Неотвратимый ход бытия ведет нас от многих традиционных ценностей. Но я верю, что мы к ним обязательно вернемся
Иван Миколайчук, украинский актер, кинорежиссер, сценарист

Социальная дистанция как ... художественный прием

Столичные франковцы представили «Украдене щастя» - первую премьеру после ослабления карантина

Цієї події шанувальники Мельпомени чекали три місяці! І от нарешті  Національний театр ім. І. Франка відновив свою роботу після карантину, спричиненого COVID-19, і три вечори підряд можна побачити сучасне сценічне прочитання української класики —  драму  «Украдене щастя»,  яку  поставили: режисер  Дмитро Богомазов,  сценограф Олександр Друганов, оригінальну музику написав Олександр Кохановський. 

1 липня глядачі, з масками на обличчях,   почали збиратися у скверику франківців  ще задовго до початку вистави, жваво обговорюючи, що нарешті театр відкриває свої двері після довгої паузи, та гадаючи, якою буде нова вистава? 

— Я сьогодні йшла до театру, як на довгоочікуване побачення, — каже Валентина Семко театралка зі стажем, — кілька разів заходила на сайт, аби пересвідчитись, що показ відбудеться. Я не пропускаю ні однієї прем’єри! 

 Підтримати колег прийшли й  франківці, які не заняті у цій постановці, зокрема, Василь Мазур, Олексій Петухов, Анжеліка Савченко,  Олег Шаварський, Дмитро Чернов, як глядач  у партері, сидів й Олександр Ярема, який гратиме у наступних показах роль Миколи, а також режисер Дмитро Чирипюк та інші (через маски важко було впізнати багатьох митців). Актори зізнавалися, що дуже скучили за сценою і відчувають піднесення, що нарешті з’явилася можливість знову працювати, відчувати дихання залу... 

Як тільки пролунав дзвоник, публіка почала заходити до театру і виникла черга, бо  у всіх глядачів вимірювали температуру. 

ПРИ ВХОДІ ВСІМ ВИМІРЮВАЛИ ТЕМПЕРАТУРУ

Зал виглядав незвично — була витримана санітарна дистанція, рекомендована МОЗ, і  крісла, один від одного, відділяли  біло-червоні стрічки, всі глядачі були у масках. Квіти не дозволяли пронести до залу, їх адміністратори просили залишити у фойє та підписати кому з акторів вручити, коли букети дезінфікують... 

КВІТИ ПУБЛІЦІ НЕ ДОЗВОЛЯЛИ ПРОНЕСТИ ДО ЗАЛУ, ЇХ АДМІНІСТРАТОРИ ПРОСИЛИ ЗАЛИШИТИ У ФОЙЄ ТА ПІДПИСАТИ КОМУ З АКТОРІВ ВРУЧИТИ, КОЛИ БУКЕТИ ДЕЗІНФІКУЮТЬ...

 Перед початком дійства на сцену вийшов Михайло Захаревич, генеральний директор-художній керівник  Національного театру ім. І. Франка і звертаючись до присутніх подякував усім, що придбані кілька місяців тому  квитки  не здавали у касу, бо вірили, що настануть кращі часи, і як тільки послаблять  карантин, то прем’єра «Украденого щастя» відбудеться.   Театр гратиме вистави з дотриманням соціальної дистанції та всіх рекомендацій МОЗ. Аби ви почували себе в безпеці, показ деяких вистав ми  розділити на декілька днів (1, 2  і 3 липня).

