Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

Поглибити річище пам’яті

Військовому журналісту Андрію Цаплієнку присуджено премію Джеймса Мейса за громадянську позицію
23 листопада, 2021 - 19:27

13-тий рік поспіль відбувається вручення Премії імені Джеймса Мейса за громадянську позицію в галузі публіцистики, яка була заснована в 2008-му році за ініціативи головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Цього року лауреатом премії став Андрій Цаплієнко, військовий журналіст. Роботу на телебаченні він почав ще 1989 року в Харкові, був репортером регіональних телекомпаній, автором програм, режисером і ведучим. З 1997 року Андрій продовжив роботу на телебаченні в Києві.

З 2001 року він воєнний кореспондент телеканалу «Інтер», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. Згодом Цаплієнко стає автором документальних фільмів. Свій перехід на «1+1» в серпні 2014 року пояснює в тому числі тим, що цей канал дає можливість робити репортажі українською мовою.

Андрій Цаплієнко автор п'яти книг в одній з яких під назвою «Книга змін» в 2015 році він написав: «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась».

Зазначимо, що фінансова складова 14-ї премії імені Джеймса Мейса здійснена завдяки підтримці Голові наглядової ради Благодійного фонду газети «День» громадському діячеві Михайлу Поживанову.

«ПІД ЧАС ШТОРМУ СИЛЬНІ ЛЮДИ МАЮТЬ ДАВАТИ УРОКИ, ЯК ПЛАВАТИ»

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

- Коли наближаються меморіальні дні памяті жертв Голодомору – я думаю: чи поглиблюється це річище пам’яті? Чи досліджені передумови цієї катастрофи? Чи досліджені наслідки постгеноциду? Ясно одне: суспільство міцніє і дорослішає тоді, коли має силу торкатися найтрагічніших сторінок історії і включати їх у широкий європейський та світовий інтелектуальний контекст. Ми в газеті «День» намагаємось захищати «сильних» - бо їх ще, на жаль, не дуже цінують у нас. Не всі оцінили те, що зробив Джеймс Мейс. Хоч газета «День» докладала до цього максимум зусиль. Виший сенс премії імені Джеймса Мейса – захистити пам’ять та продовжити справу Джеймса. Тому ми намагаємось щороку побачити ту людину, яка гідна підтримки, добрих слів і ставить перед собою саме цю мету.

Я рада сповістити, що громадська Рада з премії імені Джеймса Мейса одноголосно вирішила присудити цьогорічну нагороду військовому журналісту Андрій Цаплієнку. Він ве багато років працює в найгарячіших точках планети. Віднедавна такою точкою є Україна. Найвищу повагу викликає те, що Андрій не втомлюється і не боїться говорити правду.

Нам варто менше говорити про політику, а більше про людину. Зокрема людину на війні. Бо саме на неї вся надія. Мене вразила книга пана Андрія «Час змін». Там дається відповідь на т чому прийшла війна. Наш лауреат вважає, що війна прийшла тому що ми, суспільство, не захотіли змінюватися. Важливо, що під час шторму сильні люди мають давати уроки… Пан Андрій є таким.

«ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ БУДУТЬ ЛЮДИ, ЯКИХ ХОТІЛИ ВБИТИ В 1933-МУ РОЦІ, АЛЕ ВОНИ ВИЖИЛИ»

Андрій ЦАПЛІЄНКО, військовий журналіст:

- Для мене велика честь отримати цю високу нагороду у дні початку революції гідності та напередодні роковин Голодомору. Можливо, найбільшої трагедії в українській історії. яка торкнулась і моєї сім’ї.
-
Кожного дня людина робить вибір між Добром і Злом. Іноді свідомо, підкоряючись інстинктам. Іноді, навіть не розуміючи цього. Я б порівняв усвідомлення нами нашої власної історії з фотографією. Так от, коли кладеш білий фотопапір до розчину, на ньому дуже повільно та поступово з’являються обриси картинки.

Так само наша історія з білого паперу поступово перетворювалась на чіткий відбиток подій. Великих. Жахливих. Різних. І більше не можна було ігнорувати картину, яку ми побачили. Треба було робити внутрішній вибір – чи ти з цією країною? Чи ти є продовженням її історії або хочеш жити у віртуальній реальності чужих наративів, імплантованих в твою свідомість? Чи хочеш залишатися овочем в чужій Матриці або хочеш стати Нео, жити своїм життям, непростим, болісним, але вільним?

Проблема в тому, з чого я почав. Проблема в тому, що цей вибір нам треба робити не один раз, а багато. Практично кожного дня. Особливо нам з вами. Журналістам, професійне завдання яких давати людям інформацію. Яка їм допоможе обирати – що робити, куди рухатись, як діяти.

