Діалог з минулим… задля майбутнього
Саме ця висока місія від самого початку існування газети «День» стала концентром творчих зусиль дружнього і натхненного колективу редакції та її численних симпатиків. І своєї мети вони досягають не гучними закликами чи чорними піарівськими методами, а кожною аналітичною роботою, наріжними каменями якої є, з одного боку, глибокий професіоналізм, а з іншого — справжній, а не показний патріотизм. Задля цього, задля кращого майбутнього, «День» постійно, починаючи з 1997 року, поринає у минуле. «Україна Incognita» стала світильником істини для всіх небайдужих до долі України і до власної долі: «Відсіяти зерно від полови» — це біблійне гасло для української історії ще довго буде першорядною справою.
І говорив Еклезіаст: «Як є щось, про що кажуть: «Глянь: ось нове!», — то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (Пр.I, 10) . Добро і зло, вірність і зрада, геній і нездара, честь і ганьба, слава і забуття, правда й брехня — все це вже дійсно було, і кожен із нас мусить зробити власний екзистенційний вибір у нинішньому світі.
«Україна Incognita» має власне обличчя, яке вигідно вирізняється з посеред не такої вже й малої історичної літератури, яка прийшла до спраглого читача. Весь час пам’ятаючи, що «День» — то таки читання не просто для інтелігентного, але й широкого читача, автори історичних есеїв практично ніколи не приносили у жертву доступності матеріалу його наукове підгрунтя . І це переконливо засвідчує весь тематичний обшир та концептуальний зміст зібраних під обкладинкою однієї книги історичних нарисів.
Насамперед, мова йде про справжній історизм. Не секрет, що і дотепер, особливо в навчальній літературі, історія України розпочинається з Київської Руси, тобто з IX—X ст. н.е. А глибше у давні часи — немов безодня, ніщо… Тим часом, ще наприкінці XIX ст. Михайло Грушевський до своїх «Жерелах до історії України-Руси» включив фрагменти з різних джерел, у яких мовиться про людність на теренах України, починаючи з великого Гомера та інших давніх греків, а також римлян, візантійців, арабів і закінчуючи середньовічними європейськими авторами. Це — підхід геополітичний, в якому етнічна історія якогось одного народу є складовою сукупного історичного процесу в межах певної території. Коректність такого бачення минулого України наприкінці XX ст. підтвердив інший класик науки, академік Омелян Пріцак. У своїй статті «Що таке історія України» (1991) він наголошував: «…Українська історіографія має, як і кожна інша історіографія, як свій обов’язок вивчати минуле усіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не обмежуватися тільки до держав «свого», цебто сьогоднішнього, українського етно-мовного круга». Чинність своєї думки академік Пріцак обґрунтовує, порівнюючи з аналогічними підходами до історії Іспанії, Франції, Італії, Великої Британії, історичне минуле яких було, можливо, навіть більш «киплячим» та етнічно насиченим, ніж історія України.
Не менш важливим, ніж історичний, є цивілізаційний принцип щодо «невідомої України», а саме, — приналежність до європейської (наразі — і світової) цивілізації — як неодмінна складова, своєрідна константа усіх історичних новел «Дня» . Причому, не лише, як територіальної складової і реципієнта- сприймача здобутків інших культур і народів, але і як творця засадничих цивілізаційних цінностей. Ще давні греки визнавали, що знання про бронзу, гончарний круг та тризубий якір прийшли до них зі Скіфії (Анахарсис та Люд). Новітні історики довели, що одомашнення коня і, можливо, тура, вперше було здійснено у північночорноморських обширах; тут же було винайдено упряж (зокрема, стремено) для коня і… штани для чоловіків. Тут вирощували таку кількість зерна, що ним в античні часи харчувалося ледь чи не все Середземномор’я. Саме на землі давньої України постійно спостерігалися пасіонарні вибухи — трипільський, кіммерійський, скіфський, сарматський, роксоланський, антський, полянський, україський, які впливали на політико-культурну мапу всього світу. Чи не головною причиною цьому було унікальне геополітичне становище України: на перехресті культур Сходу і Заходу, Півдня і Півночі? Очевидно, що так — ось як про один із векторів впливу — східний — пише сучасний філософ європейського рівня Сергій Кримський: «Київська Русь, і, відповідно, Київська держава, знаходилася на березі великого степового океану. Уявіть собі Великий Степ, — звертається