НОВА ВЕРСІЯ «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ»  У ПОСТАНОВЦІ Д. БОГОМАЗОВА —   ПСИХОЛОГІЧНА ПРИТЧА. НА ФОТО ВИКОНАВЦІ ГОЛОВНИХ РОЛЕЙ: ОЛЕКСАНДР ПЕЧЕРИЦЯ (МИКОЛА), ТЕТЯНА МІХІНА (ГАННА) І ДМИТРО РИБАЛЕВСЬКИЙ (МИХАЙЛО)

—  Цю поставку ми готували   до  100-річчя нашого театру. Мали  чимало масштабних планів, щоб відмітити цю знакову дату, зокрема, хотіли провести  міжнародний фестиваль,  але пандемія коронавірусу все поламала, — підкреслив Михайло Васильович. —  Втім, ми радіємо, що одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова п’єса Івана Франка «Украдене щастя» знову повертається  на франківську сцену. Це вже буде четверта версія цього знакового твору! Нагадаю,  перша прем’єра відбулася у далекому  1940 р. у постановці фундатора нашого театру Гната  Петровича Юри (завдяки кіноверсії, в тому числі) ця  вистава стала канонічною. Легендарною стало виконання головних ролей Наталією Ужвій, Амвросієм Бучмою і Віктором Добровольським. У 1956 році відбулося поновлення «Украденого щастя», до вистави увійшли  такі популярні  актори, як Дмитро Мілютенко, Ольга Кусенко, Михайло Задніпровський, Галина Яблонська.

ПЕРША ПОЯВА МИХАЙЛА, СХОЖОГО НА ПЕРЕВЕРТЕНЯ-ВОВКУЛАКА

У 1979 р. для свого дебюту на сцені франківців, як художнього керівника, Сергій  Володимирович Данченко обрав саме «Украдене щастя» із Богданом Ступкою у ролі Миколи Задорожнього. Вистава витримала понад 300 аншлагів (!), представляла українське сценічне мистецтво на численних фестивалях та форумах, побувала у гастрольних турне у Грузії, на Далекому Сході, Білорусії, Австрії, Німеччині. Для багатьох акторів: Степана Олексенка, Віталія Розстального, Марини Герасименко, Лариси Хоролець, Валентини Плотнікової, Ірини Дорошенко, Володимира Нечепоренка участь у цій виставі стала доленосною. Можна сказати, що майже всі франківці (у різних ролях) пройшли через цю виставу.

ОДИН З ВАЖЛИВИХ СМИСЛОВИХ АКЦЕНТІВ ВИСТАВИ: ЩАСТЯ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ НАДОВГО...

Нова версія головного режисера нашого театру  Дмитра Богомазова, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, постановник відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола — Анна — Михайло трансформована  у багатошарову психологічну притчу... 

Дійство глядачів причарувало! Це вийшла вистава європейського ґатунку, з поліфонічною сценографією-трансформером, потрясаючою майстерністю всієї акторської команди, особливо виконавців головних ролей: Олександра Печериці (Микола Задорожній), Тетяни Міхіної (Анна) і Дмитра Рибалевського (Михайло Гурман).    

НОВА РЕАЛЬНІСТЬ: ТЕАТР В ЕПОХУ ПАНДЕМІЇ... ЗАВДИ ЗАПОВНЕНИЙ ЗАЛ ТЕАТРУ БУВ МАЙЖЕ ПОРОЖНІЙ ЧЕРЕЗ КАРАНТИННІ ПРАВИЛА ПАНДЕМІЇ КОРОНАВІРУСУ

P.S. Вже за місяць (5 серпня) у  Національному театрі ім. І. Франка відбудеться наступна  прем’єра вистави «Крум» за твором сучасного ізраїльського драматурга Х. Левіна у постановці молодого режисера Давида Петросяна, а потім глядачі побачать легендарного «Сірано де Бержерака» (до  п’єси французького класика Ростана звернувся знаний режисер Юрій Одинокий)


«Я бачив дивний сон...»

Спектакль Дмитра Богомазова схожий на святкове чудо

І через те, що ми давно не були в театрі, й через те, що у Богомазова всі спектаклі не залишають байдужими.

Останнім часом в Україні з’явилося немало найрізноманітніших, часом дуже вільно модернізованих версій  «Украденого щастя»,  наприклад,  литовський режисер Лінас Зайкаускас, який нині працює в Сумському театрі ім. Щепкіна, навіть примудрився двічі поставити цю п’єсу в Росії на початку російсько-української війни (як написала одна хабаровська газета, «вот так украинцы защищают свое счастье»).... 

