Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Про роль особистості в історії

28 січня, 00:00
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«МИ НЕ ОБРАЛИ СВОГО ДЕ ГОЛЛЯ», - ГЕРОЇНЯ ЗНІМКА ДАРІЯ ТКАЧ ПРО 1999 РІК І ДЕСЯТИЛІТТЯ ПІСЛЯ НЬОГО...

Жінка, яку ви бачите на світлині, — львів’янка Дарія Ткач. Більшу частину свого життя працювала на Львівському державному телебаченні, режисер-кінодокументаліст. Хоч я так не називала б її. Дарія Андріївна насправді була автором своїх численних стрічок про видатних діячів української культури та політики, бо завжди все робила сама — і сценарії писала, і знімала, і монтувала. А ще пані Ткач відома як одна з організаторів Товариства Лева — львівського осередку національно свідомої молоді, очолювала секцію «Берегиня». Нагадаємо, що створене у Львові ще за радянських часів (1987 р.) Товариство Лева брало активну участь у процесах національного відродження, яке згодом отримало назву «розвиток громадянського суспільства». Від себе особисто додам, що знаю Дарію близько 30 років — як людину, яка завжди мала власне, інакше, мислення й ніколи не поступалася своїми ідеалами. Сама ж Дарія Андріївна додає, що через своє інакомислення й непоступливість залишилася з мінімальною пенсією та «своїми грядками в селі» — аби вижити. Попри все, «я люблю землю, люблю працювати, а найбільша радість для мене — зустрічати сонце у своєму гаю, умиватися в річці та промовляти свою особисту молитву». А ще, каже, має в задумах багато цікавих проектів — і надалі зніматиме своє улюблене документальне кіно.

— Пам’ятаєш, коли було зроблено це фото?

— Восени 1999 року — перед виборами, коли до Львова приїхала Оксана Білозір — довірена особа Євгена Марчука. Тоді біля пам’ятника Шевченкові відбувся велелюдний мітинг. Я стояла на трибуні, тримаючи фото Євгена Кириловича...

— Досі вважаєш, що Євген Марчук тоді був єдиним кандидатом, гідним президентства?

— Звичайно. По-перше, Євгена Марчука підтримала інтелігенція, що вкрай рідко буває. І в цьому була велика перевага Євгена Кириловича. По-друге, я вже не пам’ятаю, як називалася та книжка, в якій Євген Кирилович викривав діяльність Кучми та його оточення, але пам’ятаю ключову ідею: «Рух на випередження», тобто майбутнє — суто українське, без копіювання чужого досвіду, пошук своїх шляхів будівництва держави й усього українського життя. Це надихало — давало людям багато сподівань. То був справжній вибух, бо ніхто до Євгена Марчука так послідовно й чітко не викривав діяльності чинного президента. Люди повірили. За Марчуком пішли дисиденти — попри те, що Євген Кирилович працював у радянських органах. Люди бачили Марчука в новій українській політиці. Це, наголошую, давало велику надію.

— Пам’ятаєш 1999-й? Якими були настрої навколо і твої власні?

— Знову ж таки згадаю мітинг на честь приїзду до Львова Євгена Кириловича. То було справжнє духовне піднесення. Прийшло дуже багато народу. Я пам’ятаю, яким окриленим був Євген Кирилович, коли бачив, як його зустрічали на мітингу. Потім ми провели Марчука від проспекту Свободи до проспекту Шевченка, де відбулася прес-конференція... Люди просто світилися — то були великі надії. І я не пам’ятаю у Львові таких піднесених людей від зустрічей з лідером... Марчук мав велику харизму.

— Як вважаєш, чому тоді спрацювала російська технологія «демократ» проти комуніста? Не вистачило критичної маси мислячих людей?

— Так, не вистачило. Тоді було потужно включено адміністративний ресурс. Пам’ятаю всі ті зустрічі, пам’ятаю мої поїздки з Юрком Шухевичем під час агітації за Євгена Марчука. Пам’ятаю, як на телебаченні не допускали виступати представників інших кандидатів у президенти, крім Кучми. Пам’ятаю, коли після ефіру запитала в Тавпаша (директор «Світоча». — Т. К.), який був довіреною особою Кучми: «Кого ж ви захищаєте? Ви ж керівник підприємства, то як можете представляти і захищати людину, яка руйнує українську промисловість?» І на мене стали навішувати масу ярликів... Мене переслідували, викликали, складали протоколи... Пам’ятаю передвиборну поїздку до Радехова. Тоді в будинку культури районна адміністрація зібрала багатолюдний натовп. Там виступали «Соколи» та інші ансамблі, які дорого оплачувалися. Я тоді вивела на сцену Шухевича, а йому навіть не дали мікрофона. Мене потягли в міліцію, там, у міліції, тримали. Переслідували мене потім і в лікарні, куди я змушена була лягти... Потім приходили додому, гримали в двері — дитина боялася: «Відійди від вікна, бо можуть стріляти». На ЛТБ забирали улюблені теми. Це було нестерпно. Це було страшно. І потім, коли зацькували Шухевича за день до виборів... І коли не пустили в ефір записаного на камеру інтерв’ю з Шухевичем, чого мені вдалося добитися...

— Зрозуміло, що розвал «Канівської четвірки» теж був технологією. Можеш пригадати свої думки щодо цього? Як це сприйняла?

— Звичайно, було велике розчарування, що так сталося, але було сподівання, що Марчук все ж таки переможе. Але й тут було запущено в дію потужний адмінресурс. І те, що я казала, відповідаючи на попередні запитання, — наслідки роботи на виборах тієї потужної адміністративної машини.

— Лариса Івшина якось сказала: «1999 року був Президент, але не було народу — 2004-го був народ, але не було Президента». Ти також вважаєш, що прихід такого лідера, як Євген Марчук, був передчасним для українців?

— Ні, я так не думала і не думаю. Прихід такого лідера, як Марчук, не був передчасним. Але ж ми багато чого не знаємо про всі підводні течії в політиці. Ми не знаємо, що там насправді було...

— Чимало людей, які тоді зробили все, щоб Євген Марчук не прийшов до влади, й сьогодні не зникли ні з владних коридорів, ні з телеекранів. Як думаєш, що потрібно, щоб сьогодні в політику прийшли люди іншої якості — зі знаннями, європейським типом мислення і розумінням своєї країни?

— На мою думку, в Україні десь росте такий лідер — просто ми його не знаємо. Гадаю, це повинна бути людина, абсолютно чиста від корупції та хабарів і, передусім, з ясним баченням української України. Ми живемо в центрі Європи і вже є європейською нацією — відтак наш рух має бути європейським, але з особливим українським забарвленням. Моя національна ідея проста: рід — нарід — рідне. Ми не бачимо такого лідера, який розумів би це рідне і для якого Україна була б рідною, щоби він стояв за свій народ до кінця, понад усе хотів би повернутися додому — як Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець, Микола Міхновський, у чиїх програмах містилися прогресивні ідеї рівності всіх націй в Україні, представники яких були в їхніх урядах і рухах опору... Тоді, 1999-го, ми ще дуже сподівалися на Євгена Марчука — знали, що це високоінтелектуальна особистість, котра прагне змінити життя в Україні. І це вдалось би Марчукові, бо він дуже добре знав цю систему ізсередини, знав, як боротися з нею. Тому й було таке велике сподівання на нього. А тепер, напевно, потрібен громадянський рух, потрібна зміна чинної інституції... Я не знаю, що робити з нашою Верховною Радою. Треба, щоб відбулися вибори. Але це непросто — над цим потрібно працювати. Я кілька місяців тому була у Франції й бачила, як вшановували де Голля. Він зробив для Франції дуже багато — і у війну, і після неї. Але французи не обрали його президентом — він 12 років ішов до президентства! Перенесімо ситуацію на українські реалії — українці не готові до демократії. Заробітчанство змінило українців у гірший бік: бажання нарешті розпрощатися зі злиденним життям позбавляє людей духовного світла. Шкода, що вже нема де Голля. Був би в Європі де Голль або політик, схожий на нього, було б інше ставлення у світі до України. І шкода, що ми не обрали такого...

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

КОМЕНТАРI

«Я БАГАТО ЧОГО НАВЧИВСЯ У ЄВГЕНА МАРЧУКА...»

Марек СІВЕЦЬ, член Європейського парламенту:

— Кажуть, що в політиці немає місця для дружби, а є лише спільні інтереси. Це не правда. Я можу сказати, коли я думаю про Євгена Марчука, то перші слова, які приходять в голову, це — дружба і довіра. Протягом багатьох років ми разом будували польсько-українські відносини від імені наших президентів, котрі в цей період були на чолі наших держав. Це були важкі роки, під час яких будувалася нова якість. Встановлювалась нова українська державна ідентичність, відновлювалась національна гордість і відкривалась складна історія. То були часи, коли Польща з великими зусиллями встановлювала свою присутність в західноєвропейських економічних і оборонних структурах. Ми завжди говорили відверто і завжди приходили до результатів. Я багато чого навчився у Євгена Марчука, гордої, мудрої і водночас скромної особистості, яка ніколи не уникала навіть найскладніших питань. Мої найкращі побажання здоров’я і щастя з Брюсселя.

«ЛЮДИНА З ВЕЛИКИМ ЛЮДСЬКИМ СМИСЛОМ»

Олег СОСКОВЕЦЬ, перший заступник голови уряду Російської Федерації (1993—1996), Президент Асоціації фінансово-промислових груп Росії:

— Євген Марчук — видатний державний діяч сучасної незалежної України. Він вніс дуже великий вклад до розвитку власної держави.

І, звичайно, в становленні відносин між Україною та Росією теж є велика заслуга Євгена Кириловича. Свого часу за дорученням двох президентів: Росії — пана Єльцина і України — пана Кучми він разом зі мною брав участь у підготовці всіх засадничих угод між Росією та Україною, у тому числі і за угодою про Чорноморський флот. Тому близьке знайомство з Євгеном Кириловичем дозволяє мені судити про цю людину як про дуже сильного і відповідального державного діяча, який, безперечно, відстоював інтереси України на благо розвитку економіки і незалежності держави. Я вважаю, що головною відмінною рисою Євгена Кириловича були глибокі знання внутрішньої та зовнішньої політики, які дозволяли йому приймати, безперечно, зважені та відповідальні рішення з приводу становлення державності України і на посту віце-прем’єра, першого віце-прем’єра, прем’єр-міністра. І подальша його політична і державна діяльність в ранзі міністра оборони, Секретаря РНБО дозволяє судити про те, що ця людина несе в собі ту істину державного діяча, яка дозволяє бачити державу сильною. І до них, на мій погляд, належить Україна сьогодні. Тому я хотів би приєднатися до багаточисельних привітань, які, безперечно, Євген Кирилович одержуватиме до сімдесятиріччя. Хочу висловити йому почуття якнайглибшої вдячності, пошани, яку можна висловити людині з великим людським смислом, який несе в собі Євген Кирилович.

«ВІН ЗАВЖДИ РОЗУМІВ, ЩО РОЗМАЇТТЯ Є СКОРІШЕ СИЛОЮ, АНІЖ СЛАБКІСТЮ»

Джеймс ШЕРР, директор Програми Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин, Лондон :

— День народження Євгена Кириловича нагадує, що державність України була раніше пов’язана із прогресом. Він нагадує про часи, коли лідерство було синонімом до енергії, компетентності та сміливості. Він також є докором для тих, хто плутає прагматизм і опортунізм, цинізм і ницість. А також доводить, що інтелект, вдача та обставини здатні змінити долю окремих людей та подолати спадок минулого. Напередодні Дня Незалежності України Євген Марчук був першим заступником голови КДБ Української РСР. Ніхто, у тому числі і сам Марчук, ніколи б не сказав, що він стане одним із архітекторів державності України, бар’єром для тих, хто б поступився її незалежністю, і неухильним прихильником її євроатлантичного курсу. Ці передумови (до яких додалося його призначення першим головою СБУ) були цінною перевагою та незмінним тягарем. З одного боку, завдяки цьому він здатен був зрозуміти внутрішню роботу олігархії, кримінальних структур і транснаціональних мереж, які домінують в українській економіці та проникають у державні структури: це важливе розуміння для людини, яка прагне залишити підступні води пострадянських реалій. Цей спадок разом із досвідом роботи на керівних посадах не просто надавав йому впевненості. Це дозволяло йому застосувати інтегрований і стратегічний підхід у складних починаннях, кульмінацією чого стало його перебування на посаді міністра оборони з червня 2003 по вересень 2004. Наступного дня після його призначення на цю посаду Григорій Крючков, не інстинктивний його прихильник, зазначив: «Жодна людина не здатна відповісти відмовою високопосадовцю. Щоб це зробити, ви повинні бути твердою та мужньою людиною, і твердо стояти на ногах, і Євген Кирилович має усі ці якості». (Наступление обороны, «Корреспондент», 1 червня 2003 р.) Цей спадок і досвід також посилював далекоглядність не лише у мистецтві можливого всередині України, але й стосовно тривалих ознак російського впливу. З цієї причини Марчук ніколи б не дозволив, щоб «національне будівництво» передувало розвитку широкої, світської та громадянської держави, гостинної до етнічно-лінгвістичного розмаїття її громадян. Він завжди розумів, що розмаїття є скоріше силою, аніж слабкістю. З цих самих причин Марчук завжди був поступовцем та центристом як за задумами, так і темпераментом. Не мало значення, чи питання стосувалося Кучми, чи подолання спадку Росії, він надавав перевагу методичним діям, неспішному маневруванню, наскільки дозволяли обставини. Не завжди обставини були сприятливими. Кілька разів за свою кар’єру він проявляв елементарну мужність і здатність йти на ризик. Цю історію ще має бути написано, але Євген Кирилович досі сумнівається, чи варто це робити. Відповідальність є потрійною. По-перше, людині з досвідом Марчука ніколи не буде довіряти країна чи керівництво держави. Євген Кирилович не відчуває своєї провини у цьому. Це результат того, ким він є, а не результат його дій, і він жодним чином не може цього змінити. По-друге, його здібності, позиція та привілеї зробили його хранителем таємниць, які він ніколи не хотів знати чи оберігати. Насамкінець, беручи до уваги країну, з якої він походить, не можна його назвати інстинктивним демократом. До його честі та на благо України, він став демократом — через свою розсудливість, а не з ідеологічних уподобань, та через щораз більшу антипатію до реалій, у яких він жив. Сімдесятиріччя Євгена Кириловича — це не лише нагода його вшанувати, але і час нагадати собі, що серед публічних людей можна зустріти благородство і стійкість, професіоналізм та далекоглядність. Ці якості є такою самою частиною спадщини України, як їхнє заперечення та зрада. Хіба вони не достойні стати частиною майбутнього України?

«БУЛА СТВОРЕНА МОДЕЛЬ ВІДНОСИН МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ»

Всеволод ЛОСКУТОВ, радник-посланник Посольства Російської Федерації в Україні:

— Євген Кирилович зробив реальний внесок у розвиток добросусідських російсько-українських відносин у період середини 90-х років, коли лише формувалася правова база двох незалежних держав. Зокрема, можна відзначити роботу Марчука щодо підготовки великого «Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною». 8 лютого 1995 р. у Києві Євген Марчук і Олег Сосковець (тоді перший заступник голови уряду РФ) завізували проект цього важливого документа. А 18 квітня того ж року, вже в Москві, під час робочого візиту Є. Марчука (виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України) відбулася бесіда з тодішнім президентом РФ Борисом Єльциним, і було остаточно узгоджено текст проекту договору — стратегічний документ, що є чинним досі. Мені хочеться відзначити ще один важливий момент. Я був його учасником: 20 березня 1996 р. відбувся робочий візит прем’єра України Є. Марчука й перше засідання змішаної Міжурядової комісії зі співпраці під головуванням В. Черномирдіна. Важливо те, що була створена модель відносин між нашими країнами. Тоді комісія була сформована на рівні глав урядів, і вона зіграла історичну роль у створенні договірної бази між Росією й Україною. Нині працює змішана російсько-українська комісія на рівні президентів, а передвісником була спільна робота Черномирдіна й Марчука. Поява нової форми взаємин позитивно вплинула на вирішення дуже різних питань: політичних, економічних, гуманітарних... Під час цих засідань порушувалися питання розвитку наших відносин, зокрема, щодо Чорноморському флоту, відкриття Генконсульства Росії в Сімферополі тощо. Євген Марчук зіграв позитивну роль у створенні переговорного механізму. Він людина компетентна, ерудована, ділова й активна. Для нас важливо, що він проводив дружню політику добросусідства. Ми бажаємо Євгену Кириловичу міцного здоров’я, успіхів у всіх його справах.

«ЙОГО ВИРІЗНЯЄ ВМІННЯ ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України:

— Я пригадую один випадок, коли я був головою Верховної Ради. Це був дуже непростий час для України, над нами нависали важкі хмари. У Москві була складна ситуація. Десь танки до України просувалися, ближче до Києва. І тоді Євген Кирилович через своїх людей передав мені в президію записку, що ось така ситуація й він вживає екстрених заходів. І тоді він дуже серйозно вплинув на те, щоб ситуація була врегульована. Євген Кирилович людина ділова, грамотна. У нього нічого не робиться спонтанно, випадково. Він усе вивчає. Дуже добре знає свою справу, особливо щодо служби. Я отримував від нього всю необхідну інформацію, коли він був головою СБУ. Він мене постійно інформував, я знав реальний стан справ, особливо в період ДКНС. Уже після путчу він робив усе, щоб нівелювати можливі наслідки. До будь-якої справи, доручення він ставився серйозно, відповідально. Уже коли був Кучма, він дуже багато працював над Великим договором з Росією, над розділенням Чорноморського флоту. Усі ці питання вимагали великих знань, інтелекту, дипломатії. Він людина культури. Він вирізняється зваженістю й рідкісною рисою — умінням дивитися вперед.

«ФОРМУЛА «М’ЯКОЇ СИЛИ» Є ЙОГО КЛЮЧОВИМ ВНЕСКОМ»

Олександр ЧАЛИЙ, екс-перший заступник міністра закордонних справ України:

— Якщо говорити про етапи, то, безперечно, Євген Кирилович стояв на першому етапі створення української спецслужби, СБУ, і заклав підвалини її роботи. Пройшло вже майже 20 років, але ключові принципи, які повністю віддзеркалюють роль спецслужби у правовій державі, були закладені й опрацьовані саме Марчуком. Він зіграв ключову роль у завершенні переговорного процесу по Великому договору з Росією.

Тоді він працював віце-прем’єр-міністром України, й якби не його здатність переконувати, в тому числі використовуючи виключно національні, українські засоби переконання, я думаю, нам не вдалося б досягнути стратегічного компромісу на найвищому політичному рівні. Фактично він забезпечив парафування цього документа, що відкрило можливості його подальшого підписання. Євген Кирилович зіграв ключову роль у розбудові Ради національної безпеки та оборони України і, безперечно, він був дуже непересічним міністром оборони України. І саме в той час, коли Євген Кирилович очолював ці два ключові органи, мені здається, безпека України була найбільш стабільною, найбільш прогнозованою й найбільш забезпеченою. Загальна інтегральна роль, яку Марчук зіграв і продовжує грати в сучасній українській історії, полягає в тому, що він зміг довести, що людина, яка працювала на вищих щаблях радянської служби Комітету державної безпеки, може бути ініціатором демократичних перетворень в українському суспільстві. Я пам’ятаю мої перші зустрічі з ним, які відбулись у 93-му, 94-му роках, коли радянський спадок авторитарної ментальності був дуже сильний навіть серед нас, молодих на той час людей. Я був вражений, наскільки Євген Кирилович у спілкуванні з нами, не для преси, чітко висловлювався, що альтернативи демократичному розвитку спецслужб та загалом всього українського суспільства немає. Євген Кирилович завжди сприймався як державний діяч, який давав чіткий сигнал на стабілізацію суспільства виключно на демократичних засадах. Він був і залишається представником тих політичних еліт, які репрезентують собою, з одного боку, політику сильної руки, а з іншого боку — наведення порядку виключно у конституційно-демократичний спосіб. Досить згадати ситуацію, яка виникла у Криму в середині 90-х років. Рішучі дії Євгена Кириловича тоді змогли фактично зупинити небезпечну дестабілізацію на Кримському півострові. Я завжди був вражений наступним фактом. Попри те, що Євген Кирилович у радянській системі дійшов до найвищих щаблів у структурі Комітету державної безпеки і був відповідальний за дуже чутливий напрямок роботи, в усіх спогадах українських дисидентів, у подальшому дуже видатних українських політиків, і в спілкуванні з ними я ніколи не чув про Марчука поганого. Вони до нього завжди ставилися з певною повагою. І це для мене головний феномен цієї людини. Пройшовши радянську систему, Євген Кирилович бачив, що вона розпалася, хоча влади тоді було більше ніж достатньо. Він завжди перед собою і перед нами ставив просте питання: а для чого влада? Для мене він є прикладом політичного і державного діяча, який довів своєю державною практикою, що стабілізація суспільства, те, чого потребує Україна, може і повинна відбуватися виключно в демократичних формах європейського типу. Ця формула «м’якої сили» Марчука як державного діяча і як історичної постаті, яку він продемонстрував в останні 20 років, коли Україна стала незалежною державою, мені здається, й є його ключовим внеском у сучасну історію України та розвиток українського суспільства. Формула Марчука, на мій погляд, є єдиним підходом, який може забезпечити сучасну модернізацію України як держави європейського типу. Євген Кирилович по суті зіграв роль демократичного стабілізатора українського суспільства у вирішальні періоди сучасної української історії. Іншими словами, вміння демонструвати характер сильної особистості й у той же час вміння використовувати в ролі інструментів влади демократичні важелі прийняття рішення — це й є ключовий феномен Марчука. По суті, він чимось схожий на генерала де Голля для української незалежності. Тому що він здатний давати погляд у майбутнє, здатний генерувати стабільну команду, яка вміє досягати результату, і при цьому він здатний досягати цього не за рахунок використання чисто авторитарних силових методів державного керівництва, а виключно за рахунок дуже вмілого володіння арсеналом демократичних інструментів. У період так званого «кольчужного» скандалу, коли погіршилися відносини України та США, я відповідав у МЗС за зовнішню політику як на російському, так і на американському напрямках. Спілкуючись на найвищому рівні з росіянами та американцями, можу сказати, що вони завжди мали до Марчука довіру. Оскільки він завжди своїми діями породжував довіру, породжував у партнерах впевненість, що ті зобов’язання, які він бере, максимально будуть виконані, причому в достатньо прозорий демократичний спосіб. Саме завдяки позиції Євгена Кириловича ми тоді дозволили собі досить транспарентно показати американцям, довести їм, що ні на яких щаблях української влади питання щодо поставок «Кольчуг» в Ірак не приймалося. Пізніше історія довела, що наша позиція була абсолютно коректною і саме наші дії тоді дозволили, щоб Україна не потрапила в серйозну міжнародну ізоляцію. Мені здається, що в 1999 році він просто став «жертвою» політтехнологій. Усім було зрозуміло, що якби Марчук виходив у другий тур, ніхто б не гарантував, як завершаться президентські вибори. І, як ви пам’ятаєте, саме канівський провал не дав змоги Марчуку вийти у другий тур. І це зробило другий тур виборів безальтернативним, тому що тоді було поставлено на карту нові погляди, можливість продовження нової політики, яку уособлював президент Кучма, і фактично старі ідеї, які презентував пан Симоненко, представник Комуністичної партії. І якби Євген Кирилович пройшов у другий тур, я думаю, що історія могла повернутися по-іншому. Євгену Кириловичу я хотів би побажати здоров’я і кохання — це найголовніше. Це буде давати йому натхнення продовжувати відігравати активну роль у суспільному, громадському й державному житті України.

«ПРОФЕСІОНАЛ З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ»

Ігор Мітюков, екс-міністр фінансів України:

— Євген Кирилович мене вразив: він став першим у моєму житті керівником — представником пострадянських силових структур, і я побачив, що це — професіонал із людським обличчям. Ми з ним працювали з 1995 року, коли економіка була в повному занепаді, й падіння тривало. Тоді в уряді було досить багато практиків-професіоналів, але дуже бракувало аналітичного елементу в загальній оцінці й макроекономічної, і політичної ситуації. Поява Євгена Кириловича в уряді значною мірою заповнила цей пролом. Ця людина вміла, я гадаю, що й зараз не розучилася, уважно слухати, аналізувати, робити правильні висновки, не піддаватися миттєвим емоціям і модним рецептам розв’язання проблем. Особисто мене Євген Кирилович учив і навчив думати, аналізувати, а перед тим, як приймати рішення, перевіряти всі аргументи за і проти на вагомість. Це був керівник високого рівня, який вражав не лише своєю ерудицією та працездатністю, але й толерантністю у ставленні до людей, до підлеглих. Це було правило, яке він жодного разу не порушив.

«ЄВГЕН МАРЧУК ПРИХОДИВ НА РОБОТУ О СЬОМІЙ РАНКУ, А ЙШОВ БЛИЗЬКО ПЕРШОЇ НОЧІ»

Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО, екс-прем’єр-міністр України (1997—1999 рр.):

— Я пишаюся тим, що познайомився з такою прекрасною людиною, як Євген Кирилович Марчук, працював із ним. Коли я займав посаду міністра Кабінету Міністрів, в уряд на посаду першого віце-прем’єр-міністра прийшов Євген Марчук. На той час ми спілкувалися мало, але згодом, коли він став прем’єр-міністром України, не було і дня, щоб ми з ним по кілька разів не спілкувалися. Це високопорядна людина, активна, дуже працьовита. Своєю працездатністю він дивував усіх у Кабміні. Він приходив на роботу о сьомій ранку і йшов близько першої ночі. Кажуть, що це неправильно, але ситуація в економіці, політиці (уряд не мав політичної більшості в парламенті) вимагала цього. Євген Кирилович зразу згуртував колектив, були підібрані міністри, які, до речі, працюють в органах влади до сьогоднішнього дня і ніхто себе не заплямував. Пристрастю Євгена Кириловича була політика, він дуже добре розумівся на політиці. Це були буремні 1990-ті, доля прем’єр-міністрів багато в чому залежала (як і сьогодні) від президента. Преса дуже багато робить для розвитку нашої держави, але вона багато може зробити і для того, щоб зняли того чи іншого політика з посади. Коли почали говорити, що Євген Марчук один з претендентів на посаду президента України, зразу почалося протистояння між окремими політичними силами. На жаль, через це Євгена Кириловича звільнили. Я вважаю, що це було неправильне рішення. Тим паче, людина яка прийшла після нього, була недостойною працювати на посаді прем’єр-міністра. Контраст відчули одразу. Хочу подякувати Євгену Кириловичу за роботу, побажати міцного здоров’я і надійних друзів. Адже чи є в тебе друзі, відчуваєш тоді, коли ти вже не маєш посади.

«ВІН ВПРОВАДЖУВАВ ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ В УКРАЇНІ З МОМЕНТУ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

Сергій ПИРОЖКОВ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Молдові:

— Досвід Євгена Кириловича — життєвий, науковий та інтелектуальний — дуже важливий. На мою думку, владні структури виграли від того, що він після програшу в 1999 році прийшов до них. Я вважаю, що він не мав бути поза політикою, поза активною діяльністю після цього програшу. Я вважаю, що постать Євгена Кириловича в новітній історії України серйозна й дуже важлива.

Він був людиною, яка впроваджувала європейські цінності в Україні з моменту здобуття незалежності. Спочатку Марчук як перший голова СБУ сформував засади Служби безпеки на початку 1990-х років. Потім він був прем’єр-міністром і провадив ту ж саму лінію. І те, що Україна обрала шлях європейського зовнішньополітичного розвитку, на мою думку, значною мірою є прямою його заслугою. Саме за цим можна оцінювати його внесок в новітню історію України. На посаді Секретаря РНБО Марчук, по суті, перетворив цей дорадчий орган в досить впливову й важливу для держави організацію. Не будучи органом державної влади, РНБО координувала діяльність силових та інших структур у державі та формувала реальну політику для вищого керівництва держави. Це дуже важливо. Окрім того, РНБО розглядала ситуації, які виходили поза межі закону і вводила в правове поле тих, хто наважувався на зловживання. Якраз за часи діяльності Євгена Кириловича розширювався діапазон функціонування РНБО, яка розглядала не лише силові та безпекові питання — в поле зору цього органу потрапив економічний та гуманітарний блоки. Це було важливо для формування державності України, становлення України як суверенної держави. Я хочу побажати Євгену Кириловичу міцного здоров’я, щоб він не уходив далеко від реальних процесів у житті держави, а також почував себе комфортно в тій справі, яку він обирає для себе. І щоб його досвід і знання служили Україні.

«СТАВ ЯВИЩЕМ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ 1990-Х»

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Євген Марчук — унікальна постать в українському істеблішменті. Як справжній державник, який мав і має власний проект побудови країни, і як палкий український патріот він завжди відрізнявся від більшості своїх колег (про сьогоднішніх правителів і говорити не хочеться) глибиною стратегічного бачення проблем України та геополітичним реалізмом при їхньому вирішенні. Незабутній народний талант, інтелігентність та досвід розвідника дали Євгену Кириловичу можливість стати яскравим явищем українського відродження 1990-х рр. Так, як і у випадку Леоніда Кравчука, який, ведучи полеміку з «Рухом», силою свого тверезого розуму дійшов до розуміння правоти своїх опонентів, Євген Марчук, вийшовши з надр КГБ, оцінив роль і значення незалежної України в системі євроатлантичної безпеки. Серед найбільших досягнень активного будівничого української державності Євгена Марчука вважаю його пронизливо-правдиву книжку «П’ять років української трагедії» (1999), що стало також виявом особистої мужності автора, і його видатну роль у розробці та прийнятті закону «Про основи національної безпеки України», де окреслене стратегічне завдання України — вступ до НАТО. І хоч би що робили сьогоднішні керівники на догоду своїм хазяям, намагаючись перекреслити перспективу вступу України до НАТО, історія ще не скінчилася, і правоту Марчука, я переконаний, буде доведено. Мені випала велика честь неодноразово бачити Євгена Кириловича в дії. Будучи першим міністром охорони довкілля України, я працював разом з Євгеном Кириловичем — у той час віце-прем’єр-міністром з надзвичайних ситуацій — під час подолання наслідків однієї з екологічних катастроф і бачив, як спокійно, без метушні і нагнітання пристрастей, по-державному вирішував він складні проблеми. Візит прем’єр-міністра Марчука до США — у той час я працював послом України в США — став важливою віхою на шляху зміцнення стратегічного партнерства між нашими країнами. Пам’ятаю, яке добре враження справили на членів уряду і Конгресу США вишукана англійська мова нашого прем’єра, його відкритість і широке бачення ситуації у світі. Уже на початку 2010 року, коли атмосфера в Україні кардинально змінилася і деякі доморощені стратеги лякливо залягли «на дно», Євген Кирилович блискуче провів Львівський міжнародний безпековий форум, на якому переконливо обстоював ідею участі України в структурах євроатлантичної безпеки. Він виявив не лише громадянську, але й особисту мужність, коли після незрозумілої автокатастрофи 2000 року і отриманих тяжких травм, силою волі та вірою в свою правоту піднявся з ліжка і занурився в громадське і політичне життя. Вірний син України Євген Марчук дуже потрібний своїй вітчизні сьогодні.

«П’ЯТЬ УРОКІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»

Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, народний депутат України, голова меджлісу кримськотатарського народу, Сімферополь:

— Євген Марчук — унікальний політик, який володіє таким набором якостей, що ним у сукупності не володіє жоден з відомих мені в Україні державних діячів.