Насправді я вдячний тим людям, які під час захоплення Севастополю ламали мені ребра. Мушу визнати, через поламані ребра голова швидше засвоює істину. Ці російські молодики допомогли мені швидко вибратись з моєї власної Матриці та побачити реальний світ. Напевно, тоді я вперше усвідомив сенс фрази однієї мудрої киянки: «Ми хочемо жити, наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Тут залишається мало простору для компромісу». І я вирішив своєю роботою допомогти нашій країні вижити. Встояти. Я сказав собі, - свобода слова – потужна зброя. Доступ до сотень тисяч, можливо, мільйонів, читачів та глядачів. Зброя, яка не стріляє, але, я впевнений, допоможе вижити цій країні. Оволодіти цією зброєю досить просто. Просто кажи правду, от і все.

І це вже не про минуле, а про майбутнє.

Тому що ми з вами працюємо саме на нього. Змінити світ на краще – це і сенс нашої роботи. Це її ідея. Пам’ятаєте, як на журфаках нам казали – ідея це те, чого немає в тексті, але виникає в голові у читача після його прочитання. Сподіваюсь, безсонні ночі перед сесіями не минули дарма. Змінити світ на краще – цей імпульс повинен виникати в голові у наших з вами читачів та глядачів.

«Людина, яка хоче щось змінити, повинна звертатися до видання, що має масову аудиторію». – сказала людина, чиїм імям названа ця премія. Джеймс Мейс.

Наші сусіди нас лякають жахливим майбутнім. Я не знаю, яким воно буде. Я слухаю заяви наших яструбів у дорогих костюмах та пальто – про те, що ворог не пройде, ми всі, як один, і не те, щоб маю в цьому сумнів. Я думаю. що у разі повномасштабної війни тут буде Армагедон, і більше частина сьогоднішніх «героїв» опиниться десь ближче до кордону з ЄС, Або вже за кордоном. А на схід, - або на південь, або на північ, - поїде маленький тихий чолов’яга із зашкарублими від важкої роботи руками. Сам поїде. Обдзвонить товаришів по чотирнадцятому, дістане берці та стару «британку» і поїде знову закривати собою країну.

До речі, це той же самий чоловік, якого намагались вбити голодом у 33-му. Але не вбили до кінця. І зараз це в них не вийде.

Бо ніхто не зупинить ідею, час якої настав!

«РЕПОРТАЖІ ЦАПЛІЄНКА ЦІКАВІ ТИМ, ЩО ВІН НЕ БОЇТЬСЯ ЛІЗТИ В ГУЩУ ПОДІЙ»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик:

- Від самого започаткування премії імені Джеймса Мейса я входжу до її Громадської Ради. Кожний рік, розглядаючи пропозиції від газети «День», я дивуюсь і радію наскільки ці пропозиції є вдалими. Адже мова йдеться не лише про те щоб нагородити найбільш достойного кандидата, а й зібрати навколо таку потужну групу людей особистостей. Які своєю вагою, своєю популярністю своїм талантом могли підтримати премію Джеймса Мейса, а отже його ім’я. Редакція газети «День» думає над цим постійно і збирає таких людей і висуває найбільш слушні пропозиції. Звичайно, достойних бути лауреатом цієї премії багато. Але щодо нинішнього лауреата Андрія Цаплієнка мушу підкреслити, що в Україні всім відомі його репортажі з Афганістану, з країн Африки, з інших гарячих точок. Він завжди на передовій. Тобто він не лише людина талановита, але й безстрашна. Він не боїться лізти в гущу подій. Цим його репортажі цікаві для всіх нас. На моє переконання Андрій Цаплієнко – це найкращій вибір цього року. А цей рік є дуже лихим з точки зору зовнішньої загрози, яка постійно зависає над нами вже восьмий рік.

«АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО НАЗИВАЄ РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ»

Ігор ЛОСЄВ, історик, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2009:

- Я вважаю, що вибір Громадської Ради премії імені Джеймса Мейса на користь пана Андрія Цаплієнка цілком правильний з низки причин. Він багато років працював і працює військовим журналістом, фактично був на передньому краї ключових драматичних подій свідками яких ми є. Переконаний, що він гідно прикрасить вже галерею лауреатів цієї премії. 