Отож, богомазовська версія мимоволі напрошується на порівняння. Втім, це справа невдячна і, якщо вже цей спектакль з чимось порівнювати — то хіба що з двома попередніми версіями Театру ім.І. Франка. Цікаво, що постановка Дмира Богомазова перегукується не з версією Сергія Данченка 1979 року, а радше з версією Гната Юри 1940 року. Чим саме перегукується? А тим, що і в Гната Петровича, і в Дмитра Михайловича є своєрідне «спрощення» драматургічного матеріалу: у першого — «спрощення» у  бік соціальної драми, у другого — навпаки, у  бік міфу. 

Коли гучномовець перед виставою та в антракті раз по раз нагадує про дотримання соціальної дистанції — це звучить ніби як незапланована підказка для публіки, мовляв, нам отут, на сцені,важлива саме оця дистанція від прямих і буквальних соціальних реалій.

Слово «спрощення» беремо в лапки, бо насправді це тонка й віртуозна робота.  Не одразу розумієш, що ця вистава виростає, по суті, з дитячої забави й страшної казки. Спершу читаєш усе, що бачиш — аж надто всерйоз. Нахилена площина сцени (сценографія Олександра Друганова) звично навіює тобі хрестоматійні поетичні рядки Івана Франка: «Я бачив дивний сон — немов передо мною безмовна та пуста і дика площина».... Однак, насправді ця площина у виставі — «дитяча гірка», з якої взимку зручно з’їжджати на п’ятій точці, що персонажі залюбки роблять. Та й люди з жердинами, що на початку зображають лісорубів — теж гра досить прозора: я несу жердину, отже, я — лісоруб. 

І Анна з Миколою в схованках-лабіринтах їхнього помешкання схожі на переполоханих дітей увечері. І моторошний нічний прихід Михайла Гурмана («Я по твою душу прийшов!») — усе це з прадавньої казки-міфу, схованої в нашій підсвідомості.

В ролі Михайла Гурмана — Дмитро Рибалевський. У першому акті він — схожий на істоту з могили, з потойбічного світу, могутній перевертень-вовкулака, його брудно-сірий мундир нагадує масть старого самотнього вовка. В другому акті актор стає спокійніший і світліє лицем — власне, як і годиться упирям, що підживилися чужою енергією, нехай і ненадовго. Це, до речі, один з важливих смислових акцентів вистави: щастя ніколи не буває надовго...

Анна — Тетяна Міхіна. Вона теж істота не зовсім з людського світу, це — сновида, при тім іноді здається, що ця жінка сниться обом чоловікам, і Миколі, й Михайлові. Чудово придумані й бездоганно виконані її лунатичні прогулянки по круто нахиленій покрівлі хати, при повному, а потім при ущербленому місяці.

І нарешті в ролі Миколи Задорожного — Олександр Печериця. Мабуть, це нелегко — грати таку роль після легендарного Богдана Ступки. Одначе, Печериця працює з несподіваною, навіть якоюсь веселою легкістю, і він у цій ролі не схожий ні на кого, окрім самого себе, а якщо когось і нагадує — то казкового хороброго Котигорошка, який опинився в глибокій ямі, кинутий туди людською байдужістю й зрадою. 

Гріх не згадати ще кілька дрібних, але філігранно викінчених ролей: Війт — Богдан Бенюк, Настя — Ксенія Баша, Олекса Бабич — Іван Шаран.

...Про те, як придумано фінал, писати не хочеться, щоб не вкрасти втіху від добре закрученої  інтриги у тих, хто ще не бачив виставу. Скажемо лише одне: такий фінал міг придумати, можливо, не лише Богомазов. Але лише Дмитро  Богомазов придумав і реалізував цей фінал у виставі франківців, і саме у виставі франківців такий фінал отримує чудову повноту свого смислу... 

Іван БАБЕНКО

Татьяна ПОЛИЩУК, «День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів