Пусть мысли, заключенные в книгах, будут твоим основным капиталом, а мысли, которые возникнут у тебя самого - процентами с него.
Фома Аквинский, теолог, святой католической церкви

Про пам’ять та... «побєдобєсіє»

Як змінюється українське суспільство у ставленні до 8-9 травня?
13 мая, 2021 - 19:18
9 ТРАВНЯ, 2019 / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Плин часу віддаляє нас від подій Другої світової війни, з кожним роком справжніх ветеранів, які безпосередньо брали участь в боях, залишається все менше і менше (можна навіть сказати — їх вже одиниці). Проте пам’ять про війну здатна жити в головах людей набагато довше, тому саме за неї часто триває гостра боротьба політично вмотивованих осіб і груп, а для держави це взагалі частина її гуманітарного простору. Відповідно по тому як українці ставляться до двох дат 8 травня (офіційно в Україні це — День пам’яті та примирення) та 9 травня (День перемоги), можна судити, по-перше, стан самого суспільства, а по-друге, наскільки вдалою і професійною є гуманітарна політика української держави.

Останні соціологічні дані КМІСу свідчать: якщо 10 років тому День перемоги було улюбленим святом для 50% українців, то сьогодні цей показник зменшився до 30%. У квітні 2021 відносна більшість  українців, 41% (рік тому було 39%) підтримують відзначення в Україні обох дат: Дня пам’яті та примирення — 8 травня та Дня перемоги — 9 травня. На думку 31% (було 32%) громадян, відзначати варто лише День Перемоги 9 травня, 9% (було 14%) вважають, що варто відзначати лише День пам’яті та примирення 8 травня, а ще для 10% (було 9%) це питання байдуже (використані дані також Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Центру Разумкова). 

Як бачимо, цифри свідчать про поступову позитивну трансформацію ставлення українців до 8 та 9 травня, особливо після початку російської агресії проти нашої країни в 2014 році та зміни підходів влади до політики пам’яті в оцінці Другої світової війни і наслідків комунізму. Суспільство переходить в іншу систему координат, тобто приходить розуміння того, що насамперед це трагедія, і тому День пам’яті і примирення (європейський підхід). А якщо вести мову про перемогу, то вона точно не має проявлятися в російському варіанті «побєдобєсія» як частина гуманітарного наступу країни-агресора («русский мир»). Не без цілеспрямованих дій «п’ятої колони» Кремля, прибічників російського підходу в Україні все ще достатньо, а це значить — потрібні більші зусилля з боку влади в донесення правди до власних громадян.

«УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЗМІНИЛОСЯ, ЗОКРЕМА, В СЕНСІ РОЗУМІННЯ ВАРТОСТІ І ЦІННОСТІ МИРУ»

Iрина ЗАЙЧЕНКО, кандидат історичних наук, методист відділу якості освіти Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Історична пам’ять має унікальну властивість відтворюватися у кожному наступному поколінні, формуючи, впливаючи, модифікуючи таким чином і національну ідентичність. Адже ця категорія не є статичною, за винятком автентичних цінностей, суспільство в цілому динамічно розвивається, в тому числі, і в своїй оцінці подій, які відбулися три покоління назад.

Якщо за точку відліку брати 2014 рік, то українське суспільство змінилося, зокрема, в сенсі розуміння вартості і цінності миру. Тому вже сім років поспіль у День пам’яті і примирення в Україні згадують і шанують не тільки героїв Другої світової війни, але й тих, хто боронить український суверенітет, цінності і свободу в російсько-українській війні. По-друге, ми наче заново вивчаємо історію війни, позбавляємося постановочних фото і впевнено стверджуємо: Кантарія з Єгоровим стояли на плечах Олекси Береста, українця, якого забули згадати, коли роздавали «героїв» за Прапор Перемоги над Рейхстагом.

