Страсть к победе пылает в каждом из нас. Воля к победе - вопрос тренировки. Способ победы - вопрос чести.
Маргарет Тэтчер, премьер-министр Великобритании (от Консервативной партии) в 1979-1990 годах

Духовне єднання з рідною нацією

Юрію Барабашу — 90
13 августа, 2021 - 11:14

І коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужині.
І язик мій оніміє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом’янути
Тебе, наша славо.

Тарас Шевченко. Давидові псалми.
Псалом 136

     Не забував пом’янути славу України. Науково-дослідницьким оком видатний український літератор і вчений Юрій Барабаш вимогливо й відповідально озирав літературно-мистецький простір рідного краю, повсякчасно пам’ятаючи там, у Москві, про свій національний обов’язок не забувати, як заповідав Шевченко, про Єрусалим — символічне уособлення України.

Далеко не випадково славетний шевченкознавець обрав для своєї чи не найвідомішої монографії, удостоєної в 2004 році Державної премії України  ім. Т.Г. Шевченка, рядок із шевченкових «Давидових псалмів» «Коли забуду тебе, Єрусалиме...»

Юрій Барабаш діяльно, активною літературознавчою працею не забував згадувати «рідний Єрусалим», звідки, а саме із Харкова, де він редагував слобожанський літературний журнал «Прапор», вирушить 1961 року до Москви на посаду заступника головного редактора «Литературной газеты». Тоді ця газета була надзвичайно популярною, а виголошена творчо енергійним критиком восени 1960 року на засіданні в Спілці письменників СРСР оглядова доповідь про тогочасну українську прозу стала резонансною і привернула увагу «московських мисливців за талантами». На той час ім’я чутливо реагуючого на нові літературно-мистецькі явища й молоді таланти українського літературознавця справедливо «вихопилося» вже за культурні межі України. Редагований ним «Прапор» доволі оперативно вловлював ідейно-естетичні «збурення» в літературній атмосфері України, про що свідчила поява на його сторінках поезії Миколи Вінграновського, Івана Драча, романів «Дума про невмирущого», «Спека» Павла Загребельного...  На його сторінках з’являються і статті самого Юрія Барабаша, які відзначалися ґрунтовним теоретичним «забезпеченням» аналізу літературного процесу та особливо прицільним вислідом умовних форм у домінуючому соцреалістичному нормативі.

Юрій Барабаш вітає новаторські жанрово-стильові та символічно-метафоричні феєрверки поетів-шістдесятників. Так, у статті «Це поезія...» він захоплено відзначає свіжість молодого голосу талановитого Вінграновського, радіє, що в Україні з’явилися такі «сміливі, самобутні і сучасні рядки». Його прихильно критичний і редакторський погляд зупиняється на творчості Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бориса Олійника... Прислухається він, як у «зореносній» гримлять на літературних барикадах інвективні заклинання Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Белли Ахмадуліної, Роберта Рождественського... Він відчуває перегук українських і російських поетичних голосів.

Юрія Барабаша особливо привабила романтична складова в літературно-мистецькій та кінематографічній практиці Олександра Довженка, і він зосереджується на естетичних засадах його поетики.

Отже, в Україні Юрій Барабаш почувається знаним літератором, авторитет літературного критика, теоретика літератури й мистецтва зростав, тому він вагався: прийняти запрошення й перебратися в Москву чи залишитися в Харкові, де, до речі, комфортно облаштувався... Згодом признається, що дав згоду на переїзд «із молодого глупства», хоча насправді закортілося сягнути ширших горизонтів у літературній діяльності. У розмові з Володимиром Панченком у 2014 році признається: «Либонь, хотілося нового горизонту, та й дуже вже привабливою видалася перспектива працювати в «Літєратурке», яка гриміла тоді на всю країну, вийти на стрижень всесоюзного літературного життя».1

