... когда в нынешнюю глухую ночь украинство не будет себя ничем заявлять ясным и громким, то никто не пойдет за ним, когда наступит утро. А он наступит непременно.
Михаил Драгоманов, украинский публицист, историк, философ, экономист, литературовед, общественный деятель

Поєднати тілесне й символічне

Людмила ТАРАН про ідеального героя, вертикаль і єдність людського існування
2 июля, 2021 - 10:32
Фото - Ольги Мусафірової

На «Книжковому Арсеналі» Людмила Таран, авторка «Дня», презентувала відразу дві нові книжки: «Айвенко, або Чоловіки – це…» («Видавництво Старого Лева») та «Молодіста» (видавництво «Букрек»). Належить до умовного покоління «вісімдесятників». Нині її улюблений жанр – так звана мала проза, новели та оповідання.

«НАМАГАЮСЯ УНИКАТИ ІДЕОЛОГІЧНОСТІ»

– У твоїй новелі «Айвенко», що дала назву одній із книжок, як на мене, занадто ідеалізований образ героя. Де правда життя?

– Свідомо творила образ позитивного героя. Раніше читачі закидали, що мої чоловічі образи ущербні, неповноцінні. Зазвичай не ліплю «однополюсні» образи. Усі люди – складні, неоднозначні. У цій новелі героїня розповідає про коханого чоловіка, який помер. А ми таки часто ідеалізуємо відійшлих. В інших же текстах – чоловіки різні, як і ми, жінки: байдужі й уважні до ближніх, сміливі й боягузливі…

– А де подівся твій фемінізм? Твої жінки самодостатні.

– Мій фемінізм при мені! Намагаюся уникати ідеологічності у своєму письмі, «рупорів ідей». А самодостатніх жінок усе більше стає, це багатьох дратує. Особливо – фінансова незалежність жінки. Та це – знак нашого часу: активність жінок, їхнє прагнення не замикатися в сім’ї.

– Твої героїні, зокрема в книжці «Молодіста», – жінки різного віку. Увага читачів – на їхніх любовних і родинних історіях. Не бачу все-таки жінок, яким би чоловіки заважали реалізуватися.

– Маю новелу «Бо я – не жертва». Там ідеться саме про цю проблему. І про насильство – фізичне й психологічне. Також написала «Звичайну історію» – про долю сільських жінок у радянські часи. І там, і там – про страшні речі. «Традиційні сімейні цінності» – неоднозначні. Теоретично – для когось вони привабливі. А в реальності… Якраз нині думаю над однією річчю про насильство: сюжет мучить мене. У нас, наскільки знаю, Катерина Міхаліцина пише про це – і в поезії пронизливій, і прозі. На жаль, невичерпна тема-проблема.

– Найбільше як читачку мене обурив образ батька з оповідання «Дзер-коло». Ми тепер судимо наших батьків. А де «шануй батька свого і матір свою?»

– Там же оповідачка-дочка метається від звинувачень батька в авторитаризмові – до вдячності йому за науку життя. Врешті, вона приходить до примирення з ним. «Дзер-коло» – автобіографічна річ, хоча не цілковито «списана» з моєї життєвої ситуації.

– А ще в тебе йдеться про ейджизм у новелі «Танці». Вона про інший тип неповаги до батьків-матерів?

– Як на мене, про інше. Про молодість душі попри старіння тіла. Дочка опікується матір’ю так, ніби вона – дитина. Купа заборон! А матері хочеться хоча б хвильку свободи! І ось нарешті вона сама в квартирі. Відкидає геть своє підстаркувате тіло і танцює (віддається танцю!) в ритмі своєї молодості. Що сталося потім – ти знаєш…

– Заінтригуймо читачів… А наскільки готовою є новела, коли вона ще не написана на папері, чи це по-різному буває?

– У мене зазвичай по-різному. Люблю цей особливий стан, коли стався поштовх до написання і воно пішло. Спершу – подумки. Підтягуються, як залізні ошурки до магніту, відповідні епізоди, деталі, образи. Тобто, йде робота підсвідомості, до якої «приглядається» свідомість. Як мовив Іван Франко, «композиція – діло розуму». Процес ейфорійний: здається, вже все готове, тільки сядь і запиши. Сідаєш за комп’ютер – і починається опір матеріалу. Це таке розчарування! Але внутрішньо є готовність до цього, і немає іншого виходу, як працювати вже над проявленим текстом.

«З ОБОВ’ЯЗКУ ПИСАЛА ТІЛЬКИ ШКІЛЬНІ ТВОРИ»

– Маєш тексти про актуальні події: Майдан, а також війну. Це обов’язок чи вийшло само собою?

– З обов’язку писала тільки шкільні твори. Щоправда, це був приємний для мене обов’язок. А нині – тільки за внутрішньою потребою. Я ж реагую як людина, громадянка, на події у своїй країні, то хіба це може не відгукнутися в текстах? Та усвідомлюю: на епічні полотна я не здатна, то варто віднаходити свій ракурс погляду на події, які зачепили багатьох. Так виникли, наприклад, новели «Криївка на Інститутській» або «Вдома».

