Для негосударственного народа духовая культура играет огромную роль, потому что собственно ею он может превышать народ, политически подбил его.
Иван Огиенко, украинский ученый, митрополит (с 1944), политический, общественный и церковный деятель, языковед

Готовність до відсічі

Росія воювала проти України більше 20 разів. А нас примушували вважати їх братами
11 февраля, 2021 - 19:18
ІЗ СЕРІЇ ЗИМА НА НУЛІ. СВІТЛОДАРСЬКА ДУГА / ФОТО ЮРІЯ ВЕЛИЧКА

Днями наш колега, журналіст Укрінформу, а нині заступник голови Черкаської обласної ради, колишній в’язень Кремля Роман Сущенко на своїй сторінці в Фейсбук написав: «Цього дня, у 1918 році, був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперія та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою. Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

Із початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Бреста — на переговори з країнами Четвертного Союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує. «Українці різко відрізняються від російських делегатів, — записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. — Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними...» Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. За тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві...»

СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1918 РОКУ

І далі Роман Сущенко: «В лютому 1918 року, під час першої радянсько-української війни, більшовики захопили центральну частину Києва. Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки — це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців — як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того зазнавало нищівної артилерійської атаки.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, — залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського та Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, — які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе — в бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. В Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали... Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.

«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», -згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті — обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине... конец — дело ясное...»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили — за нього заступилися впливові покровителі...»  

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ? ЧИ БІЛЬШЕ, ЧИ МЕНШЕ?

У цій розповіді все правильно, за винятком одного. Автор називає війну Росії проти України 1917  -1921 років першою, хоч це не так. А точний підрахунок воєн Росії проти України становить певну історичну проблему, оскільки це велика кількість, — точно понад кілька десятків! — різних за масштабами і за змістом конфліктів, які піддавалися в різні часи активній пропагандистській обробці і оточені деформаціями і міфами, і тому їх важко оцінити правильно...  

Наприклад, у лютому 2017 року в ефірі одного з каналів, а потім за рік, у 2018 році експрезидент України Віктор Ющенко,  на Балтійсько-Чорноморському форумі заявив, що за його підрахунками «окупація Криму та збройна агресія на Донбасі є вже 24-ю війною Росії проти України». «Давайте поглянемо на політичну мапу Європи: за останні 50 років такої безпекової ситуації в Східній Європі ще не було. В Європі сім військових конфліктів, шість з них на Сході Європи, один з них гарячий... Від Нагірного Карабаху, пройшовши весь Південь Європи і дійшовши до Донбасу — в кожному з шести конфліктів агресором, окупантом є Росія... З такою імперською політикою, рецидивами імперської політики, в ХХІ століття входити не можна»,     — вважав Віктор Ющенко. При цьому, за словами експрезидента, ніхто з дипломатів не вірить у дипломатичне врегулювання конфліктів, «бо всі розуміють, що в нас немає позитивної практики з вирішення конфлікту».

Підрахувати весь список російсько-українських воєн взявся сайт ІА «Евразия Дейли».  Вважаючи, що Віктор Ющенко, не маючи історико-методологічної підготовки шукав ці відомості «не листая пыльные фолианты», а взяв із інтернету, сайт самостійно знайшов у різних джерелах 23 російсько-українських війни. При цьому найповніший список російсько-українських воєн — 17 випадків — знайшли на сторінках журналу «Обозреватель» у матеріалі «Российско-украинские войны: история и современность». 

Навмисне абстрагуємося від періоду до 1654 року, хоч сюди входять такі важливі події, як війна Ростово-Суздальського Юрія Долгорукого за стіл у Києві, війни ХІV — ХVІ століть у складі Великого Литовського князівства, війна Лжедмитра І за Москву, а також похід Петра Сагайдачного на Москву 1618 року, участь війська Запорізького в Смоленській війні тощо. Зупинимося на періоді після підписання Переяславської угоди, бо він значно красномовніший, оскільки за версією російських пропагандистів, Богдан Хмельницький начебто сказав «Навіки з Росією!» (хоча насправді Хмельницький не міг так сказати, бо Московія стала називатися Росією тільки після 1721 року, коли Петро І проголосив себе імператором Всеросійським!) Отже, війни до Переяславського договору ще можна назвати війнами між двома суб’єктами, а після Переяслава всяка війна Московії проти Русі-України втрачає сенс, бо навіщо ж воювати проти своєї частини? І саме війни Росії після 1654 року і доводять, що Росія не вважала Україну своєю органічною частиною, — тобто один народом, — а тільки силою зброї примушувала покорятися. Разом з тим Московія після Переяслава, в ході якого і був укладений союз із Україною для захисту від Речі Посполитої, зрадила статті угоди і перейшла на бік поляків під час тридцятирічної війни Польщі проти України і Туреччини в 1657 — 1687 році, після чого на теренах України почалася Руїна. 