Що ж, заслужено вийшов не лише на вершину всесоюзного літературного, а й наукового та державно-політичного життя. Були в Юрія Барабаша високі й відповідальні «партійні», державні й адміністративні посади, згадаймо лише очолення ним протягом 1965-1973 рр. Інституту світової літератури ім. О.М. Горького АН СРСР, шестирічну роботу на посаді першого заступника міністра культури СРСР, а згодом на посаді головного редактора газети «Советская культура». Та, перебуваючи в Москві, із 1961 року до 1986-го, Юрій Барабаш не віддався спокусі повного «одержавлення» себе, не ослаблював духовної єдності з Україною. Уважно стежив за розвитком української літератури, культури й мистецтва, підтримував особисті зв’язки з українськими письменниками, вченими, художниками, часто проводив свої відпустки в Закарпатті. Намагався вихопити із щоденного уярмлення за службовим столом бодай кілька вечірніх або недільних годин для літературної творчості та наукової діяльності. Вдавалося. Бо інакше не міг. Література, мистецтво, культура — саме ці духовні «магніти» втримували Ю. Я. Барабаша в силовому полі українського національного буття.

У згаданій розмові з Володимиром Панченком Юрій Барабаш запевнив:

«Щодо моїх зв’язків з Україною, то тут треба говорити про єдину кровоносну систему, яка ніколи не порушувалася від самого мого від’їзду й до сьогодні, я цей від’їзд сприймаю як тимчасове відрядження, дарма що це відрядження розтягнулося більше як на півстоліття і, боюся, вже до кінця...» 2  

Так, багато праць вчений написав російською мовою, хоча перші його книжки, такі, як «Поет і час» (1958), «Крилатий реалізм» (1961), «Чисте золото правди» (1962) видруковані українською, бо творені ще в Україні, а от наступні — «За» и «против» (1965), «Довженко» (1968), «О народности» (1970), «Вопросы эстетики и поэтики» (1973), «Алгебра и гармония (о методологии литературоведческого анализа)» (1977), «Мировой революционный процесс и литература наших дней» (1979) аж до монографії «Знаю человека...» Григорий Сковорода: Поэзия, философия, жизнь» 1989 року опублікування видавалися в Москві і, звісно, російською мовою.

Мислив українською, а доводилося писати російською. Такі були часи, такі були умови для творчого самоздійснення, а головне, для опублікування своїх праць. Юрій Барабаш вимушений був, зважаючи на свій високий статус державного службовця, не виходити в деяких своїх працях за межі соцреалістичного канону. Тому не став перевидавати більшість своїх праць, написаних до 80-х років, хоча його роботи з питань естетики, теорії літератури, методології заслуговують на сучасне перечитання. Та головне не те, де проживає вчений, а те, із яким родом, із яким народом, із якою культурою він поріднений, духовно поєднаний, над чим він працює, на чому зосереджені його наукові інтереси.

Юрій Барабаш ще з часів харківських, слобожанських замислювався над феноменом Григорія Сковороди, зокрема, над природою світосприйняття, світо— і людинорозуміння, характерного для доби бароко творчого народження вільної думки Григорієм Сковородою, Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем...

Вчений ще напередодні 250-річчя українського філософа-мандрівника надрукує в журналі «Москва» статтю, у якій зосередить увагу на формуванні добою бароко, духовною атмосферою, витвореною ренесансною культурою, нового типу людської особистості — особистості творчої, «зарядженої» енергією морального самовдосконалення та прагненням знайти й пізнати «дійсну Людину». Знайти передусім у собі. «Якщо хочеш виміряти небо, землю, море — повинен спочатку виміряти себе», — писав цей мудрий самітник у філософському трактаті «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе».

Гадаю, Юрій Барабаш, перебуваючи в «тимчасовому відрядженні», читай, у мандрах, у «духовному мандрівництві», черпав духовні сили, самотиною «блукаючи» в Саду божественних пісень, який проріс із зерен Святого Письма, намагаючись проникнути в спраглий на самопізнання та самовдосконалення дух мудрого філософа-просвітителя. І упевнити себе, що тут, у центрі імперії, в роки компартійного чередування короткотривалих андроповсько-черненківських та горбачовських епох, він відчуває себе й береже себе як духовно вільну, внутрішньо суверенну особистість. І в цьому оберіганні себе як української людини, літератора та вченого, який зобов’язаний плекати духовну єдність із своєю нацією, її мовою, культурою, історією, багато важила повсякчасна духовна мандрівка у світи Сковороди, Шевченка, Гоголя. Вивершилася ця мандрівка-пізнання, мандрівка-осягнення суті морального самовдосконалення Сковороди, його «науки про щастя» завдяки «повільному читанню» його поетичних і філософсько-богословських  творів та ґрунтовним науковим дослідженням.