Переконаний патріотизм, унікальна компетентність у державному управлінні, глибокі знання історії та майстерність соціального прогнозування, володіння досвідом світової історії, широкі політичні зв’язки, привабливі людські якості дали йому змогу відіграти унікальну роль в історії України, блискуче впоратися зі створенням першої в Україні національної, патріотичної спецслужби, пройти шлях до глави уряду. Я упевнений, що, якби Євгена Марчука було обрано президентом України, історія нашої держави склалася б зовсім інакше і значно сприятливіше, ніж тепер, наша країна відігравала б у світі зовсім іншу роль. Тому Євген Марчук — для України в 90-х роках минулого століття і на початку ХХI століття — то був унікальний шанс за короткий час стати передовою з усіх поглядів європейською державою, регіональним лідером; слушна нагода випередити Польщу на шляху історичного розвитку, можливість вступити до ЄС і НАТО, які, на жаль, наша країна втратила з багатьох причин суб’єктивного характеру, що не залежало від самого Марчука. Сьогодні, вітаючи Євгена Кириловича із 70-річчям, Україна зобов’язана проаналізувати його роль у становленні державності й засвоїти, нехай запізніло, цей сумний урок історії та, поки ще є час, використати досвід Євгена Марчука в подальшій політиці. Я, один з учасників національного руху кримських татар за повернення народу на батьківщину, добре знайомий із роботою КДБ СРСР, що доклав багато сил для фізичної ліквідації нашого народу шляхом депортації та подальших політичних переслідувань. Лише володіючи унікальними патріотичними якостями, любов’ю до своєї Батьківщини, Євген Марчук міг оперативно створити якісно нову українську спецслужбу, яку багато патріотів України, що боролися за її незалежність та яких раніше переслідували спецслужби Радянського Союзу, в тому числі кримські татари, прийняли як свою, як орган своєї державності. На жаль, згодом, у 2000—2010 роках, коли до неї прийшли дилетанти, СБУ втратила ці патріотичні якості, стала примітивною «охранкою», почала служити не державі, а обслуговувати політичні й особисті інтереси окремих політиків. Це перший з уроків Марчука, не засвоєних українськими політиками... Євген Кирилович завжди був переконаним прихильником незалежності України. Саме Марчук відіграв вирішальну роль у тому, що в 1994-1995 роках Крим не став гарячою точкою, як Придністров’я або Нагірний Карабах, а Україна не втратила територіальної цілісності. Комуністи і ФСБ, які розгорнули тоді в Криму найактивнішу діяльність щодо формування російського анклаву, покликаного дестабілізувати ситуацію в пострадянській Україні, не досягли цілковитого успіху й утратили ініціативу. Заслуга в цьому належить, передусім, Євгенові Марчуку, який зміг демонтувати створений ФСБ режим Юрія Мєшкова і повернув Крим у правове поле України. Євген Марчук тоді досяг результату, якого взагалі досягали виняткові політики світу, — видатний професіонал, він переграв ФСБ. Сьогодні, коли ФСБ почувається в Україні, як удома, у нас немає політиків такого рівня, здатних досягти подібного результату. Це другий урок Марчука, який виявився осторонь української політики... Євген Марчук уже тоді розумів, що після повернення Криму до складу України та ліквідації його сепаратистської конституції 1992 року другим важливим завданням для України є вирішення кримськотатарської проблеми в межах міжнародного права і теорії міжнаціональних відносин, які ѓрунтуються на правах людини, що саме це може забезпечити стабільність на півострові й добробут у країні. І велика заслуга саме Євгена Марчука полягає в тому, що кримськотатарський народ досі відстоює незалежність України, є однією з найактивніших державотворчих сил, не став джерелом сепаратизму і напруженості, чого прагнула і ФСБ, і вся пропагандистська машина Росії. Він був у курсі наших проблем, об’їжджав самобуди, знав людей, їхні потреби. Сьогодні, на жаль, цю роботу припинено, кримськотатарська проблема не вирішується, її винесено на міжнародний рівень. В Україні взагалі дуже мало політиків, які володіють глибиною теорії міжнаціональних відносин в її світовому розумінні, мало політиків, здатних вирішувати ці складні проблеми, забезпечувати міжнаціональний мир і злагоду в країні. І це третій урок Євгена Марчука, не вивчений українською політикою... Євген Марчук — високопрофесійний урядовець. Він працював у кількох складах Кабінету Міністрів України, деякий час очолював уряд. На жаль, Леонід Кучма, який значно поступався Марчуку щодо професіоналізму та організаторських здібностей, компетентності, знань іноземних мов, швидко зрозумів, що завдяки цьому саме Кабінет Міністрів під керівництвом Марчука, а не президент, стане центром управління країною та провідною структурою влади в Україні. Пам’ятаю, Кучма звільнив Марчука відразу після поїздки до Криму, де Євген Кирилович уже створив цілісну програму реструктуризації економіки і суспільних відносин. Він планував швидкий розвиток автономії як провідного регіону України. Коли Кучму запитали, навіщо він зробив цей незрозумілий для багатьох крок, він відповів: за створення власного іміджу. Кучма просто не знав, що Марчук не міг працювати абияк і без професійного підходу, а тому й не розумів, що імідж створюється компетентністю та професіоналізмом, а не словами. Після цього Кучма завжди прагнув тримати Марчука ближче і використовувати його досвід, професійні якості й компетентність. Він призначив його секретарем Ради Безпеки, і це був склад, роботу якого характеризувала насамперед висока компетентність. На жаль, потім Леонід Данилович зробив ставку на інших людей. І це четвертий урок Марчука, проігнорований українською політикою... Євген Марчук володіє величезним життєвим і політичним досвідом, майстерністю у вирішенні багатьох соціально-економічних проблем. Та після 2004 року влада в країні належала людям, які і за досвідом, і за компетентністю значно поступалися Євгенові Кириловичу. Тому не даремно він виступив з ідеєю про те, що «на президента потрібно вчитися». Марчук розуміє, що державне управління — складне мистецтво, яке потребує унікальних політичних і морально-особистісних якостей, якими володіють небагато політиків в Україні. На жаль, Віктор Ющенко, як президент країни, не вважав за потрібне скористатися досвідом Євгена Кириловича у вирішенні багатьох соціально-економічних проблем і тому жорстоко поплатився за це політичним фіаско. Якби він скористався його досвідом, підсумки його п’ятирічної каденції були б зовсім іншими. Можна сказати, що Віктор Янукович поки робить ті ж помилки — досвід Марчука залишається незатребуваним нинішніми структурами влади. І це п’ятий урок Марчука, не засвоєний українською політикою.