Потім Російсько-шведська війна 1708 — 1709 років, яка після Полтавської битви і переходу військ Карла ХІІ у Туреччину фактично перетворилась на війну Петра І на винищення України. Ще раніше військами Олександра Меншикова було варварськи винищено Батурин, і його малих і старих жителів, багато інших міст і сіл, а також 11 травня 1709 року зруйнована російськими військами Запорізька Січ.

У 1768 році — розгром загоном генерала Михайла Кречетнікова повстання гайдамаків Коліївщина на Правобережній Україні, що належала до Польщі.

У 1775 році взяття і остаточне зруйнування Запорізької Січі військами генерала Петра Текелі.

1855 року придушення на теренах України Козаччини, масового селянського руху в Київській та Чернігівській губерніях під час Кримської війни 1853 — 1856 років.

У 1917 — 1921 роках знищення більшовиками визнаної світом Української Народної Республіки. Війна проти України білогвардійської Добровольчої армії, а також більшовиків Донецько-Криворізької республіки. Битва під Крутами 16 січня 1918 року, захоплення Києва військами Муравйова, яке описано на початку цієї статті.

Це також і війна СРСР проти Української повстанської армії (УПА) упродовж 1943 — 1953 років.

І нарешті — російська війна проти України з 2014 року, коли було захоплено Крим та частину Донбасу, фактично анексоване Азовське море і вся морська економічна зона України в Чорному морі навколо Криму. Вона триває і досі.

До речі, якщо оцінювати термін «війна» не лише як збройний похід полків і протистояння фронтів, а й як вороже цілеспрямоване знищення супротивника іншими методами, то хіба штучний Голодомор 1933 — 1934 років з мільйонами жертв, більшими, ніж на фронтах, це не гібридна війна Москви проти українців? Або хіба репресії Москви проти народу і діячів УРСР 30-х років також з мільйонами жертв, — це не війна Москви на суцільне винищення найкращих синів української інтелігенції в ході Розстріляного Відродження? Тому ось вам ще дві справжні війни...

«НЕВИДИМІ» ВІЙНИ 90-х РОКІВ

Загалом у 90-х українці досить необачно тішилися тим фактом, що їх незалежність «впала з неба» і завойована «без крові». По-перше, та радість тепер відливається гіркими сльозами, по-друге, зовсім не «без крові». Днями російський сайт Mil.Press FLOT передрукував  статтю Віктора Литовкіна з «Независимого военного обозрения» «Россия дважды воевала с Украиной», в яких він, спираючись на публікації нашої газети «День» 90-х років, розповідає, що боротьба Росії і України за Чорноморський флот фактично переростала в силовий конфлікт. Обидва рази йдеться про 1994 рік. За словами тодішнього командувача ВМС України Володимира Безкоровайного, «автомати знімалися з запобіжників, в повітря піднімалися Су-15».

Загалом, якщо міркувати справедливими категоріями, то висновок простий: Чорноморський флот СРСР становив приблизно 15% усього флоту країни. На той час економіка України також становила приблизно таку саму частку, отже, якщо ділити по справедливості, а не по-братськи, то весь Чорноморський флот мав би відійти Україні без зайвих суперечок, тим паче що більшість кораблів були побудовані на українських суднобудівних заводах. Однак це ж не з Росією можна говорити про справедливість. 

Перше серйозне зіткнення українців і росіян відбулося в березні 1994 року. Недалеко від центру Севастополя 60 морських піхотинців, озброєних холодною зброєю, йшли брати штурмом житловий будинок. Наказ про захоплення віддав командуючий україно-російським Чорноморським флотом (так у газеті. — В.Л.) Едуард Балтін, який на той час зайняв повністю проросійську позицію.

Житловий будинок по вулиці Генерала Хрюкіна, 20Б, був побудований Міністерством оборони України для моряків ВМС України і ЧФ Росії, йдеться в статті. Однак російський штаб виписав своїм офіцерам ордери на всі квартири нового будинку. Тодішній командувач ВМС України Володимир Безкоровайний також наказав штабу ВМС терміново видати 55 ордерів українським офіцерам і негайно заселити всі квартири. До цього часу з цих квартир частково винесли сантехніку, зірвали лінолеум. Щоб це зупинити, Безкоровайний виставив охорону навколо будинку з чотирьох матросів і восьми офіцерів, які отримали там житло.

У відповідь Балтін віддав наказ захопити житловий будинок. Відбивати штурм 60 російських морських піхотинців довелося 12 українцям. Їм на допомогу прийшла українська морська піхота. ВМС зуміли відстояти будинок, а Балтін був змушений відкликати своїх підлеглих.

Новий виток конфлікту переріс у відкрите протистояння. В російських ЗМІ з’явилися статті про «захоплення будинку націоналістами з ВМС України». МЗС Росії направило ноту протесту, а потім Росія відключила Україні газ.

