Как несвоевременны решения власть имущих. Когда они за что-нибудь, наконец, после долгих сомнений решаются взяться, жизнь уже ушла вперед, и они снова остаются перед разбитым корытом.
Павел Скоропадский, украинский государственный, политический и общественный деятель, последний гетман Украины

Сліпим немає в нас дороги

5 июня, 2007 - 00:00

Незрячі громадяни України приречені на злидні


Публікацію підготувала Інна ЗОЛОТУХІНА

Сьогодні в Україні живе близько 70000 незрячих громадян, з котрих лише 14000 частково зайняті роботою. Навчаються в середніх і вищих навчальних закладах лише сто осіб. Решта, 50000 цілком працездатних людей, змушені жебракувати, позаяк улаштуватися на роботу вони не можуть .

Про те, чому в державі склалася така ситуація, розповідає інвалід зору з дитинства Сергій Васін, кандидат економічних наук, керівник комп'ютерного центру Українського товариства сліпих.

ОСВІТА НЕЗРЯЧИМ НЕДОСТУПНА

Ще за часів Союзу в Україні було створено 25 шкіл-інтернатів для дітей зі слабким зором і п'ять шкіл-інтернатів для сліпих дітей. За винятком трьох шкіл в Одесі, Харкові та Львові, всі вони - восьмирічні. Навіть кияни змушені доучуватись у вечірніх школах. Рівень викладання в інтернатах дуже низький. Часто вчителі визнають за краще замість уроків фізики й математики читати дітям казки чи загалом відпускати з уроків. Мовляв, який сенс вас навчати, однаково підете на завод, де все життя складатимете якісь деталі. У школах-інтернатах кілька десятиліть тому ще працювали сліпі вчителі, котрі були для нас, дітей, чудовим прикладом того, що сліпий усе-таки може дістати вищу освіту. Сьогодні незрячих викладачів майже не залишилося. Тим сліпим, котрі воліють навчатися далі, зробити це вкрай складно. Мене, приміром, не хотіли приймати на денне відділення Київського держуніверситету, вмовляли вступати на заочне. Побоювалися, що через п'ять років не зможуть улаштувати на роботу. Власне, так воно й сталося.

Довелося йти в аспірантуру, після закінчення якої знову-таки рік не працював. Згодом керівництво держуніверситету зглянулося наді мною й запропонувало ставку наукового співробітника. Утім, викладачем я так і не став, хоча з відзнакою закінчив і університет, і аспірантуру.

БЕЗРОБІТТЯ СТАВИТЬ ІНВАЛІДІВ НА КОЛІНА

Раніше інваліди зору працювали переважно на заводах і фабриках товариства сліпих, де складали вимикачі й розетки. В Україні таких підприємств було 74. Сьогодні, через брак сировини й застарілі виробничі технології, практично всі підприємства товариства не працюють. Улаштуватися на якусь іншу роботу сліпі не в змозі. Більшість із них, після проведених на заводі років, розучилися і писати, і читати. Адже сліпі читають пальцями, а що можуть відчути руки, які зробили за день 1800 залізних кришок для банок? Отож і животіють сьогодні сліпі на мізерні 68 гривень пенсії. А напевно ж у багатьох із них є діти... І для того, щоб отримати цю пенсію, молодому інвалідові зору треба мати рік трудового стажу. Проте на роботу навіть молодих сліпих не беруть.

З реабілітацією людей, котрі втратили зір у зрілому віці, в Україні справи ще гірші. Такі люди потребують не лише моральної підтримки. Їх слід навчати ходити, їсти, а про професійну перепідготовку годі й говорити. Людина втрачає не лише зір, а коло спілкування, сенс існування. Цих людей можна повернути до повноцінного життя, але для цього знову-таки необхідні матеріальні затрати.

ПРО СЛІПИХ ТУРБУЮТЬСЯ. АЛЕ НЕ В НАС

У Німеччині, приміром, де дуже широко використовують працю сліпих, незрячі працюють масажистами, фізіотерапевтами, диспетчерами й операторами в комп'ютерних центрах. А таку форму примітивної праці сліпих, як в Україні, використовують лише тоді, коли людину справді нічому іншому навчити не можна. У ФРН не шкодують грошей на навчання інвалідів. Середню освіту вони здобувають разом зі здоровими дітьми в загальноосвітніх школах або у школах-інтернатах. Після закінчення школи інваліди ще два роки перебувають у центрах професійної підготовки, де за вибором опановують спеціальності. Німецькі підприємці зацікавлені взяти на роботу сліпого, оскільки держава надає фірмам, де працюють інваліди, певні податкові пільги. Цікаво, що в перший рік роботи заробітну плату сліпому виплачує не роботодавець, а держава. Другий рік - держава компенсує фірмі 50% зарплати, третій - 20% чи 30%. Підприємець також отримує суму на обладнання робочого місця для незрячого. Інваліди, переважно, дуже дисципліновані, старанні працівники й швидко компенсують витрачені на їхнє працевлаштування гроші. Недавно такий експеримент провели в Росії. У Московському аеропорту створили цілий відділ сліпих диспетчерів. Багато моїх знайомих сліпих поїхали в Ізраїль, де безкоштовно пройшли спершу дворічний реабілітаційний курс, а згодом - курс профпідготовки. І тепер працюють за опанованими спеціальностями, отримують нормальну заробітну плату.

А в Україні досі не створено жодного центру професійної підготовки для сліпих. Щороку школи для сліпих випускають приблизно 100 осіб, котрі не знають, куди їм іти і що робити. І лише в Генічеську при медичному училищі другий рік працює факультет, який готує невеликі групи сліпих масажистів.

СЛІПІ МОЖУТЬ ПОВНОЦІННО ЖИТИ

Кілька років тому в мене з'явилася ідея створити комп'ютерний центр для сліпих, у якому стояло б відповідне обладнання. Зокрема, системи, які говорять, щоб сліпі мали змогу приходити сюди й учитися працювати, читати пресу, набирати потрібні їм матеріали. Так, приміром, один сліпий музикант написав у нашому центрі книжку й захистив дисертацію. Тут працюють четверо співробітників, усі інваліди зору. Гроші на технічне забезпечення центру виділило центральне правління Українського товариства сліпих. Та чи є сенс навчати, якщо працевлаштувати ми не в змозі?

 

Газета: 


НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