Взагалі нинішнє українське суспільство дуже чітко демонструє, що наша історична пам’ять розділена — на пам’ять жертв і пам’ять колабораціоністів. І я зараз у більшій мірі маю на увазі ще одну антилюдську ідеологію, яку не винищено, — комунізм. І віддавати честь воїнам УПА — це також щось, що здавалося неможливим для суспільства навіть на початку нульових. Паради і брязкання зброєю — це не про повагу до тих, хто вмирав і кого закатовували, це про культ сили, як на мене. І її зараз усвідомлено демонструє держава-агресор ХХІ століття —  Росія. Вважаю дуже позитивною тенденцією у ці дні покопатися в своїй родинній історії, згадати своїх — це й буде пам’яттю та примиренням.

«ДЛЯ ЗМІНИ СТАВЛЕННЯ ДО ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ВАЖЛИВО ЗМІЦНЮВАТИ КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ»

Наталія СТЕБЛИНА, доцентка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Ставлення українського суспільства до сприйняття і до відзначення подій Другої світової війни, безперечно, змінюється. Приємно, що ми, хоч і повільно, рухаємося у цьому плані у бік Європи. Однак, звісно, тривають спроби використати ці події для розділення українців, для нав’язування їм численних вигадок з арсеналу радянської і сучасної російської пропаганди.

Важливу роль у зміні ставлення українського суспільства до цих подій відіграють українські лідери думок, які розповідають реальні історії людей, що воювали, поширюють історичні документи. Проводяться також спеціальні акції як для вшанування пам’яті загиблих на війні, так і для нагадувань про те, що і сьогодні триває страшна війна, розв’язана Росією. Наприклад, в Одесі громадянські активісти (благодійний фонд «Червоний мак») влаштовують фотовиставку «Неоголошена війна» саме 8 травня, поширюють флаєри з-поміж містян. Робота лідерів думок у цьому плані дуже важлива, тому що для місцевої влади День пам’яті і примирення — черговий привід для власного піару. На жаль, численні «паркетні» матеріали у ЗМІ про те, що якийсь голова ОДА чи міський голова поклали квіти до пам’ятника, не сприяють зміні ставлення до подій Другої світової війни. Тому тут надія, як завжди, на громадянське суспільство.

Щодо поширення радянських та сучасних російських міфів на цю тему, то, на жаль, медіаексперти продовжують фіксувати пропагандистські меседжі у деяких ЗМІ. Так, під час усеукраїнського моніторингу регіональної преси, який здійснює Інститут демократії імені Пилипа Орлика, виявляються матеріали із ознаками замовності («джинси»), де проросійські політики для загравання зі своїм електоратом говорять про нібито перекручення історії у сучасній Україні, готують фронтову кашу для ветеранів, а інколи й підключаються до сучасного російського «побєдобєсія». І тут, звісно, акцент робиться саме на «перемозі радянського народу», а не на «примиренні» та «пам’яті».

Є також і пропагандистські ресурси, для яких 9 травня — ще один привід розповісти про «українських націоналістів», які нібито знущаються над ветеранами. Наприклад, одеський інтернет-ресурс «Таймер», відомий своєю проросійською позицією, повідомляє про українських «ультраправих», які «влаштували провокацію» та зігували ветеранам у Києві. Але у тексті йдеться лише про один випадок хуліганства, а не про сплановану провокацію. Також цей же ресурс «передає привітання» українцям від Путіна та Лукашенка з «Днем перемоги». Таким чином, підтримується російський наратив про націоналістів, які залякують простих жителів України, і про українську владу, яка нібито не звертає уваги на людей, що масово відзначають саме 9 травня, разом із «братськими» країнами.

Також хотілося б підкреслити і використання нових медіа, в тому числі соціальних мереж та телеграм-каналів у пропагандистських цілях. Наприклад, поширюються пости нібито звичайних людей, які ностальгують за СРСР. Використовуються флешмоби, в яких закликають вмикати пісню «День победы», щоб це почула «вся країна».

Тому, звісно, не можна говорити про те, що сприйняття подій Другої світової війни кардинально змінилося. На жаль, українське суспільство лише частково вийшло із радянської парадигми. Думаю, для того, щоб нарешті зробити це, важливо об’єднати зусилля громадянських активістів, освітян, медійників та, звісно, представників влади. Адже для зміни ставлення до Другої світової війни важливо зміцнювати і критичне мислення, формувати навички перевірки інформації, створювати якісні та цікаві для масової аудиторії тексти, а також протистояти пропагандистським меседжам. Лише покладанням квітів на пам’ятників на камеру цьому не зарадиш.