Так сталось, що цей рік дуже тривожний для нас. Нікуди не зникла загроза зі сходу і півдня. Більш того додалась ще загроза з півночі, з території Білорусі. Найбільш укріпленим виявився у нас кордон на заході країни, бо він нам дістався ще в спадок з радянських часів і там немає Росії. Але при цьому у нас на жаль багато хто уникає терміну «війна». Досі говорять про конфлікт, вживають евфемізми. А ось Андрій Цаплієнко бачить і говорить де чорне, а де біле. Він називає речі своїми іменами, що серед наших журналістів є явищем не частим. Журналісти здебільшого воліють ухилятись від того щоб називати речі своїми іменами. На жаль не всі журналісти також є носіями відповідного рівня інтелекту для того щоб мати здібність розбиратись в речах, бачити їхню суть і таким чином адекватно висвітлювати події, а не самим ставати заручниками маніпуляцій і поверхневих суджень. І це при тому що багато речей є очевидними, а наша країна оточена майже зі всіх боків. Але ми самі винні, що нас оточили у всіх сенсах саме тому що своєчасно не навчились дивитись на речі і небезпеки прямо. Зрештою така позиція ще сто років тому призвела до того, що українці зазнали геноциду. До цього у УНР армія налічувала приблизно сто тисяч людей при населенні приблизно 36 мільйонів. І така ж стотисячна армія була в Естонії, де населення сягало мільйона. Тобто кожен десятий громадянин там взяв до рук зброї і пішов захищати свою країну. У нас більшість виглядала з-за тину і дивилась до кого вигідніше пристати. Закінчилось це тим, що довелось їсти власних дітей під час Голодомору. Якби до того всі українці пішли на захист своєї землі, своєї державності, то не було б ніякого Голодомору і ніякого червоного терору.

«ВІЙНА – ЦЕ ПОКАРАННЯ НАС ЗА ТЕ, ЩО МИ БУЛИ НАДТО НЕДОПИТЛИВІ ДО ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ»

Сергій ТРИМБАЧ, історик культури, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2016:

- Голодомор – це геноцид українського народу, який відбувся не так давно. Це фактично період життя однієї людини. Андрій Цаплієнко в одному з інтерв’ю сказав, що. Коли відбувались події на Майдані, то він паралельно дивився російське телебачення. Картинка була одна й та сама, що й у нас. Але коментар зовсім інший. Тобто на одні й ті ж факти можна дивитись під різними кутами і по-різному їх висвітлювати, навіть протилежно до істини. Московські пропагандисти цим методом володіють блискуче. Можна сказати, що вони віртуозні брехуни. Той же Цаплієнко також сказав, що війна на сході – це покарання нас українців за те, що ми були надто недопитливі до власної історії, надто не рефлективні. Ми багато чого не від рефлектували в тому числі через кіно. Натомість за нас це зробила російська пропаганда, яка нав’язала відповідні стереотипи вагомій частині населення. Від того і розмиття принципових орієнтирів чим так само скористався окупант. Адже є речі які дійсно має встановити суд, а є речі, які з позиції моралі мають бути чітко проговорені в суспільстві, коли злочин має бути названий злочином, а не чимось іншим. На жаль для багатьох з нас війна – це десь далеко, десь там на кордоні, а не біля нашої оселі. Війна в зведеннях та репортажах з телевізора. Буденне життя насичене другорядними приводами для стрічки новин, а отже і відповідними орієнтирами. Загибель солдата топиться в подібному інформаційному шумі. Як наслідок ми живемо в такому цинізмі і звикаємо до нього. 

«БУДЬ-ЯКА ВІЙНА Є СТРАШНИМ ЗЛОМ»

Ігор СЮНДЮКОВ,  історик, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

- Журналіст, який повною мірою усвідомлює свою професійну відповідальність, завжди розповідає передовсім про Людину – чи йдеться  про людину в історії, чи людину в сучасному повсякденному житті, чи людину в мистецтві, культурі, чи, нарешті, людину на війні. Ось саме остання зі згаданих тем є найскладнішою, найважчою, бо вимагає відтворення психології людини та її конкретних вчинків у обставинах виняткових – на межі Життя та Смерті. Це вимагає відповідності найвищим професійним та етичним критеріям. І , поза сумнівом, наявності надзвичайно чіткої громадянської позиції.

Андрій Цаплієнко, який удостоєний премії Джеймса Мейса за 2021 рік, котра присуджується газетою «День» саме за мужньо заявлену громадянську позицію, безперечно, повною мірою відповідає таким критеріям. Він  - відомий далеко за межами України військовий журналіст екстра-класу. Пан Андрій не один рік бачив кров, жахи війни, насильства, загибель людей, а водночас звитягу, хоробрість, самопожертву на Сході України, протистояння українців путінській агресії. І ще до цього був на фронтах Афганістану, Іраку, Північної Осетії, бачив на власні очі військові дії в Колумбії, Непалі… Мене особисто  громадянська позиція пана Андрія приваблює тим, що він, наскільки можна судити, глибоко переконаний: будь-яка війна, навіть абсолютно праведна, справедлива, визвольна, є страшним Злом (пригадуються слова Хемінгуея про те,  що кращий запобіжник проти воєн – це якщо народи негайно поставлять до стінки тих, хто ці війни розпалює). Але пан Андрій розуміє також (через свій багатющий особистий досвід), що братися за зброю задля захисту Вітчизни – це сувора, нещадна необхідність. Саме так.

