Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

«День вдячності»: вступні рефлексії

Читачі продовжують обговорення книжкової новинки
1 жовтня, 2019 - 16:27
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Подяку складайте за все,

бо така Божа воля...

Перше послання ап. Павла

до солунян 5:18а

Треба докладати всіх зусиль, щоб наша вдячність була

якомога більшою.

Сенека,

«Моральні листи до Луцілія»

***

День вдячності / За редакцією Лариси Івшиної. — Видання перше. К.: ТОВ «Українська прес-група», 2019. — 568 с.

 

Це книжка для повільного і вдумливого читання, щоб ми, співпрацюючи з авторами, тексти яких заслуговують похвали і вдячності, не загубилися серед багатства думок, які спонукають подивитися на речі з іншої точки зору і яких  ми не маємо права забувати. Вдумливе читання спонукає нас ліпше розуміти інших людей, проявляти емпатію задля нашого глибшодумання і осмислення істини речей минулого.

Вступну статтю Лариси Івшиної «Слово до читачів» потрібно читати, перечитувати, бо це дороговказ до дії: «...на одній із редакційних нарад я сказала: «Тепер ми будемо займатися суспільством». Наслідком стала «Бібліотека газети «День» — понад 20 книжок... Ми і самі вчилися, і намагалися формувати у читачів знання про себе — оскільки це основа для зміцнення ідентичності, на яку активно нападає наш ворог» (с. 7).

Вдячність — це почуття подяки за зроблене добро. Пригадалася притча  про десятьох прокажених, яких зцілив Ісус Христос: «Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога... Ісус же промовив у відповідь: «Чи не десять очистилось, — а дев’ять же де?»» (Євангеліє від Луки 17:15,17). Про це саме говорить і пані Лариса: «...надзвичайно повчальний для українців сюжет Феофана Прокоповича й Івана Мазепи» (с. 3). Боляче читати про цей ганебний історичний шлейф невдячності, безпам’ятства, зради Феофана Прокоповича. Будьмо вдячними за добро, пам’ятаймо: «А пам’ять і вдячність дуже тісно пов’язані, вони одна без одної не існують. Без пам’яті немає  вдячності, а без вдячності немає історичної пам’яті. Для нас у «Дні» це дуже важливо» (с. 5). Пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. І це та правда, якої ми всі шукаємо... Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не зростали безбатченками наші діти і внуки. Сутність людини — бути собою, не зрадити себе, своєї пам’яті. Людина без минулого, без знання рідної історії, свого роду, яка не шанує своїх предків — як подмух вітру: Є І НЕМА. «А ми живі, нам треба поспішати. / Зробити щось, лишити по собі» (Ліна Костенко, «Життя іде і все без коректур...»). Праця — не розмисли, а дія, в якій думка веде перед...

Так виглядає, що уроки історіі нас нічого не вчать. Тому вони й повторюються... Вважаю, що гетьман Павло Скоропадський був тим патріотом, інтелектуалом, діячем, під проводом якого наш народ міг би спромогтися побудувати сильну, незалежну Україну, але «Що ви хочете від народу, вихованого театром?» (с. 9). Правда життя...

Ціна правди в тому, що ми мусимо пам’ятати, бути вдячними Гарету Джонсу і Джеймсові Мейсу, які відкрили світові табуйовану тему про Голодомор. Тож пам’ятаймо про свічку пам’яті, «коли настає четверта субота листопада» (с. 17).

Далі... «Слово «дякую» — це лише необхідний мінімум. Але ще більш цінною є вдячність як дія» (с. 20). Думка без дії мертва. Борімося, щоб нас не взяла у полон БАЙДУЖІСТЬ... Тлумачний словник української мови подає й таке означення — індиферентний, який не діє. В житті тільки тоді досягаємо  результату, коли перемагаємо дрімоту свого мозку і проганяємо байдужість, боремося з собою: «Bis vincit, qui se in victoria vincit» (Двічі перемагає — хто себе ж перемагає. — Публілій Сір).

Байдужість до рідної мови, слова... Не забуваймо, що «...найбільше диво, яке покликане плекати в людині людяність, — Слово...» (Андрій Содомора, «Від слова до серця, від серця — до слова»).