Що може краще й ефективніше засвідчити духовне єднання літератора та вченого із «батьківщиною душі своєї» (Гоголь), із духовним материком української літератури й культури? Своєю подвижницькою науковою працею, зокрема виявленням національної свідомості в художньому світовідчутті й світобаченні «великої трійці» — Сковороди, Гоголя й Шевченка, Юрій Барабаш сприяв пробудженню в українській людині почуття національної свідомості, національної ідентичності. Духовно наповнений і творчо стимульований живлющою силою Шевченкового поетичного Слова, видатний український вчений обґрунтував і підтвердив Шевченків поетично-історичний футурологічний прогноз, його провіщення неминучого відродження і становлення незалежної української держави, поділяючи його непохитну віру в торжество «світу правди» над імперською темрявою.

Символічною видається назва монографії Ю. Я. Барабаша «Знаю человека...» Григорій Сковорода: поэзия, философия, жизнь», яка побачила світ 1989 року. Завдяки тривалій роботі над нею вчений глибинно пізнав унікальну добу українського бароко, феномен такої культурно суверенної особистості, як Сковорода, яка народилася на культурному пограниччі, «завершує українське бароко і знаменує перехід до нової літератури». Але праця над дослідженням життя і творчості мандрівного філософа тривала й  далі. Мине чверть століття, і в Україні українською мовою з’явиться монографічне дослідження «Дух животворить... Читаємо Сковороду», де науково ефективно проявилася майстерна вправність вченого в мистецтві порівняльно-типологічного аналізу.

Аналізуючи природу й характер мандрівництва як способу «вільного пошуку істини, можливості задоволення духовної жаги», як «форми творчої зосередженості та самореалізації, самоосягнення та морального самовдосконалення», Юрій Барабаш здійснює оригінальний перехід до осмислення бінарних структур завдяки порівняльно-типологічному методу (двочленних структур) «Сковорода і Гоголь», «Сковорода і Шевченко», «Сковорода і Лев Толстой»...

Звісно, наголошує дослідник, існують суттєві якісні розбіжності в осягненні світу, сприйнятті буття, переживання його як людського «буття-в-світі» у Сковороди, Шевченка й Гоголя, але спільним для них є трактування в дусі національної традиції «серця» як основного осердя людської сутності. Порівняльно-типологічний метод ефективно «спрацьовує» у творчій реалізації Юрія Барабаша й на морально-релігійному рівні, у сфері соціальної проблематики, у мовно-поетикальній площині...

Завдяки глибокому аналітичному проникненню в духовну атмосферу доби національного бароко, в життєву долю, в філософські й мистецькі способи осягнення людини та світу Сковородою, Гоголем і Шевченком, Юрій Барабаш в процесі порівняльно-типологічного аналізу розкрив характерні передусім для Сковороди і Гоголя — для цих двох українських мислителів і письменників «антиномії національної свідомості» під кутом зору бінарної опозиції «батьківщина-чужина».

Саме тому виявилася своєчасною, надзвичайно актуальною в умовах державного самоздійснення українського народу праця «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» Саме в той час особливо виразно постала перед переважною більшістю українців проблема національної ідентичності, багато хто почав замислюватися: «чия правда, чия кривда//І чиї ми діти». Юрій Барабаш наче передчував, наче передбачав, що багатьом українцям доведеться переборювати «своє духовне відчуження від рідної нації» (Іван Франко), оскільки бачив той великий «розкид», «контроверсійність оцінок і думок щодо національних проблем» як в українському, так і в російському літературознавстві щодо Гоголя і Шевченка. Неминуче ці дискусії, усвідомлював вчений, перетікатимуть у царину ідеології та навіть політики.

