Крым: история сопротивления

20 февраля 2014 года — пик заострения ситуации на Майдане в Киеве. Людей расстреливают вплотную прямо в центре столицы. Киев блокируют стражи порядка, метро не работает, а онлайн камеры телеканалов транслируют все это с разных ракурсов на весь мир. Кремль говорит о «гражданском конфликте» в Украине и завершает Олимпиаду в Сочи (до 23 февраля 2014-го). Через неделю Россия начнет аннексию Крыма и в конечном итоге выпустит медаль за «возвращение Крыма», на реверсе которой будут значиться даты — с 20 февраля 2014 по 18 марта 2014. Первая дата наглядно демонстрирует, что в тот период речь шла не о «гражданской войне», а об этапе оккупации уже во время расстрелов на Майдане. Так не были ли эти расстрелы именно началом оккупации?

Крым был аннексирован, мир обеспокоен, а на Донбассе Россией раскачивалась война — набирались наемники, вербовались местные военные, стражи порядка и чиновники. Псевдореферендумы на ксерокопиях, бесплатные автоматы по паспортам и информационный вакуум стали элементами последующей оккупации до того, как в силу вступили «Грады» и танки. Верховная Рада прошлого созыва успела признать аннексированный Крым оккупированной территорией. Следующий же парламент не сделал этого с оккупированными территориями Донбасса, оставив данную терминологию в рамках лозунгов, заявлений и политических выступлений.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Що ми маємо зараз? Спроби «блокади» за ініціативою деяких політиків, які часто не носять системний характер, а отже, мають сумнівну ефективність. Маємо політв’язнів серед цивільного населення, яких РФ переслідує лише за їхні переконання, вигадуючи за сталінськими лекалами брехливі звинувачення у «тероризмі». Відкритим залишається питання — чи існує у Києва ясна та чітка стратегія деокупації та реінтеграції Криму і частини Донбасу? Що зроблено держслужбовцями для повернення цих територій? І чи не спричиняє розмитість позиції офіційного Києва до появи різного роду спекулятивних версій та ідей, які дуже нагадують елементи російських сценаріїв? Зрештою, як Україна має поводитись з окупованими територіями?

Головний редактор інтернет-проекту BlackSeaNews Андрій Клименко коментує «Дню»: «Відсутність ясної політики та стратегії держави щодо окупованих територій Криму і Донбасу, є першопричиною того, що в такому вакуумі з’являються різного роду спекулятивні теорії та пропозиції на кшталт статей Пінчука або заяв Артеменка. Все, що було зроблено в питанні Криму, з’явилось лише під тиском громадянського суспільства. Ми зараз перебуваємо на етапі кінця 2015-го року, коли внаслідок громадської блокади Криму, уряд був вимушений припинити торгівлю з окупованою територією. Це стосується зокрема постачання електроенергії. При цьому громадськість вже два роки б’ється за скасування постанови уряду, в якій забороняється мешканцям Криму, які бажають виїхати на територію вільної України, вивозити майно — від книг та меблів до офісного приладдя. Таким чином уряд поставив перепону для повернення українських громадян в Україну, які бажають жити на материку. Мушу визнати, що ми, як представники громадських організацій, вже давно припинили сподіватися на державу. Всі ми діємо скоординовано і досягаємо того, що можемо власними силами. Варто зауважити, що нинішня спроба блокувати торгівлю з окупованими територіями Донбасу зустрічає більше проблем, ніж блокада Криму, хоч витоки їх однакові. Різниця в тому, що, ще до того як Порошенко став Президентом, був прийнятий закон про окуповані території — Криму і Севастополя. Тому в організаторів цивільної блокади Криму була більш фундаментальна правова основа. Але і «кримська блокада», і спроба блокувати окупований Донбас висвітлили однакові проблеми — існує значна частина українського бізнесу й українських політиків від бізнесу, які бажають заробляти на торгівлі з окупованими територіями. Для цих осіб права людини, повернення громадян та територій не мають ніякого сенсу».

Поки що популісти-політики, олігархи із манією збагачення та провокатори, в боротьбі із Кремлем, є нашою внутрішньою слабкістю, в яку й буде цілити ворог. Зрештою, війна розпочалась не з танків, а з поступової окупації свідомості, пошуку слабостей (варто згадати відому статтю «Москва, Маросєйка» Юрія Шевельова про три небезпеки для українців — Москва, провінційність і кочубейство) та наступу на нашу ідентичність.