Андрій Цаплієнко дуже далекий від показового «геройства». Досить давно, ще два десятки  років тому, він заявляв: «Основне правило роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту: щоб там не було, залишитися живим.  Потрібно бути вкрай уважним, правильно оцінювати ситуацію. В мене досить сильна зброя: можливість говорити і показувати те,  що відбувається». Тобто йдеться  про потужну зброю правди.

А правда ця, як її бачить пан Андрій у своїй журналістській праці -  дуже різна. Іноді – глибока, складна, багатогранна. А іноді – жорстка, навіть жорстока, воістину однозначна. Ось до яких висновків, зокрема, дійшов цьогорічний лауреат:

1.Путін йде вперед рівно до того ступеня, до тієї межі, де його не зупиняють, де його, точніше кажучи, підтримують. Там, де він зустрічає  належний опір, де «отримує по зубах» - там він зупиняється.

2.На Сході воює не просто армія, це народ, який зрозумів: якщо не буде України – не буде взагалі нічого.

3.Росіяни найкраще себе почувають в натовпі, в групі, в єдиному механізмі. Коли ситуація змінюється – вони зазвичай поводяться інакше.

4.«Великі люди»  живуть за рахунок  смертей «маленьких людей».

5.Воювати земляни перестануть, коли позбудуться  двох головних недоліків – жадібності та боягузтва. Але я в це не дуже вірю

6.Будь-який журналіст у зоні конфлікту ризикує стати знаряддям пропаганди, тому що, перебуваючи на війні, він бачить тільки саму війну. А про її справжні механізми він може тільки здогадуватись».

Андрій Цаплієнко – це людина не лише Мужнього Вчинку, але й  людина Правди та Думки. Тому сьогоденна нагорода  є цілком ним заслуженою.

«РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ПРОЯВИЛА В АНДРІЇ ЦАПЛІЄНКО ОСОБИСТУ  МУЖНІСТЬ І НАДЗВИЧАЙНУ ВІДВАГУ»

Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, українська письменниця, громадський діяч:

- Спостерігаючи за роботою своїх колег журналістів я часто думаю, де закінчується професійна діяльність, професійний вишкіл і починається те, що ми зазвичай називаємо життєвим подвигом.  Зазвичай найкращі (найгірші також) якості людини розкриваються в часи випробувань, глобальних катаклізмів, воєн, революцій криз. У переломні часи ми бачимо яскраві спалахи людського духу, саможертовності, героїзму. Як правило вони сконденсовані  в часі, але надають сенсу не тільки життю історичного персонажа, а й освітлюють дорогу іншим, доносячи, розширюючи такі поняття як Батьківщина, держава, нація, народ. Саме вони стають народними провідниками, оборонцями. І не завжди витримують випробування буднями. Часом. Якщо ж йдеться про нинішнього лауреата премії ім. Джеймса Мейса Андрія Цаплієнка, то його самореалізація, творче саморозкриття не було вибуховим, спонтанним. Це була довга дорога самопізнання і самооцінки. Самовизначення. Самовиховання. І хоч я особисто донині не була знайома з ним, та здається він завжди був не гостем, а членом моєї родини, якого завжди чекали, якому безмежно довіряли. Тож коли він робив вибір на користь того чи іншого каналу, я завжди розуміла якими принципами і цінностями вони продиктовані. І це завжди був вчинок українського патріота. Не скажу, що його репортажі, документальні стрічки, книги викликали захват, змилування. Радше тривогу, хвилювання, як за рідною людиною, воїном, який в нестерпних умовах несе свою вахту на передовій, в самім пеклі бою. Як військовий журналіст Андрій Цаплієнко вів репортажі для українського глядача під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. Нинішня російсько-українська війна проявила в ньому крім високого професіоналізму ще і такі якості як особиста мужність, надзвичайна відвага. Я щиро вітаю нового лауреата премії ім. Джеймса Мейса, якого я вважаю справжнім героєм України. А ще своїм побратимом по непростому письменницькому ремеслу з своїм унікальним стилем, оригінальним світобаченням. Саме там він яскраво проявився як мислитель і аналітик. Тож дослухаймося до його гірких і правдивих слів; «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась» («Книга змін»). Ім’я Андрія Цаплієнка уже добре відомо широкому загалу, та впевнена, що він давно переріс, перейов за рамки рядового інформаційного фронту і одним з її командирів. А це велика відповідальність.

