Скоро увидела Украина, что попалась в плен, потому что она по своей простоте не узнала, что там был царь московский, а царь московский был все равно, что идол и мучитель
Николай Костомаров - выдающийся украинский историк, поэт-романтик, мыслитель, общественный деятель и этнопсихолог

Ескалація на фронті: що думають в окупації?

«Чимало людей уже не дискутують щодо подальших політичних сценаріїв: Україна? Росія? «ДНР»? А обирають сценарій «тільки б не стріляли», — експерт
15 апреля, 2021 - 10:18

На тлі нарощення російських сил біля кордону України, висновків експертів про «чергове брязкання зброї», реальну загрозу наступу, психологічний тиск — із поля зору знову випадають «слабкі» місця — окуповані території та їхнє населення. Уже сім років, як війна збудувала поки що непереборну стіну між непідконтрольними частинами Донецької та Луганської областей і мирною Україною. Коронавірус додав цій стіні висоти, бо практично зачинив людей в окупації і не дозволяє їм перетнути «береги» через карантинні обмеження. Зараз ніхто вже не сперечатиметься про те, що люди, які живуть на непідконтрольній територій, значно відрізняються від нас — і за рівнем життя, і за менталітетом, і за мисленням. Нинішню ескалацію конфлікту більшість жителів мирної частини України назвуть потенційною загрозою. А як до цього ставляться ті, хто проживає на непідконтрольній території? Чи досі вони сприймають колони російської техніки як означення «нас прийшли захистити»? «День» звернувся з цим запитанням до викладачів Донецького національного університету імені Василя Стуса, котрі сім років тому разом з вишем переїхали на Вінниччину, але досі підтримують зв’язок із (відверто кажучи) нечисленною спільнотою українців на непідконтрольній території.

«У ДОНЕЦЬК СТЯГУЮТЬСЯ ВАЖКА ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА ТА АРТИЛЕРІЯ, ЛЮДСЬКІ СИЛИ...»

Сергій БОНДАРЕНКО, кандидат політичних наук, викладач Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Демонстрація активності й сили — це демонстрація всьому світові, що РФ здатна військовим шляхом досягти своїх цілей. У цьому контексті нескорена Україна є ареною протистояння Росії з цивілізованим світом. Збройний конфлікт уже є, і він зараз має всі шанси перерости у повноцінні бойові дії, як у 2014 — 2015 роках. Тут РФ може використати увесь свій військовий арсенал під виглядом «ополчєнія», «народной міліції» тощо. По суті, збройні сили РФ на окупованих територіях «легалізовані». Інший негативний фактор — отримані російські паспорти жителями окупованих територій. Це потужний привід для вторгнення. Крім того, Кремль може спробувати військовим шляхом вирішити питання водопостачання до анексованого Криму. Передусім отримати доступ до Каховського водосховища. Але це можливо лише у разі впевненості політичного керівництва Росії в некритичних економічних та політичних втратах від прямої агресії.

Серед тамтешніх жителів настрої різні. Єдине, що точно можна констатувати, то це напруженість щодо активізації бойових дій. Російська Федерація через своїх поплічників на тлі можливої загрози з боку України та провокації намагаються створити ілюзію масової мобілізації населення. Проводять збори резервістів, призов на строкову службу. Але плани як по резервістах, так і по строковиках не виконуються. Молодь масово не випускають за кордон. Люди не хочуть воювати. Є залишки мотивованих бойовиків «першої хвилі». Тих військово-людських ресурсів, які є на окупованих територіях, не досить для оборони і тим паче для наступу. Комплектація підрозділів 1 та 2 АК становить у середньому 60%. Тому слід очікувати, що основну ударну силу становитимуть росіяни. Днями знайомі розповіли, що всі великі міста, зокрема Донецьк, закриваються, стягуються важка військова техніка та артилерія, людські сили, яких за масштабами з 2014 — 2015 років не бачили. Це свідчить про можливу підготовку до бойових дій.

У стратегічному плані для України є проблема настроїв та бачення населення окупованих територій щодо спільного майбутнього. 2019 року разом з колегами проводили дослідження на цю тему. Ми зафіксували, що значна частина населення вже відірвана від України з різних причин. Тих, хто за Україну, залишилось небагато. Є значна частина населення, якій байдуже, чи то Україна, чи то РФ, чи так звані «республіки». Головне для них, щоб була робота і не били. Але це суто споживацька позиція.

Найболючішою проблемою є діти, їхня свідомість та виховання. З кожним роком тих, хто знав не окуповану Україну і жив у ній, лише меншає. За сім років з’явилися на світ і пішли у школи діти, яким втовкмачено, що наша держава є агресором і можливим окупантом. Система освіти робить свою справу. Чого варті «уроки мужності», «історія республіки» тощо. Діти, котрі народилися до 2014 року й виховувались в Україні, але залишилися на окупованих територіях, стали вже дорослими. Сім років на них тиснули і «освіта», і «пропаганда», і «ситуація». З дорослими схожа ситуація. Тепер доводиться визнати факт, що світосприйняття і світовідчуття на окупованих територіях точно не під нашим контролем. Ті, хто хоче знати про Україну, це знають. Інтернет у цьому допомога. Але за сім років для більшості людей життя на окупованих територіях набуло вже не українського сенсу. Постає логічне запитання: чи готова Україна до роботи на звільнених територіях?

Моя особиста думка — поки не будуть звільнені окуповані території, ми не зможемо впливати на думки та свідомість людей. Вони живуть в іншій реальності. Пропаганда зробила і продовжує робити свою справу. Буду відвертим: РФ впливає не лише на окуповані території, вона ще досить сильно впливає і на іншу частину України. Питання протидії пропаганді слід розглядати на декількох рівнях. По-перше, це — державна політика, по-друге — медіаосвіченість громадян, по-третє — здатність технічно протидіяти впливам. А головне — це комплексний та системний підхід. Наразі Україні потрібно забезпечити внутрішню стійкість, набратися сил, а потім забирати своє.