Байдужість до пам’яті минулого... Беру до рук книжку, а з обкладинки запитує Тимофій Гаврилів: «Де твій дім, Одіссею?» Справді, де його, свій дім, шукати? А може, й немає потреби вдаватися до цих пошуків — варто лише повернутися до рідних витоків, згадати й упорядкувати призабуте; воно завжди поряд — те, чого не зауважуємо, не розуміємо, не шукаємо, бо найпотрібніше й шукати марно. Пам’ятаймо просту істину, що «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»).

Мусимо навчитися читати книжки, які рідко хто бере до рук, і не просто перегортати сторінки, а таки вдумливо читати. Наука вимагає об’єднання всіх явищ і фактів, бо в ній немає менш важливих речей: «На глибоке переконання І. Франка, використання наукового знання необхідне саме для того, щоб «уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, але по яснім і твердім науковім методі»*» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка». *Франко І., «Література, її завдання і найважніші ціхи»).

Блискучий і ніжний поет-шістдесятник Микола Вінграновський стверджував, що українській літературі не загрожує інтелектуалізм. Чи так сталося, як казалося? Переконаний, що в згаданій книжці — поліфонія текстів інтелектуалів, аристократів духу і дії. Ось їхні імена: Бойко Володимир, Бондарук Леся, Грабовський Сергій, Данильчук Анна, Жулинський Микола, Кльосова Олександра, Кот Сергій, Кралюк Петро, Марчук Євген, Мейс Джеймс, Осташко Тетяна, Панченко Володимир, Папакін Георгій, Сірук Микола, Соколов Борис, Терещенко Юрій, Шаповал Юрій — будьмо їм вдячні...

Живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава — це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання прози, яка вимагає надзусиль душі і серця. Юрій Ковалів застерігає: «Амнезія історичної і етноментальної пам’яті неминуче приводить до втрати майбутнього».

Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Доля України, як доля дитини свого часу і своєї землі-матері, тісно пов’язана з людьми, які творять її майбутнє, а це авторський колектив книжки. Пригадаймо «Просвіту», як вдалий і оригінальний проект українськості на нашій землі, завдяки якому ми сьогодні є тими, ким є...

Тому схилімося над роздумами авторів публікацій про ті чи інші особистості, події, які залишили помітний слід в історії українського народу, щоб вивірити наші шляхи до розбудови України, духовності нездоланного народу любові і дії... Хай добротне слово авторів освячує дорогу правди до вдумливого читача:

«Ось те мамине, сказане вранці: «Діти, вставайте, погляньте, який сьогодні гарний день!» — це відкриття дверей в інший світ, де ти завжди дуже багатий» (с. 20). Дослухаймося до думок пані Лариси, бо «Вдячність — це могутній вітамін росту нації. ...Для мене прикладом вдячності є моя мама. На кожен порух добра від людей вона прагнула відповісти незмірно більшим добром» (с. 19), бо Украіну буде будувати народ, який  позбудеться стереотипу мислення: «І тому нам потрібно було постійно розширювати розумний простір, підтримуючи гасла «Посіємо — зійде» та «Не втомлюйтеся нести світло»» (с. 6) задля того, щоб «...століття занепаду, за словами Євгена Маланюка, «ніч бездержавності» (с. 8) канули в небуття...

Один з авторів «Дня» філософ Андрій Баумейстер вважає, що вдячна, незаздрісна людина, яка радіє успіхам інших, може бути по-справжньому щаслива. Щастя — це коли не стається того, чого не мало би статися.

Академік Олег Кришталь переконаний: «Без повної піраміди знань, експертизи знань — нема повноцінного життя нації». Повноцінне життя можливе, якщо мозок кожної людини буде працювати за призначенням, наповнюватися добрими знаннями, а духовність збагачуватиметься у гармонії з логікою буття. Точкою відліку життя українців завжди мусить бути — «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра»!.. До роздумів, до щоденної праці, бо сльозою думки не освятити, сльозою правди не здобути!

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат Премії імені Івана Огієнка, Львів


Нагадаємо, придбати книгу можна, звернувшись

•  за телефоном: (044) 303-96-23;

•  електронною адресою: amir@day.kiev.ua;

•  у магазин на сайті «Дня» за посиланням: https://day.kyiv.ua/uk/library/books/den-vdyachnosti-peredzamovlennya;

•  прийти безпосередньо в редакцію, за адресою: проспект Перемоги, 121Д, відділ реалізації, кабінет 4.5;

•   у книгарнях м. Львова.

Незабаром цей список буде значно розширено, стежте за оновленнями!

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