«ЦАПЛІЄНКО – НЕ «БЕЗСТОРОННІЙ ЛІТОПИСЕЦЬ»

Петро КРАЛЮК, професор, філософ, науковець, завідувач кафедри історії держави і права Національного університету «Острозька академія», лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

– Андрій Цаплієнко – помітна фігура в українському інформаційному просторі. Його репортажі з неоголошеної (але цілком реальної!) російсько-української війни бачили мільйони глядачів – і не лише в Україні, а й за її межами. Однак Цаплієнко – не «безсторонній літописець». Зокрема в своїх книгах, у т. ч. художніх, він намагається осмислити цю війну. І це осмислення заслуговує на увагу. У своїй збірці оповідань «Книга змін» він писав: «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась». Справді, ми не хотіли змінюватися, осмислювати трагічні уроки нашої історії. Жили, наче страуси, що заховали голови, в пісок. Вірили, що росіяни – «наші брати». Й вони нам нічого поганого не зроблять. Тим паче – не будуть воювати проти нас. А чимало в нас і далі є таких, що вірять у це. Війна їх не навчила. Але є репортажі Цаплієнка, є його спостереження й аналіз. Сподіваюся, що вони допоможуть прозріти нашим «закоханим у Росію». 

«РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА МАЄ РОЗСТАВИТИ ТОЧКИ НАД «І»

Валентин ТОРБА, кореспондент відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

- Фраза «громадянська позиція» на жаль не всіма сприймається з усвідомленням глибини її сенсу. Але як раз війна спонукала українців не просто замислитись, але й безпосередньо відчути вагу цього терміну. Адже мова йдеться не про щось ефемерне та пафосне. Мова йдеться про наші з вами життя, наше з вами майбутнє. Колишня киянка Голда Меїр казала «Ми хочемо жити, а вороги хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не багато місця для компромісу». Проблема наша зараз в тому, що не всі українці на 8-му році війни збагнули, що у нас є ворог і він поставив собі за мету – нас знищити. Звідки така сліпота? В тому числі внаслідок роботи ЗМІ - від хибної визначень ключових явищ журналістів і політиків, від ретушування істини псевдоекспертами, викривленої артикуляції принципових сенсів.

Колись Гарет Джонс і Уолтер Дюранті, про яких ми дізнались завдяки Джеймсу Мейсу з його «Повісті про двох журналістів» в газеті «День», писали про одне й те саме – голод в Україні. І не можна сказати, що вони говорили про різні явища і різні факти. Але Джонс написав про Голодомор, як геноцид українського народу, про мільйони загиблих, про страшний масовий злочин в географічному центрі Європи, а Дюранті про «перебільшений» прикрий збіг обставин, Джонс писав кричущу правду, яку мав почути світ і наступні покоління, а Дюранті служив кремлівській пропаганді заплющуючи очі на злочин світового масштабу. Зрештою, перший загинув у розквіті сил і життя, а другий отримав Пулітцерівську премію «за серію статей про радянський Союз»… І що було далі, вже після того як один журналіст був не почутий, а другий нагороджений? Далі були радянський ГУЛАГ і нацистські концтабори, далі були тотальні репресії на «третій частині суші» і Голокост. Бо той хто дивиться на явища вибірково, той хто не називає речі своїми іменами і не дивиться в очі правді, той відчиняє двері злу.

Російсько-українська війна має розставити точки над «і» щодо реалій в яких ми існуємо віками. Вона вчить формулювати думки ясно і називати речі своїми іменами. Для нашої журналістики, яка часто використовує «збиту» оптику і плутається в орієнтирах, саме вміння бачити, а не дивитись, усвідомлювати, а не хизуватись поверхневими знаннями, в умовах війни є питанням життя або смерті. В прямому сенсі цих слів. Щиро радію з того, що цього року премією імені Джеймса Мейса отримав Андрій Цаплієнко, який через інструментарій журналістики, часто наражаючись на небезпеку, розкриває суть війни чітко визначаючи орієнтири наших інтересів. 