Головне, визначальне в його науково-дослідницькому пізнанні Гоголя-Шевченка — об’єктивний аналіз, наукова істина, яка полягала у виясненні суті природи, естетичного змісту, унікальності, неординарності цих письменників, «котрі входять до різних національних літератур, мають близькі риси світобачення, світовідчуття, особистісного та художнього менталітету, спільний етнокультурний ґрунт, спільну національну природу естетики й поетики».

n Звісно, Юрій Барабаш не ставив собі за мету своїм виявленням у процесі порівняльно-типологічного аналізу взаємозв’язків Гоголя і Шевченка, прямолінійно виводити це дослідження у сферу ідеології та політики. Для автора монографії «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» визначальним було здійснення всебічного, вільного від застарілих ідеологічних стереотипів і традиційних концептуальних догм аналізу життєвої, духовної і творчої біографії великих українців Гоголя і Шевченка й на прикладі духовної драми автора «Мертвих душ» показати, а то й застерегти: антиномічність національної свідомості може стати однією із причин глибокої духовної кризи, збудником нарощення «традиційних дисонансів» у людській душі.

Трагедія розщеплення національної свідомості в Миколи Гоголя в праці «Просторінь Шевченкового слова» імпліцитно спрямовується на осмислення в структурно-семантичному ракурсі фатального розчленування національного організму, хронічної хвороби розколу української нації.

n Юрій Барабаш у цьому фундаментальному дослідженні комплексно й в різних ракурсах осягає історіософську та націософську концепцію України, політичні, релігійно-моральні та естетичні погляди і вперше у шевченкознавстві виокремлює важливі з історіософського погляду ті проблеми, первні, які він вважає базовими для історіософії Шевченка. Передусім це націософський первень, національна мітологія, національна самокритика, національна історія, національна держава.

Вчений усвідомлював, якої актуальності набувають ці проблеми для України в складний період її національного будівництва. Мимоволі згадується майже розпачливе, з гіркотою в серці звернення прем’єр-міністра України Леоніда Кучми до депутатів Верховної Ради України в 1993 році: «Скажіть, що будувати, і ми побудуємо» (тобто яку державу маємо ми будувати). Парламент, у якому домінувала «група 239», котра обстоювала комуно-соціалістичну ідеологію, не міг, не хотів визначатися зі своїм баченням шляхів розвитку українського суспільства. І, звісно, мови не могло бути, щоб не тільки стверджувати, але й пропонувати: будувати національну державу. Демократичну, з ринковою економікою.

Так от, Юрій Барабаш саме в цей період національної історії України небезпідставно, хоча в самого Шевченка не згадується категорія «держава», розглядає дві, на мою думку, найбільш важливі та актуальні проблеми: національна держава й національна самокритика. Вчений виявляє імпліцитно присутню в семантиці, в образній системі творів Шевченка ідею національної української державності.

Саме в цій праці «Просторінь Шевченкового слова» завдяки семантичному та структурному аналізу Шевченкових поетичних текстів розкрито «визрівання заплідненої духом національного державотворення поетичної ідеї-образу» національної держави.

Юрій Барабаш обґрунтовує і стверджує, що саме концепція Шевченківської історіософії, Шевченкова ідея-образ української національної держави, дух національного державотворення докорінно відрізняється від російської московсько-ортодоксальної, бюрократично національно-державницької моделі, обтяженої спадщиною візантизму й агресивним імперським «прирощенням» нових земель і нових народів до так званого соборного ядра.

Дослідник аргументовано формулює своє рішуче заперечення ідей та концепцій апологетів імперського «московства», різного роду речників «чинного» паннаціоналізму й водночас висловлює несприйняття позицій «екзальтованих патріотів рідного хутора», прихильників «згоди в сімействі», «романтиків гайдамацької «святої різанини», «страшної помсти»...

Вчений виявляє категоричне відсторонення від усіх тих, хто не пізнав належно трагічну й гірку національну історію, не усвідомив причин фатального розщеплення єдиного національного організму, духовного каліцтва значної частини української еліти, атрофії інстинкту державотворення, від тих «юродивих дітей» України, які не спромоглися піднятися до Шевченківського рівня національної самокритики й не шукали шляхів і способів здобуття свободи й незалежності для свого народу.

Звісно, це доктринальна позиція самого Шевченка, яка засвідчує цілісність його національної свідомості, на відміну від роздвоєності національної свідомості Гоголя.

