені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього короля шведського, мавши важливі прислуги од військ наших у війні їх з ливонцями, германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти поляків, а отому й од гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус козацький, з наказним гетьманом Адамовичем, на підмогу королеві шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць польських, Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним».

* * *

Цю, вкладену в уста Гетьмана Івана Мазепи, промову про політичні позиції України в її союзі із Швецією та її королем Карлом XII й у війні з Московією Петра I, передруковуємо з «Історії Русів», виданої за редакцією проф. Олександра Оглоблина і в перекладі Вячеслава Давиденка на сучасну літературну мову в Нью-Йорку, 1956 року, стор. 272—275. «Історія Русів», що її в українській історіографії визначено, як Декларацію прав української нації і що її автором був не встановлений ще досі за прізвищем український патріот кінця XVIII віку, була опублікована за одним із збережених списків тільки один раз в минулому сторіччі — в «Чтениях Общества Истории и Древностей российских» й окремою відбиткою 1846 року у Москві. За радянської влади, аж до останнього майже часу, «Історія Русів» була проскрибована, як твір з «націоналістичними ідеями». Починаючи з 1955 року, в радянській історичній науці «Історію Русів» починають згадувати, підкреслюючи в ній «антикріпосницькі мотиви» і її негативне нібито ставлення до «зрадників українського народу» — таких українських патріотів і державників, як ними були Іван Виговський, Петро Дорошенко й Іван Мазепа.

Перепечатка из книги «Вивід прав України» (Документи та матеріали до історії української політичної думки. Нью- Йорк, 1964 рік).
Газета: 

НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ

Loading...
comments powered by HyperComments