«ОДНОЗНАЧНО ДОБРЕ, ЩО КРАЇНА МАЄ ТАКОГО ФРОНТОВОГО ВОЄНКОРА, ЯК АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

- З 1991-го аж до кінця 1990-х в інтелектуальному середовищі України однією з домінуючих настанов було прагнення вийти за межі т.зв. «народницького дискурсу», застарілого й нікчемного, та поринути в модерні й постмодерні культурні хвилі. Мовляв, наша література має перестати бути націотворчою потугою, слід зосередитися на «чистому мистецтві» й естетичній насолоді; Україна та Росія – це дві країни, які приречені бути ледь не сіамськими сестрами, при цьому Україні варто ввійти у зону «русофонії», як-от колишні французькі колонії Африки створили зону франкофонії; і взагалі, Росія помітно випереджає провінційну Україну на шляху реформ і вимушено копіює з запізненням на кілька років події у сусідів. А з якою несамовитою люттю накинулися «просунуті» українські інтелектуали на книгу Євгена Гуцала «Ментальність орди», де аналізувалися глибинні соціокультурні настанови існування російської державності! Не можна чіпати країну великої культури, демонструючи при цьому свої задавнені комплекси, які не мають жодного відношення до сучасності! Стара історія закінчилася, відкиньмо її міфи, забудьмо про СТАРЕ та почнімо будувати сяюче і величне НОВЕ!

Щоправда, те «нове» надто нагадувало колоніальне старе; при тому автор цих рядків був свідком, які тортури влаштовувалися на захисті дисертацій тим науковцям, котрі сміли вести мову про підколоніальне минуле України…

Годі й казати, що така атмосфера у певних інтелектуальних колах не могла не датися взнаки на виборах 1999 року, коли існував шанс істотно скоригувати розвиток країни, зробити його адекватнішим стосовно геополітичної ситуації – і взагалі, сказати б, серйознішим, з відповідними позитивними наслідками для всіх сфер суспільного життя. Але сталося те, що сталося.

А тим часом освіченій українській громаді, для того, щоб адекватно діяти у дуже непростій, нерідко химерно-трагічній ситуації, вкрай потрібне було об’єктивне та всебічне знання про минувшину та сьогодення, потрібне було концептуально вірне бачення як ретроспективи, так і перспектив України. Цим, нерідко всупереч течії, активно займався Джеймс Мейс; коли його не стало, естафету перейняли автори «Дня», серед них – перший лауреат премії імені Мейса Ігор Лосєв. Але навіть у 2016 році в інтелектуальній спільноті лунали голоси – мовляв, попередження Лосєва про агресивність російської імперії в її новій реінкарнації – це просто химерні вигадки, Лосєв випадково вгадав вектор розвитку агресії (Севастополь-Крим-Донбас), жодних реальних підстав під його прогнозами не було, і взагалі, передбачити якийсь напад з боку такої потенційно прекрасної Росії у минулі роки було в принципі неможливо! Відтак (це не говорилося, але малося на увазі) ніякі заглиблення в історію, ніякий пошук її алгоритмів нічого для практики не дадуть.

І взагалі – чи не варто згадати тут і цілком офіційне гасло керівників спілок журналістів України та Росії літа 2014 року, коли був уже окупований Крим і точилися жорстокі бої на Донбасі – «дві країни, одна журналістика»?

Але то все (включно з «просто перестати стріляти») відбувалося вже після нападу на Україну. Якби ж ми у ХХІ століття увійшли з високопрофесійним і здатним до адекватної відповіді на геополітичні виклики керівництвом, якби інтелектуальна спільнота як така в 1990-х і пізніше завжди була «на висоті», якби українську культуру не намагалися зачинити в гетто чи звести до рівня примітивної комедії-гопакедії, якби існувало добре навчене та вмотивоване військо (включно із численною армією резерву), то… Можна розгорнути тут довгий ланцюжок різноманітних «то», і наприкінці – «то не довелося б вручати премію імені Джеймса Мейса воєнному кореспондентові за вміле та чесне висвітлення подій на фронті протистояння російській агресії». Втім, слід уточнити – на НАШОМУ фронті протистояння ЇХНІЙ агресії. Бо ж серед численних відзнак роботи Андрія Цаплієнка за роботу воєнкором телебачення за межами України рано чи пізно все одно з’явилася б премія імені Мейса, оскільки українські інтереси не в останню чергу полягають у протистоянні силам зла на глобальному рівні, і те, що ми бачимо сьогодні на Донбасі, є виявом саме такого протистояння. Проте, дозволю собі повторити це, – сталося саме так, як сталося. І в цій непростій ситуації однозначно добре, що країна має такого фронтового воєнкора, як Андрій Цаплієнко.

«ЯК ДЖЕЙСМ МЕЙС, ТАК І АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО, БУЛИ І Є НА ПЕРЕДОВІЙ БОРОТЬБИ З РОСІЙСЬКОЮ ДЕЗІНФОРМАЦІЄЮ»

Іван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

- Наскільки важливою є інформаційна складова в сучасних війнах можна пересвідчитися на прикладі російської агресії проти України. Коли перш ніж пішли їхні найманці і військові з автоматами і танками, вони довгий час атакували розум українців. Це тривало всі роки незалежності, а особливо під час проведення спецоперації по захопленню українських територій. Триває це і зараз – протягом майже восьми років війни. Мало того, що в самій Росії фактично вже немає незалежної журналістики, бо її там просто знищили, а замість неї існує масована державна пропаганда, так зі своїм уставом вони ще й лізуть до сусідніх країн і інших держав по всьому світу, намагаючись отруїти мізки людей своїм неоімперським порядком денним. 