Для Юрія Барабаша дослідницьке зосередження на постаті Тараса Шевченка — постаті виняткової національної й загальнолюдської значимості, місійного покликання, пророчого дару — стало науковим пріоритетом. До Барабаша, я певен, ніхто із шевченкознавців так глибоко не проникав в особистісну, семантичну, естетичну й поетологічну складові Шевченкових текстів, не відкривав органічну взаємодію поетичного тексту з історичним, ідеологічним, літературним контекстом Шевченкової доби, з біографією поета, його духовно-світоглядною еволюцією, не розглядав досі ідеї України як осердя національної концепції Шевченка під кутом зору різниці, перехрещення й неподільності взаємозв’язку «тексту», «твору», «автора». Про ефективність використання у дослідженні Шевченкової поетики арсеналу аналітичного інструментарію різних методів, літературознавчих прийомів і засобів, напрацювань зарубіжних філософських шкіл засвідчили ще до виходу монографії «Просторінь Шевченкового слова» статті для «Шевченківської енциклопедії» в 6-ти томах, удостоєної в 2017 році Державної премії України в галузі науки і техніки. Але в Указі Президента України Петра Порошенка про присудження премії ім’я одного з творців «Шевченківської енциклопедії», видатного українського літературознавця, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004 р.; за працю «Коли забуду тебе, Єрусалиме...», «Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії», 2001), професора Юрія Барабаша не значилося. Це здивувало й обурило наукову й літературну громадськість України. Як це так? Український патріот, вчений високого міжнародного авторитету, який у своїй науковій діяльності завжди палко підтримував українську справу, обстоював права української мови, літератури й культури, за кандидатуру якого проголосував Комітет із присудження Державної премії України в галузі науки і техніки на чолі з його головою академіком Борисом Патоном, і раптом без жодних пояснень, без жодної мотивації його прізвище вилучають із складу групи вчених, яким цю премію присуджено за участь у роботі над Шевченківською енциклопедією. Юрій Барабаш у своїй заяві стосовно Державної премії, опублікованої в газеті «День» № 95-96, 1-2 червня 2018 р., запитував у Президента України, якими можуть бути підстави для такої неординарної акції? «Невже всього лиш факт мого російського громадянства, праця в московському Інституті світової літератури РАН?»

Гірко й прикро, що так українська влада повелася з авторитетним ученим, який протягом не одного десятка років працює за планом Інституту світової літератури РАН над проблематикою української літератури. Слава Богу, Національна академія наук України, яку нині очолює видатний фізик-теоретик академік НАН України Анатолій Загородній, вибачилася за минулу владу перед високодостойним вченим: Президія НАН України одноголосно обрала нещодавно Юрія Барабаша Почесним професором НАН України.

Адже тільки за останні роки Ю. Я. Барабаш видрукував українською мовою в Україні такі книги: «Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя» (Нариси сприйняття та інтерпретацій)» (2004), «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо— й націософська парадигма» (2004), «Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко» (2006), «Просторінь Шевченкового слова: текст-контекст, семантика-структура» (2011), «Не відверну лиця: (штрихи до літературної автобіографії)» (2013), «Дух животворить... Читаємо Сковороду» (2014), «У напрямку до Гоголя: студії різних літ» (2015), «Вулиця крокодилів/Невський проспект. І поза ними: письменник на етнокультурному пограниччі» (2017).

Що може краще й ефективніше засвідчити духовне єднання літератора та вченого із «батьківщиною душі своєї» (Гоголь), із духовним материком української літератури й культури? Своєю подвижницькою науковою працею, зокрема виявленням національної свідомості в художньому світовідчутті й світобаченні «великої трійці» — Сковороди, Гоголя й Шевченка, Юрій Барабаш сприяв пробудженню в українській людині почуття національної свідомості, національної ідентичності. Духовно наповнений і творчо стимульований живлющою силою Шевченкового поетичного Слова, видатний український вчений обґрунтував і підтвердив Шевченків поетично-історичний футурологічний прогноз, його провіщення неминучого відродження і становлення незалежної української держави, поділяючи його непохитну віру в торжество «світу правди» над імперською темрявою.


1 Український тиждень. № 34 (354). 22-28.08.2014. — С.20

2 Український тиждень. № 34 (354. 22-28.08.2014. — С. 22)

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Газета: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