до читачів «Дня» філософ, — що починається біля Великої Китайської стіни — степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу і степами України та Угорщини» він закінчується біля Альп. Великий Степ, що охоплює два континенти! Цей степ був етнічним казаном, що весь час «вихлюпував» хвилі навал кочівників». Але водночас, — і про це писав ще Аристотель, — Скіфія (тобто давня Україна) лежить біля витоків Світової ріки. Вся Ойкумена (залюднена земля) розташована обіч Світової Ріки, вважав Стагірит, а течія її наступна: Танаїс — Меотида — Боспор Кіммерійський — Понт Евксинський — Боспор Фракійський — Пропонтида — [Наші моря] — Геркулесові Стовпи — Океан. У сучасних назвах це: Дон — Азовське море — Керченська протока — Чорне море — Босфор — Мармурове море — Дарданели — Середземне море — Гібралтар — Атлантичний океан. Украна, таким чином, лежить на перетині Великого Степу і Світової Ріки, і в цьому її неповторне цивілізаційне значення. Але і в цьому причина багатьох наших негараздів, які ми відчуваємо до сих пір.
На цьому концептуальному тлі нової ваги і сприйняття набуває головний об’єкт історичної серії «Дня»: харизматичні постаті й знакові події. Інакше кажучи, люди і діяння, що мали непересічне значення для розвитку України. Славними людьми Україна була знана у всі часи. У княжу добу — Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Нестор-літописець, Ярослав Осмомисл, Ольгерд і Вітовт. У козацько-гетьманські часи — Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Іван Мазепа та інші провідники визвольних змагань нації і, водночас, Петро Могила, Єпифаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та Максим Березовський — духовні провідники нації. У жорстокі часи імперського тиску Україна виплекала — як виразників вічної ідеї свободи та незнищенності народу — Миколу Гоголя і Михайла Максимовича, Тараса Шевченка і Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша і Миколу Костомарова. Михайла Драгоманова і Ольгу Кобилянську, Івана Франка і Володимира Вернадського...
XX століття — особливе в історії України: воно висить над нею чорною-пречорною хмарою, шугає буревіями, суховіями, градом, зливами та заметілями. Але, водночас, і проблисками сонця, світанковими сподіваннями і росовою свіжістю. У цьому столітті було все: еміграція нужденних і скривджених у пошуках кращої долі за океан, героїчні визвольні змагання за незалежність, смертельні струси двох світових воєн з епіцентром в Україні, шовіністичний канібалізм тоталітарної системи і, нарешті, досвітні вогні новітньої незалежності: «День» чесно звертається до таких різних, нерідко — суперечливих постатей — як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, Нестор Махно і Лев Троцький, Михайло Булгаков і Максиміліан Волошин, Євген Чикаленко і Костянтин Паустовський, Олександр Довженко і Агатангел Кримський, Ярослав Галан і Петро Шелест та ін. Тільки так можна створити повноцінний образ тернистого шляху України у нові часи.
Особлива увага — до знакових подій в українській історії, багато з яких стали її віхами, причому як позитивними, так і негативними. Про перші з них писати набагато легше, ніж про другі: оптимізм і гордість за націю є потужною опорою для автора. І дійсно, пишатися є чим: хрещення князя Володимира Великого і христианізація України-Руси, перемога князя Ярослава Мудрого над половцями під Києвом і розквіт держави, перемога князя Ольгерда під Синіми Водами і початок занепаду Золотої Орди, звитяга запорожців під Хотином, Дюнкерком, на Чорному морі, на Жовтих водах, під Зборовом та Конотопом тощо. Але це ж були й інші події, спомин про якi до сих пір тривожить душу: невдалий похід князя Ігоря на половців (1185), взяття Бату-ханом Києва (1240), відчутна поразка українського війська під Берестечком (1651), неоднозначна Переяславська рада (1654), Полтава (1709), Крути (1918) та ін. Окремим рядком у списку зневаги до українського народу стоять Емський і Валуєвський укази, і прямого його нищення — три голодомори XX століття, Бабин Яр, масові репресії тоталітарною системою і фашистським режимом, операція «Вісла» тощо. Своєрідним більмом на історичному оці до сих пір є та обставина (закладеним, до речі, ще в часи СРСР), що з усіх битв під проводом Богдана Хмельницького більш-менш пристойному музейному вшануванню удостоїлося лише Берестечко, тобто поразка війська; а всім іншим — переможним битвам — цього не судилося.