«МЕШКАНЦІ СХОДУ УКРАЇНИ ЖИВУТЬ ДВОХ ВИМІРАХ: В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ШУМІ ТА ІНФОРМАЦІЙНОМУ ВАКУУМІ»

Анна ОСМОЛОВСЬКА, аспірантка кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Мешканці тимчасово окупованих територій почуваються неспокійно. Хоча не впевнена, що за сім років був хоч якийсь момент реального спокою. Так, на певний період режим тиші було встановлено (знову ж таки, для мешканців сходу «режим тиші» — це «коли все одно стріляють, але десь далеко від мого будинку»). На кінець березня 2021-го для місцевих жителів — це «коли так гучно, як давно не було, лячно і дуже тривожно». За власними спостереженнями можу сказати, що ті настрої, які були 2014 року, так і, на жаль, залишаються сьогодні. Щодо політичних вподобань — про них люди говорять неохоче. Чимало людей уже не дискутують щодо подальших політичних сценаріїв: Україна? Росія? «ДНР»? А обирають сценарій «тільки б не стріляли».

Питання ідентифікацій для мешканців сходу було актуальним ще до 2014 року. За Гантінгтоном, так склалося історично, що цивілізаційний розлом між західною культурою і православним сходом уже кілька століть проходить саме по центру території України. Це підтверджують і електоральні вподобання українців, і відмінності в потрактуванні історичних подій та виборі національних героїв тощо. Проте державна політика, яка би ще з моменту здобуття Україною незалежності (а в ідеалі — і раніше) об’єднувала українців навколо спільних цінностей, акумулювала б локальні образи територій і трансформувала їх у загальнонаціональний імідж держави, тільки починає формуватися під впливом такого атрактора, як «Революція Гідності». Проте час було втрачено. А як стверджував Дарендорф у своїй «теорії трьох часів», саме соціокультурні перетворення потребують найбільше часу — два покоління по 26 років, на відміну від економічних та політичних. За цим напрямком в України ще багато роботи попереду.

Мешканці сходу України сьогодні живуть у двох вимірах: в інформаційному шумі, з одного боку, та інформаційному вакуумі — з другого. Така ситуація є «благодатним полем» для «пророщення» пропаганди. Інформаційний простір сходу не контролюється Україною в такому обсязі, щоб говорити про дієву боротьбу з пропагандою та дезінформацією. Ефективне протистояння пропаганді може відбуватися лише у взаємозв’язку двох рівнів — особистісного і національного. У коловороті інформаційних потоків така гнучка навичка, як «уміння мислити аналітично та критично», яка відрізняє нас від роботів, набуває особливого сенсу. Це досить складно, проте цього можна навчатися й навчати. Необхідно залучати другий рівень — рівень державної політики. Традиційних засобів боротьби з пропагандою та провокаціями в ЗМІ вже не досить. Це має бути комплексна діяльність аналітичних центрів, інформаційних хабів з використанням технічного обладнання.

«МОЇ ЗНАЙОМІ ЧЕКАЮТЬ ПОБАЧИТИ УКРАЇНСЬКІ ТАНКИ НА ВУЛИЦІ АРТЕМА»

Iрина ЗАЙЧЕНКО, кандидат історичних наук, методист відділу якості освіти Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Очікувати на велику війну (саме про неї і говорять всі медіа, публічні особи) марно — вона вже з нами. Війна почалася, коли чобіт російських «зелених чоловічків» ступив на землю українського Криму. Хай би як хотілося українським та світовим політикам уникати слова «війна», називаючи її «напружена соціально-політична обстановка», «збройний конфлікт на сході України», «військовий конфлікт», — це російсько-українська війна. І загроза повномасштабного вторгнення, на моє переконання, безпосередньо залежить від усвідомлення Путіним готовності і здатності України (військово-технічної, кадрової, дипломатичної, гуманітарної та ін.) дати відсіч російським військам. Річ у тім, що рух російських військ зафіксовано і в Придністров’ї. Я би не виключала білоруський плацдарм. Безпрецедентне (з 2015 року) накопичення їх на неконтрольованій ділянці кордону України з Росією, розгортання польових госпіталів, активізацію переговорів між очільниками відповідних відомств України, США, Росії, на мою думку, слід розглядати на тлі світового порядку денного.

Якщо ж говорити про настрої людей на непідконтрольній території, то зізнаюся, що спілкуюся з дуже обмеженим колом «своїх», тому не стану робити неаргументовані висновки. Проте знаю точно: і в окупації жевріє вогник надії. Мої знайомі там чекають побачити українські танки на вулиці Артема — чесно! І перебуваючи в інформаційному лоні «русского мира», не втратили притомність і рішучість у сенсі усвідомлення своєї національної ідентичності. Їхня самоідентифікація, можливо, не в сенсі національності, проте в розумінні ментальної приналежності до України, цінностей свободи, гідності, демократії — дає надію, що на окупованій території визріє рух опору, який ізсередини підірве засади російської гібридної присутності в Україні.

Для цього треба мислити критично і нарешті визначитися, на чийому ти боці в цій війні. Нинішні люди схильні «годуватися» пропагандою і за власним бажанням, сидячи перед телевізором десь у Харкові, Ужгороді чи Києві. Це не провокація. Це системна, століттями вибудувана і налагоджувана робота російського рейху (так назвав путінську Росію Айдер Муждабаєв) зі знищення українців як неправильних росіян. І протистояти їй можна лише конструктивною суспільною консолідацією.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