Однак найнебезпечніший конфлікт, який у той час визначив подальшу долю українського флоту, стався в першій половині квітня 1994 року в Одесі, писав тоді «День». У ці дні місто готувалося до святкування Дня визволення від німецьких загарбників. Увечері 8 квітня оперативному черговому ВМС надійшов дзвінок з Одеси: з Практичної гавані готувалося до відплиття гідрографічне судно ЧФ «Челекен».

Без дозволу уряду України в Одесі було самовільно демонтовано і завантажено на корабель усе радіонавігаційне обладнання. Тим самим зруйнована система навігації в районі. З Севастополя негайно пішла доповідь міністру оборони до Києва. Глава оборонного відомства наказав не дати судну вийти в море. У гавань прибули українські прикордонники і морські піхотинці. Щоб затримати судно, біля швартових кінців виставили охорону. Але коли на борт «Челекена» піднялися прикордонники, митники і старший морський начальник Одеси, члени екіпажу взяли їх на приціли автоматів і спробували заарештувати.

Бунт на кораблі обурив офіційний Київ, і в Одесу надійшов наказ провести огляд «Челекена» на наступний ранок. Володимир Безкоровайний відзначав, що жорсткість дій української сторони була не випадкова. В штабі ВМС відстежували комерційну діяльність окремих начальників ЧФ і встановили, що їхні російські колеги збагачуються на контрабанді, використовуючи гідрографічні та допоміжні судна. Зокрема, начальник штабу ЧФ Петро Святашов разом з керівництвом гідрографічної служби та тилу флоту організували «комерційні» круїзи.

На суднах возили контрабанду. Вийшовши з порту, кораблі міняли прапор неіснуючого ВМФ СРСР на прапор ВМФ Росії. Тим самим отримували статус екстериторіальності, завдяки чому безперешкодно ходили по Чорному морю і не підлягали огляду. Часто їх курс пролягав до Болгарії. Саме з цієї країни «Челекен» прибув до Одеси. За оперативною інформацією, стверджує газета, в трюмах судна, крім краденого гідрографічного обладнання, містився контрабандний товар — цукор.

Прагнення приховати цей факт змусило російського адмірала піти на радикальні заходи. Пізно ввечері з Севастополя в штаб 318-го дивізіону, розташованого в Одесі, надійшов наказ: «Вивести судно в море за всяку ціну». О 23.40 командир 318-го дивізіону завів на борт «Челекена» взвод моряків з автоматами, яким наказав «зарядити зброю і стріляти при спробі затримати судно». Українська охорона, яку виставили в швартових «Челекена», була без зброї і вплинути на ситуацію не могла. Російські матроси на палубі обрубали швартови сокирами. Судно вийшло з порту і взяло курс на Севастополь. Застосовувати зброю з інших кораблів, щоб зупинити судно в порту, не стали.

О 6.00 ранку 9 квітня за «Чекеленом» відправили українські прикордонні катери. В повітря були підняті чотири штурмовики Су-15. У відповідь з Севастополя на допомогу судну-втікачеві вийшла корабельна ударна група ЧФ. Конфлікт ставав небезпечним, і, щоб уникнути кровопролиття, в Києві вирішили оглянути судно в Севастополі. Коли «Чекелен» пришвартувався, штаб ЧФ із застосуванням морської піхоти не допустив огляду судна. Представники СБУ та прокуратури були допущені на судно лише після того, як усе, що було на судні, перевантажили на інші плавзасоби. Всі докази були прибрані.

Непокору 318-го дивізіону в Києві не збиралися «спускати на гальмах». Дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, тому його дні були полічені. За фактом інциденту з втечею корабля була порушена кримінальна справа, а 9 квітня ухвалено рішення розформувати 318-й дивізіон. Операцію доручили роті повітряних десантників у ніч на 10 квітня.

Десантники за сигналом ізолювали всю охорону дивізіону, захопили склад зброї, командний пункт і вузол зв’язку. Все сталося в лічені хвилини. Приблизно 80 військовослужбовців дивізіону навіть не встигли усвідомити, що відбувається, як були заарештовані. Їх вивезли на полігон під Одесою, де вони були допитані військовою прокуратурою. Потім росіян — матросів і офіцерів — разом з сім’ями посадили в поїзд і відправили в Росію. Матросів, громадян України, розподілили по наших військових частинах. До 8 ранку 10 квітня все було закінчено, а на місці 318-го дивізіону вже був сформований Західний морський район ВМС України.

У суперечці навколо Чорноморського флоту це був єдиний випадок, коли Україна без узгодження з Росією, і зокрема з президентом Борисом Єльциним, провела подібну операцію і структурні зміни на Чорноморському флоті, — було зазначено тоді в «Дні»...

* * *

Як бачите, Росія фактично ніколи не зупиняється перед застосуванням зброї навіть проти українців. Які ж ми брати після всього? Росія без врахування міжнародного права і ситуації безоглядно розв’язує війни і, незважаючи на право, домагається домінування своїх інтересів у будь-яких випадках. Однак вона відразу відступає, як тільки відчує силовий опір. Це слід завжди пам’ятати і враховувати, бути реалістами.

Микола СЕМЕНА
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