Перед нападом Кремля на Україну, майже ніхто не займався своїм інформаційним простором з метою протидії потенційному агресорові. Основна боротьба в українських медіа була зведена до внутрішньовидого протистояння між різними олігархами та політичними акторами. Ситуація змінилася в 2014-му, коли українцям довелося відповідати росіянам не тільки зброєю, а й інформаційною обороною і контратаками. В складних умовах, коли на тебе суне армада московітів, не визнаючи ні України як держави, ні український народ як окрему націю, довелося вчитися, як-то кажуть, на ходу, під час самого бою. І дуже добре, що у нас були загартовані та підготовлені люди. Одним з воїнів інформаційних військ, який був готовий одразу дати відсіч ворогу, був військовий кореспондент Андрій Цаплієнко.  

Будучи ще школярем я прекрасно пам’ятаю репортажі цього відомого журналіста з «гарячих точок» світу. Чесно кажучи, мені було радісно, що у нас в країні є військовий кореспондент, який здатний в небезпечних умовах готувати і передавати репортажі з різних країн. Більш того, я був гордий, що якість його роботи нічим не поступалася продукту військових журналістів з інших держав, зокрема з російських телеканалів, які тоді ще масово дивилися в Україні. Вже тоді Андрій Цаплієнко був прикладом для багатьох журналістів в нашій країні, які спеціалізувалися не тільки на військовій тематиці, а й в інших сферах. Звичайно, особливо цінним його досвід і приклад став після початку російської агресії, коли українським журналістам довелося швидко вчитися відповідати ворогу.

Це прекрасна новина, що Андрій Цаплієнко отримує в цьому році Премію імені Джеймса Мейса, який також в багатьох питаннях вивчення Голодомору-геноциду 1932-33 рр. став першопрохідцем і прикладом для інших дослідників і журналістів в Україні. Бо він не тільки доносив правду світу про цю жахливу трагедію, а й відкривав очі самим українцям на власну історичну пам'ять, яку в тому числі за допомогою Голодомору намагалася знищити Московія. Навіть сьогодні Росія не визнає цю трагедію Голодомором-геноцидом, намагаючись переконати весь світ, зокрема українців (про самих росіян вже мовчу), у тому, що ніякого голодомору не було – це просто була засуха. Тобто як Джейсм Мейс, так і Андрій Цаплієнко, кожний у своїй сфері, були і є на передовій донесення правди і боротьби з російською дезінформацією. Тому ця нагорода для пана Андрія є не просто доречною, а й абсолютно заслуженою.    

«ГОЛОВНЕ УТРИМАТИ СТІНУ»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2018:

- Щороку чекаю на вручення премії імені Джеймса Мейса «За громадянську позицію в журналістиці». Для мене ця відзнака стала доленосною. Тож я не сумніваюся, що і для нових лауреатів ім'я людини, що присвятила своє життя боротьбі за правду, буде дороговказом в професії.

Не боятися, не поступатися, не зважати на кон'юнктуру сьогодення, а спрямовувати своє слово у майбутнє. Вірити, що правда про Україну проросте у свідомості нових поколінь та допоможе у відродженні державності. Таким був Джеймс Мейс. Його робота по дослідженню Голодомору сьогодні є аргументом для боротьби за свободу України. Адже кожен з нас неодноразово чув, як ті, хто пішов на фронт у 2014 році говорили, що прийняли таке рішення через небажання стати свідками повторення страшної історії поневолення України Московією. Коли за російськими військовими завжди слідує голод, смерть та винищення українського народу.

Кожен рік у роковини початку Великого голоду тисячі людей запалюють у вікнах свічки, щоб не забувати про ціну поневолення.  Ще один рух, який започаткував свого часу Джеймс Мейс. І кожен раз в соцмережах з'являються свіжі світлини від ветеранів російсько-української війни, на яких свіча пам'яті стоїть поруч зі зброєю. В такі моменти мені хочеться сказати: «Дякую, Джеймсе! За те що ми пам'ятаємо. Дякую, за те, що зберіг для нас правду! За те, що присвятив своє життя просвітництву та донесенню інформації до тих, хто не був на той момент здатен почути, як радянська імперія поводиться з тими, хто не зміг захистити Україну від втрати державності. Ми почули. Ніколи знову!».