Окрема тема «Дня» — оази української культури. Блискуча екзистенційна есеїстика професора Кримського дійсно по- новому визначає феномен Софії Київської, як пам’ятки світового значення, рівної за значенням грецькому Парфенону та Римському Колізею: Софія як осердя мудрості, а не лише релігійний центр давньої України. Але, окрім Софії, українська земля рясніє й іншими культурними центрами тяжіння, можливо, не такими всесвітніми за значенням, але не менш ваговитими для тутешньої людності. Я сам з дитинства пам’ятаю слова старших людей, які казали: «Умань відтоді, відколи світ». І хоча ми жили десь за півсотні кілометрів від цього знаного міста, в наших обширах Умань ототожнювався з центром світу; нашого світу. Тим-то сприймаються доречними подорожі «Дня» у Святогорський монастир Успіння Богородиці, Качанівку, Яготин, Густинь, Судак, Ужгород, на Волинь тощо. А ще ж скільки не пройдено…
Та початок, гідний і нелегкий, зроблено. До читача говорить Україна з минулого, і він має шанс вступити з нею в діалог. Адже є аксіомою та обставина, що без минулого немає сучасного, а без сучасного — майбутнього. Але так само є справедливим твердження про те, що без сучасного немає також і минулого, оскільки лише ми, нині сущі, можемо оживити пройдене або ж присипати його камінням забуття і зневаги. «День» обрав інший, діалогічний контакт з минулим, і в цьому він спирався не лише на власні зусилля, але й на мудрість знаних у своїй справі вчених — Світлану Бєляєву, Віктора Горобця, Тараса Гунчака, Віталія Зубаря, Петра Кралюка, Сергія Кримського, Станіслава Кульчицького, Джеймса Мейса, Володимира Ричку, Юрія Шаповала та інших невтомних шукачів істини.
І наостанку, про найперше — натхненника і гуртівника кола «Україна Incognita», людину безмежно залюблену в нашу Україну, головного редактора газети «День», пані Ларису Івшину (Жаловагу). Вона зробила і робить цю велику справу, і від усіх нас, читачів — їй велика вдячність. Бо ж, завершуючи наприкінці шостого дня творення сущого, «побачив Бог усе що створив: і воно було дуже добре» [Б.I: 31]. Сьомого дня спочив Бог від усього свого діла… Ми ж права цього не маємо, бо творення України лише починається. То ж успіху Вам у кожному новому Дні.
ВІД РЕДАКЦІЇ . Дякуємо шановному пану професору філософії Валентину Крисаченку за розуміння і доброзичливість.
Користуючись нагодою, повідомляємо читачам: успішно розійшовся наклад книги «Україна Incognita», і ми додруковуємо ще 1000 примірників. До того ж у роботі, у видавництві «Факт», вже друга книга в серії «Бібліотека газети «День», присвячена найбільш контраверсійним сторінкам українсько-російських відносин. Орієнтовний термін виходу в світ цієї книги — кінець серпня — початок вересня 2003 року. Замовляйте.
ДОВІДКА «Дня»
Валентин КРИСАЧЕНКО, доктор філософських наук, професор, iсторик, культуролог, завідувач відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень, автор багатьох книг, серед них: «Українознавство» (у 2-х т.), «Україна. Природа і люди» (у співавторстві з Олександром Мостяєвим), «Людина і довкілля» (у 2-х книгах, упорядник, автор вступних розділів, біографічних довідок та коментарів), «Екологічна культура. Теорія і практика», «Історія Криму. Кримське ханство», «Історія Криму в джерелах і документах», «Людина і біосфера: основи екологічної антропології», «Природа в українській духовності. Феномен української культури: методологічні засади і осмислення» та інших.