– До речі, про цю новелу. Вона про чоловіка, який після АТО повернувся додому, і як він переживав посттравматичний синдром. Поставлю питання ширше: чи не здається тобі: все, що пишеться нині про російсько-українську війну, твориться в давно відпрацьованій стилістиці про німецько-фашистських загарбників і доблесних радянських воїнів? Чи ти бачиш сучасного українського Ремарка?

– По-перше, я не фахівець, як опрацьовувалася проблематика так названої тоді великої вітчизняної війни. Ця тема як літературна свого часу (в молодості) мене не цікавила. Знаю тільки, що йшла боротьба за так звану окопну правду. До її представників належав, зокрема, Василь Биков, білоруський письменник, який писав і білоруською, і російською. Мені здається, що нині ті, котрі пишуть про війну, яка триває, так само не читали радянської літератури. Артем Чех, наскільки орієнтуюся, без пафосу написав про пережите в окопах. До слова, якраз надумалася перечитати Ремарка: чи буде цікавим він мені зараз, бо захоплення юності-молодості може не пережити переоцінки. Для повноти осмислення такої теми як війна необхідна часова дистанція. Має пройти чи не десяток літ опісля…

«ПОЄДНАТИ ГОРИЗОНТАЛЬ І ВЕРТИКАЛЬ»

– Екстремальні події життя завжди поряд із коханням. Деякі твої новели пронизані еротикою. Жінки багато дивляться в дзеркало на себе, дбають про одяг, який би підкреслював їхнє тіло. А текст «Друга молодість» – просто вибух чуттєвості. Але жінки-авторки не пишуть про чуттєвість просто так. Що це означає для тебе? Виклик долі? Ствердження жіночих прав? Та ніхто ж не заперечує!

– Еротика – це тілесність, те, що передусім упадає в око читачам. Але ставлю собі завдання: поєднати тілесне й символічне. Іншими словами, земне й «небесне», горизонталь і вертикаль. Коли хочеш, духовне. Тому «мої» жінки не тільки чуттєві, а й перебувають у пошуках вертикалі, без якої на землі важко.

– Мені емоційно заімпонувала мініатюра «Тінь ангела». Вона як вірш. Ти ще пишеш поезію?

– Дуже рідко. Настав зовсім інший час для слів… І розуміння зсередини, що проза й поезія – дуже споріднені: все-таки «мистецтво слова». Але вимагають  цілком різних підходів.

– Щодо назв «Айвенко, або Чоловіки – це…» та «Молодіста». Чому саме такі?

– Дуже просто. Оскільки перша книжка переважно про чоловіків, то в назві – ім’я героя, яке перегукується з відомим лицарським образом Вальтера Скотта. Щоправда, не знаю, чи нині молодь знає, хто такий Айвенго… А «Молодіста» – назва з двох слів: молодість і старість. Я зліпила їх докупи, бо ж і в житті вони таки пов’язані. Зрештою, закладалася ідея єдності людського існування.

– Тобі подобається оформлення обкладинок цих книжок?

– У «Видавництві Старого Лева» другу мою книжку поспіль оформляє молода художниця Тетяна Омельченко. Попередня її робота – моя «Яблуня». Мені подобається її стиль: лаконічний і виразний. Я завжди стежила за оформленням книжок і наших, і закордонних, які були доступними. Культура книжки завжди була високою в литовців, поляків, якщо говорити про ближчих нам. А в Україні досі люблять надмірну декоративність, «наляпистість», окрім видавництв, де працюють справжні фахівці. Загалом переважну більшість моїх книжок оформляв брат, професійний художник. Я й сама кілька своїх збірок оформила. І навіть поетичні книжки Наталки Білоцерківець і Василя Герасим’юка.

– Чи вже з’явилися рецензії на твої книжки, про які мова?

– Рецензій не бачила. А відгуків – чимало: і на «Айвенко…», і на «Молодіста». Нині в соціальних мережах жваво й оперативно реагують, зокрема, на книжкові новинки. Але, зрозуміло, хотілося б почути думку літературних критиків. Цікаво, як вони відрефлексували б деякі мої тексти. Буває, закладаєш у них одне, а хтось прочитує щось зовсім інше, несподіване для тебе.

– Твій текст «Фавн» тягне на роман. Чи не збираєшся далі розвивати цю тему?

– Один роман я вже написала й видрукувала – «Дзеркало єдинорога». Цікаво було пережити романний досвід. Але зрозуміла: я – стаєрка, а не марафонка. Романне мислення – а тим паче відтворення – все-таки інакше, ніж те, що надається для малої прозової форми. Як і поетичне – цілком інакше, ніж прозове.

– Сподіваюся, що Людмила Таран передумає і повернеться до сюжету, який не лише мені, а й іншим читачам видався одним із найсильніших. Радянський кар’єрист із усіма відповідними характерними якостями, змальований все-таки як людина…

Євгенія КОНОНЕНКО




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