Вперше, я почула про Андрія Цаплієнко в Криму. У ті буремні весняні дні 2014 року його та групу іноземних журналістів було захоплено так званою “Самообороною Криму”, яка була ні чим іншим, як окупаційними російськими військами. Після цього я вже не полишала увагою воєнні репортажі та публікації пана Андрія. А ще були книжки. Дивовижний світ, створений автором в романі «Стіна» вражає реалістичністю образів українців та росіян, які знаходяться у багатовимірному конфлікті, став для мене чи не прородством. «Головне утримати стіну», - сказала я собі, прочитавши книгу. Тому що, якщо вона впаде і два світи змішаються, українська ідентичність зникне назавжди. 

Дякуючи газеті «День» справа Джеймса Мейса продовжується та проростає у свідомості нових поколінь. Історичні екскурси, світоглядні колонки, сотні книг, які видані в рамках ініціатив головної редакторки газети, пані Лариси Івшиної. Газета «День» апелює до розуму, але вкладає знання у саме серце. Ціллю газети є відродження шляхетної традиції українського лицарства, меценатства, інтелектуального новаторства та войовничої слави. Саме тому ім'я цьогорічного лауреата є для мене особливо знаковим.

«МАТЕРІАЛИ АНДРІЯ ЦАПЛІЄНКА СЕРЕД ТИХ, ЯКИХ ЧЕКАЄШ, А ДО СПОСТЕРЕЖЕНЬ ТА ДУМОК ПРИСЛУХОВУЄШСЯ»

Володимир БОЙКО, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

- «Як він не боїться?». Чув такі думки про Андрія Цаплієнка неодноразово. Він завжди там, де розгортається черговий «гарячий» конфлікт, що впливає на розвиток всього світу. Війна, яку цивілізація була вимушена розпочати з дикунством після 11 вересня, – так їхню сукупість визначив лауреат премії ім. Джеймса Мейса 2021 р. Однією з  учасниць тих кривавих змагань стала Україна. Смілий та обачний журналіст завжди на її стороні, не сподіваючись на вдячність. Бо є що захищати. Тож незалежно від місця несамовитої роботи його матеріали – про нас і для нас.

Формат репортажу не передбачає аналізу, скоріше – показ того, на що найбільше реагує глядач чи читач, така собі «нарізка» фактів та думок у певній послідовності. Потенційно – неабиякий простір для маніпуляцій зі свідомістю аудиторії. Втім, як виявляється, можна вийти за межі пасивного споживання інформації та спонукати її до власних співставлень. Навіть однією фразою, скажімо: «День Гідності і Свободи. Схоже, ми досі не усвідомили від якої прірви врятувались тоді»; або «яку чергову пастку готує нам і всьому вільному світу скажена бензоколонка, яка уявила себе імперією?»; чи «зверніть увагу, нестачею місць в стаціонарах обурюються переважно ті, хто закликає знімати маски і не вестися на всесвітній ковідний шабаш».

Необхідні умові для автора – бачити на власні очі що відбувається, а водночас – загальний контекст та тенденції (або не потонути в потоці вражень й не стати їх заручником), відчувати та розуміти настрої навколо (без знань психології, культури та історії народів не обійтися), вміти будувати свою поведінку за екстремальних обставин, швидко аналізувати та подавати  інформацію так, аби вона максимально точно відображала дійсність і викликала інтерес. Поєднання раціональне, водночас – на межі мистецтва. А ще бути чесним перед собою та відповідальним перед тими, хто поруч. Бо наслідки помилок, тим більше свідомих кон`юнктурних інформаційних викривлень, надто болючі, часом – трагічні. Це означає – бути небайдужим.

«Польовий аналітик», – так Андрія Цаплієнка назвав колега-журналіст. Справді, можна дуже професійно та якісно показати подію, тим більше якщо йдеться про насильство, її потенційна можливість чи іншу загрозу. Але при цьому абсолютно не хвилюватися питаннями «чому» та «навіщо» – не вміти чи не хотіти. Справив враження, своє отримав – й досить. Подібного навколо чимало. Це питання вибору цінностних орієнтирів – як колись у Гарета Джонса та Уолтера Дюранті. А також мети, яку кожна людина ставить перед собою. Лауреат сформулював її так: «Я хочу знати».
Матеріали Андрія Цаплієнка серед тих, яких чекаєш, а до спостережень та думок прислуховуєшся. Один із нещодавніх (присвячувався ситуації на українсько-білоруському кордоні) міг би й пропустити, але не дали колеги – подивись! За особистими враженнями сюжет вийшов стримано-тривожно, але – як є: питання поставлені влучно, проблема безпеки порушена реальна, але без надриву. Приклад громадянської позиції професійного журналіста, який прагне бути корисним для своєї країни.

Валентин ТОРБА, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»