Каждый народ может только тогда духовно и физически развиваться и расти, если его граждане пользуются полной свободой совести, мысли, слова и собраний.
Михаил Сорока, украинский политический деятель, диссидент, член ОУН

Про табу і волюнтаризм

Речі в експозиції і колекціях мають бути недоторканні, а доля музею винятково у руках його працівників
12 марта, 2021 - 11:41
ОДНІЄЮ З ЕМОЦІЙНИХ РОДЗИНОК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ МАНДРІВКИ УЧАСНИКІВ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ «ДНЯ»-2018 СТАЛО САМЕ ЧАЮВАННЯ НА ВЕРАНДІ САДИБИ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО В ЧЕРНІГОВІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

З того моменту, як соцмережі стали невід’ємною частиною нашого життя, що за періодичністю ще й співпало з буремним періодом в історії країни, наш рідний український соціум визначив себе експертом у всіх сферах життєдіяльності України.
Фейсбук-спільнота краще знає, як мають викладати уроки вчителі, призначати лікування лікарі, встановлювати валютний курс біржа, а відтепер ще й диктувати свої вимоги музейникам. Мовляв, нічого там пил збирати на експонатах. Кожен має право потримати в руках булаву Богдана, приміряти скіфську пектораль, відчути комфорт італійських меблів ХІХ ст. чи хоча б почаювати за столом, за яким трапезували дворянські родини.

Так одного разу в тільки-но відкритому для народу Межигір’ї один з відвідувачів захоплено ділився зі мною враженнями: «Всі хотіли б так жити!» — і, спіймавши мій здивований погляд, зніяковів: «Хіба ні?»
Переважна частина музеїв в Україні виникла приблизно століття тому, куди мистецтвознавці і люди, котрі знали вартість і цінність приватних колекцій, у приміщення колишніх банків, гімназій, особняків звозили врятовані від варварства народних мас картини, меблі, порцеляну, предмети побуту. За зібрані колекції, за збереження історико-культурної спадщини власним життям чи свободою заплатили Федір Ернст, Микола Макаренко, Василь Маслов, Стефан Таранушенко, Никанор Онацький, Борис Руднєв і їхні колеги. Та за сто років музеї так і залишилися у своїх стінах. Ніхто не збудував відповідних музейних просторів для демонстрації націоналізованих творів мистецтва.

Особливою цінністю є для нас меморіальні будинки-музеї, що займають простір приватних чи орендованих будинків письменників, митців, видатних особистостей. Простір цих музеїв обмежений, адже будинки з типовими на свій час житловими кімнатами призначалися для проживання, а не для масового відвідувача. Щастям є бачити оригінальні речі власників, дивом уцілілі до наших днів, або хоча б оригінальні речі відповідної доби.
Нині «розігріта» вдалим маркетинговим приймом-дописом (і не більше) фб-спільнота влаштувала цілий віртуальний мітинг щодо використання музейних експонатів відвідувачами буцімто для «оживлення» музею, надання йому привабливості за рахунок інтерактивності з артефактами. Вже давно українські музеї оживлюють простір театралізованими екскурсіями, майстер-класами, тими ж чаюваннями. І лише жорсткі карантинні вимоги змусили музейників відмовитися від окремих пропозицій для туристів. Дух доби і садиби чудово відтворюють у музеї Гоголя (зауважу, що костюми для театралізованої екскурсії пошиті, а не з фондів музею), чаюють на терасах у Булгакова, Грушевського, Коцюбинського, Яворницького й інших, використовуючи музейні меблі, але не експозиційні. Проводять квести у Ханенків й чималій кількості художніх й історичних музеїв. Демонструють народні традиції у музеях народного декоративного мистецтва і музеях народної архітектури та побуту. Лекції, концерти, широкий асортимент майстер-класів стали для наших музеїв звичним явищем. Не варто записувати наших музейників у категорію відсталих і нецікавих. Та ті, хто зчиняють бурю в стакані води, вочевидь про це не знають, бо не відвідують музеї.

Відвертим самообманом є думка, що пропозиція чаювання за столом письменника підніме музейний рейтинг, а відвідувачів спонукає навіки полюбити творчість класика літератури чи музики.
Подібна дискусія не виглядає мені дискусією. Мені це виглядає як волюнтаризм окремих представників соціуму і лобістів туристичного напрямку, бажання змусити музеї прогнутися під їхній комерційний інтерес. «Дай серцю волю — заведе в неволю», — каже народна приказка. Поступися під тиском радників і консультантів без фахової освіти — і втратиш експонати, колекцію, і власну репутацію. Музей не торгівельно-розважальний заклад, а наукова установа. Як регулювати, кому і які музейні експонати можна надавати у використання? Завтра відвідувачі проситимуть погортати стародруки, зробити фото на канапах (досить того, що доволі часто ці норми й так порушуються окремими музейниками задля яскравих фотосесій «зірок» чи кінозйомок) тощо.

Зрештою, чи всім музеям потрібні потоки туристів? У більшості музеїв Європи (і не тільки) існують обмеження на добову кількість відвідувачів. І скільки б ви не просили квиточка у касира, вам його не продадуть. Адже касиру визначено кількість на продаж. Не повірите, але навіть у меморіальний комплекс «Аушвіц» потрапити можна, лише попередньо викупивши квитки через інтернет. Як у казармах розраховані санітарні норми для солдат і курсантів, такі ж санітарні норми мають існувати й у музеях, відповідно, визначаючи можливості обслуговування відвідувачів.
Ще один важливий нюанс. Впродовж останніх років 5-10 музеями почали називати себе приватні колекції й збірки, ігноруючи принципову різницю між хобі власника і науковою складовою музею. Тож у подібних «музеях» все насправді вирішує їхній власник: де сідати, що чіпати, з якого посуду їсти.

Відвідавши чимало музеїв за межами в світі, я жодного разу не бачила і не чула, щоб у музеях хтось дозволяв користуватися експонатами (навіть у приватних). Найжорсткіші вимоги, адже речі крихкі, потребують делікатного ставлення. Навіть улюблені туристами селфі-палиці у більшості музеїв заборонено використовувати.
Звісно, є чимало нюансів у роботі наших музеїв, які хотілося б змінити. Але стосуються вони більше робочих моментів: санвузлів, режиму роботи, оплати за фотозйомку, способів розрахунку. Та щодо використання музейних експонатів — табу. Речі в експозиції і колекціях мають бути недоторканні, а доля музею винятково у руках його працівників. Про кожну кухарку, що може управляти країною, ми бачимо і чуємо. Та кожна кухарка має відповідати за свою персональну кухню.

Не будуймо ілюзій. Не всі однаково люблять футбол, бокс, рок— чи симфонічну музику, а значить, що не всі ходять на стадіони й у філармонії. Звісно, ми маємо популяризувати культуру, але разом з тим ми не маємо морального права опускатися при цьому до вимог відвідувача.

Газета: 
Новини партнерів




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