Ірина ЛІЩЕНКО: «Вчу сина говорити «ні»
Сьогодні до розмови про проблеми у вихованні дітей приєдналася соціальний педагог, музичний працівник дитячого садка у місті Вишневе, мати десятирічного Олега Ірина Ліщенко. Вихована у традиціях радянського часу, Ірина розмірковує про шкоду і користь такого виховання і намагається розібратися з орієнтирами сімейної педагогіки сьогодні.
З МЕНЕ ГОТУВАЛИ МАЙБУТНЮ МАМУ
Головними моїми вихователями були три бабусі. Дві з них — рідні сестри, а третя доводилася мені прабабусею. Вони жили поруч із нами і були моїми кращими друзями. Коли бабусі розповідали про своє життя-буття, то лейтмотивом усіх історій була тема боротьби за виживання. Мене намагалися навчити не тільки долати різні життєві перешкоди, але й ніколи не втрачати свою людську гідність у цій боротьбі.
Якось до Макарова, невеликого містечка Київської області, завезли цілу партію досить модних тоді підліткових туфельок. Усі мої подружки красувалися в обновках, а мені батьки відмовили у покупці: в сім’ї тоді вже було троє дітей і матеріально вона була вельми обмежена. Коштували туфлі 3 карбованці 54 копійки, і я вирішила попросити гроші у своєї прабабусі. З огляду на її мізерну пенсію, це були великі гроші, але вона погодилася мені допомогти за умови, що згодом я цю суму їй поверну. Потім досить довго я заробляла тим, що збирала пляшки, — дане прабабусі слово стримала. А було мені тоді близько 10 років.
Прабабуся любила розповідати, як вона ростила і виховувала свою дочку. Завжди зосереджувала увагу на бабусиних помилках і говорила про те, як вона намагалася цим помилкам запобiгати. З малих років мене готували до ролi майбутньої мами, а «тренажерами» були мої молодші брати. У мене ніколи не було можливості нормально погуляти на вулиці, навіть подруги називали мене «маленькою мамою» і співчували мені. Коли мій брат під час перерви промок під дощем, то обурена вчителька привела його до мене під час уроку і насварила, нібито я була його матір’ю. Мені тоді було дев’ять років, а брату — сім. Чи правильно робила моя мама, так грунтовно «завантажуючи» мене молодшими дітьми і позбавляючи найпростіших радощів дитинства? Я довго не хотіла виходити заміж, наважилася тільки в 27 років. Я так «награлася» з дітьми у дитинстві, що сама думка про дитину в моєму домі лякала мене, тим більше, що я ще й працювала у дитячому садку. Хоч не все настільки однозначне. Сьогодні діти, як правило, мають більше вільного часу, який нічим корисним для них не заповнюється. А якщо з дитинства ти звик відповідати за чиєсь життя (братів, сестер), це підганяє тебе у розвитку почуття відповідальності, адже тобі довіряють найдорожче, що тільки може бути на світі. Коли я потрапляю в складну ситуацію, я ніколи не розгублююся і завжди знаходжу вихід із будь-якої ситуацiї. Очевидно, тут спрацювала життєва позиція моїх бабусь, їхня установка на те, що з найскладнішого становища завжди є вихід. Швидко концентруватися і приймати рішення я навчилася ще у дитинстві. Моїй подрузі з цього погляду складніше. Колись її як єдину дитину оберігали від всіх негараздів і як тільки могли пестили. Зараз вона почувається в житті не досить упевнено.
«НАСТІЛЬНЕ» ПІАНІНО
Сьогодні у нас авторитет батьків дуже часто зведено до мінімуму, для дітей усе більш значущими фігурами стають їхні однокласники або дворова компанія. Коли росла я, то такого розходження у системі цінностей у поколінь не було. Хоч спеціально нас ніхто не виховував. Усе спілкування з дітьми здійснювалося безпосередньо в процесі праці — в саду, на городі. Один із моїх братів згодом став приватним підприємцем, інший займається ремонтом машин, а третій, успішно закінчивши музичне училище... став перукарем. Я працюю музичним працівником у дитячому садку.