«ЧАС НА БОЦІ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ ТА ЦИВІЛІЗОВАНОГО ПІДХОДУ ДО ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ»

Антон БУГАЙЧУК, політолог, Луцьк:

— Цьогоріч не сталося якогось принципового перелому в підходах до відзначення 8 та 9 травня в Україні. Так, були окремі акції «побєдобєсія» проросійських політиків та окремі акції із підкресленим акцентом на пам’ять та примирення, проте загалом ці дні пройшли під знаком байдужості. Політики відпрацювали на свій «ядерний» електорат, але загалом ескалації не сталося.

З одного боку, цьому сприяла пандемія коронавірусу, яка зупинила частину потенційних учасників вуличних акцій. З іншого, цьогоріч не було серйозних провокацій та інформаційних приводів, щоб поглянути на 8 і 9 травня під іншим кутом, ніж це було минулого року. А без них українське суспільство не мало приводу, щоб сприйняти 8 та 9 травня як щось більше, ніж додаткові вихідні із формальним покладанням квітів.

Дані актуальних соцопитувань показують, що загалом українці не готові прийняти радикальну позицію щодо цих днів. Причому ні проросійську «переможну», ні концепцію пам’яті та примирення, яку прийняли на Заході. 41% опитаних — за відзначення обох дат. Ще 20% байдужі або не визначилися. Отже, більша частина суспільства проти радикальної позиції в принципі.

Мене досі насторожує, що за «день перемоги» втричі більше опитаних, ніж за суто День пам’яті та примирення. Проте масове «побєдобєсіє» поки ефективно зупиняє пасивність і байдужість значної частина суспільства до питань історії та національної пам’яті в принципі. А ще радує те, що радянсько-російські наративи значно менш популярніші серед молоді. Це означає, що час на боці здорового глузду та цивілізованого підходу до історичної пам’яті.

«ВАРТО НЕ СВЯТКУВАТИ, А ЗАМИСЛЮВАТИСЯ, РОБИТИ ВИСНОВКИ»

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон:

— На мою думку, День Перемоги лишився для більшості українців таким собі радянським святом без глибинної суті, без розуміння реального значення подій 30-х — 40-х років минулого сторіччя для нашої держави.

Я ще застав реальних бойових ветеранів, коли ті були у працездатному віці, у тому числі — і серед членів своєї сім’ї, де були і учасники бойових дій, і ув’язнені фашистських концтаборів. Жоден з них не сприймав 9 травня як свято на кшталт Нового року чи ще чогось. Коли під час застіль збиралися двоє або більше ветеранів, перший тост був або мовчазний, або: «Ну, за них...», тобто — за полеглих. І не було ніяких радощів. Принаймні я не бачив такого.

Дитиною і підлітком я не розумів, чому реальні ветерани у День Перемоги так стримано реагували на привітання людей молодшого покоління. Зрозумів згодом. Більшість тих, хто тоді пережив пекло, не сприймали жодну дату, пов’язану з цим як свято.

Тому, як на мене, буде справедливо, якщо 9 Травня просто увійде в історію, а Друга світова війна стане приводом для наукових досліджень і — обов’язково!!! — для висновків про неприпустимість для людства тоталітарних режимів, які прагнуть або «побудувати комунізм» на усій планеті, або втілити у життя теорію переваги якоїсь там раси і «неповноцінності» інших. Варто не святкувати, а замислюватися, робити висновки. Якісь заходи до цієї пам’ятної дати потрібні, але — не веселощі.

Щодо заходів на честь Дня Перемоги у Херсоні, то від них у мене — лише відчуття величезної огиди. Партія ОПЗЖ і один з її представників використали урочистості для власного піару. У інших вистачило совісті не робити цього. До речі, цей факт — ще один аргумент на користь питання про доцільність святкування у теперішньому форматі.

Підготували Іван КАПСАМУН, «День»; Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця; Наталія МАЛІМОН, Луцьк; Іван АНТИПЕНКО, Херсон, «День»
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