Мої батьки дуже не хотіли, щоб я навчалася у музичній школі. У четвертому класі до нашого класу прийшли вчителі з музичної школи, щоб записати охочих. Услід за подругами записалася на заняття по класу фортепіано і я. А оскільки у мене не було дома інструмента і батьки не поспішали його купувати, то цілий рік я вчила свої музичні уроки за намальованою клавіатурою, яку розкладала на письмовому столі. Учительці призналася, що мені немає на чому займатися, тільки під кінець навчального року. Не дивлячись на такі екстремальні умови, отримувала завжди тільки «відмінно». На батьківських зборах із нагоди закінчення навчального року мене вчителька дуже хвалила і дякувала моїм батькам за хорошу ученицю. Після цієї події піаніно мені вирішили купити. Проте я дізналася про це тільки тоді, коли до будинку під’їхала вантажівка з інструментом. І знову виникла проблема — хто його вивантажуватиме. Вирішити її батьки запропонували мені. Я звернулася по допомогу до сусідів. Цікаво, що коли кілька років тому батьківський будинок через несправність у димарі весь згорів, то піаніно якимсь дивом залишилося не пошкоджене вогнем. А батьківський будинок ми потім відбудували. Практично за одне літо і силами всіх чотирьох дітей. А своїх дітей ми сьогодні чомусь, як правило, намагаємося оберігати від труднощів. Я сама себе досить часто ловлю на цій думці, коли дуже не хочеться, щоб сину було так само важко, як менi колись. Нас із дитинства готували до боротьби, а піонери-герої «крокували» разом із нами від першого класу і до останнього. Старі ідеали нам уже не підходять, а з новими ми ще не визначилися. Тому й упускаємо сьогодні дітей, адже які зразки запропонувати їм для наслідування ще не вигадали.
«ТЕЛЕНЯНЯ» НЕ ВЛАШТОВУЄ БАТЬКІВ
Раніше батькам виховувати було легше. Щодня близько восьмої години вечора по телебаченню демонстрували цікавий фільм, який дивилася вся сім’я і потім його обговорювала. Вибір каналів був обмежений усього двома-трьома, отже старшим не слід було турбуватися, що діти з екрана отримають «небезпечну» для них інформацію. Потім ішла програма «Час», за якою транслювали вже «дорослий» фільм, а всіх дітей традиційно відправляли спати. А сьогодні на нашому телебаченні нічого подивитися разом із дитиною і разом обговорити. Я дивлюся тільки інформаційні передачі, а діти в школі мені називають «Вікна» як найцікавішу для них телепередачу. Для чого нашим дітям увесь цей бруд сімейних стосунків? Чому ж це так приваблює? Адже, зважаючи на різні канали, ця передача в телеефірі з’являється по кілька разів на день. Я не пригадую, щоб ця програма хоч раз несла який-небудь позитив. Адже про сім’ю, під впливом цієї передачі, складається спотворене уявлення. Адже те, що рекламують з екрана телевізора, більшість телеглядачів сприймають як норму. Багато десятикласників написали мені в анкетах, що знають, що живуть неправильно, але назад їм уже дороги нема. Така безвихідь уже в юності. А ми втрачаємо моральний генофонд. Я з сином іноді дивлюся «Поки всі вдома». Мені подобається, що там є сторіночка для тат, що підказує тему для занять із дитиною. Якось одна вчителька повезла дітей до Києва, щоб показати Михайлівський собор, але дітей як магнітом тягнуло до Макдональдса і Собор їх зовсім не цікавив. Діти перенасичені рекламною інформацією, а смаки їх серйозно ніхто не формує. Шкода, що духовні цінності оминають багатьох дітлахів. Зростає складне покоління. Для багатьох головною цінністю є спроможність батьків, а не якісь духовні якості або речі.
ВИХОВАННЯ ПОЗИЦІЇ
Для мене недостатньо вчити дитину бути просто доброю, намагаюся розвинути здатність Олега говорити «ні» у, безумовно, відповідних для цього ситуаціях. Нас так не вчили, ми були всім винні і всім зобов’язані. Та соціальна роль, яку дитина потім відіграватиме в житті, залежатиме від її вміння визначатися зі своєю власною позицією і здатнiстю її відстоювати. Я зрозуміла, що найважливіше — це навчити сина спілкуватися, і особливо навчити грамотно спілкуватися у сім’ї. Адже саме в процесі спілкування — виникають i конфлікти, і приймаються важливі спільні рішення. Я увесь час намагаюся бути в курсі того, як син оцінює ту чи іншу життєву ситуацію, ту чи іншу позицію своїх однолітків. Ми також нібито приміряємо деякі з цих випадків на себе і сину пропоную подумати, як він вчинив би на місці інших людей. Я орієнтую його на активну життєву позицію, а не спостерігача зі сторони. Мені дуже хочеться навчити сина вмінню домовлятися в різних ситуаціях і з різними людьми. Адже коли люди не можуть домовитися, то починається війна (навіть сімейна), а питання так і залишається невирішеним.
Не обмежую сина у спілкуванні з дітьми (навіть найнепривабливішими, з погляду дорослих), але завжди нагадую, що готова прийти йому на допомогу. Я завжди знаю, де, коли і з ким моя дитина проводить час. Мене завжди хвилює та позиція, яку Олег займає в житті. Поки наші погляди здебільшого співпадають. Я дуже хочу, щоб син виріс такою людиною, з якою навколишнім було б приємно бути поруч, щоб люди з ним хотіли спілкуватися і головне, — щоб мій син добре розумів різних людей.