«ВІД ЛЕЙТЕНАНТА ДО ГЕНЕРАЛА АРМІЇ»

Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ, однокурсник, Кіровоградський педагогічний інститут, 1958-1963 рр. 

 — В особі Євгена Марчука органічно поєднується політичний імідж державного мужа з толерантністю і високою культурою людини.

Він поєднував у собі інтелектуала, естета, правознавця, дипломата, музиканта і спортсмена, не кажучи вже про вільне володіння основними європейськими мовами і витончене знання та вживання рідної української? У Євгена Марчука, мабуть, уроджені імпозантність і інтелігентність та дійсно «нордичний» характер. Принаймні, знаючи його ще зі студентських років, пам’ятаю завжди елегантним, навіть у робочому одязі, коли збирали кукурудзу. Що ж до характеру, то не було випадку, щоб він підвищував голос, когось образив, гнівався чи лаявся, хоч траплялися різні ситуації. Він, якщо з кимсь і сперечався, то замість крику спокійно аргументував беззаперечними доказами. Він ні з ким не сварився, а чужі сутички розбороняти доводилось. Особливо з участю свого гайворонського земляка — задиркуватого поета Леоніда Народового. Та жодного разу не розпускав рук, хіба що рознімав ними. Хоч міг би, звичайно, і вдарити: адже був різнобічним спортсменом, в тому числі і розрядником з боксу. І, дивлячись на нього, не вірилось, що Євген вихованець звичайної сільської школи. А він школярем писав вірші, навіть друкували деякі з них у гайворонській районці. А після школи обрав філфак педвузу, де працював тоді улюблений маг української літератури Леонід Стеценко, з авторитетом якого рахувалися навіть у Києві. Приїхав до вузу якось автор «Прапороносців» і на пам’ятній фотографії поряд з Гончарем і Стеценком у колі «пишучої братії» — Народового, Чабаненка, Янова, Зубицького стоїть і першокурсник Марчук. А далі, через два роки, у складі невеликої групи «красного слова» побував на Чернечій горі у Каневі, де проходила міжнародна конференція по відзначенню 100-річчя від дня кончини Кобзаря. І Євген відтворив усе торжество події численними фотографіями, виставленими відразу ж на найпочеснішому місці вузу, бо на них був «цвіт» українських хрестоматійних письменників — Тичина, Рильський, Малишко, Корнійчук... — у колі кіровоградських студентів. Уже тоді в Євгенові Марчукові визрів чудовий оповідач. Якось на збиранні колгоспної кукурудзи, куди нас посилали щоосені, третьокурсник Марчук у присутності Стеценка розповідав нам коротенькі історії про своїх односельчан, батька та саму Долинівку, в якій водилися й... змії.

— Їх уже люди не дуже й бояться. Колись батько з сусідом щось «приливав» у сарайчику, а з розкритого горища прямо на стіл скотилася змійка. То вони її змахнули додолу і продовжували трапезу, ніби нічого й не трапилось. Нас розвеселили ці оповідки, а нашого наставника Стеценка приємно вразили.

— У вас довженківський стиль розповіді, — сказав він Євгенові, а пізніше, уже без нього, продовжував: — Марчук із кількох фраз виліплює яскравий характер, і тому його новелки набувають якоїсь привабливості і навіть краси. Їх приємно слухати...

Характерно, що батьки Євгена були доволі заможними і він міг би проживати й не в студентському гуртожитку, де в кожній кімнаті тіснилися по півтора десятка студентів майже три роки. Але він жив разом з нами, умудряючись бути чистим, напрасованим і охайним. Проживаючи у таких умовах, Євген ніби готував себе до роботи на серйозному поприщі, мужнів і загартовувався нашими спартанськими умовами: поганеньким житлом, скромною їжею, а тоді й голодуванням з різних причин. Мабуть, люди з такими якостями, як у Євгена Марчука, довго на периферії не затримуються, що зрештою й закономірно. Тому років через три він працював уже в Києві, а в Кіровоградському управлінні держбезпеки працювало тоді близько десятка вихідців з нашого педінституту: Леонід Рева, Володимир Олійник, Григорій Куцевол.., які дуже поважали кіровоградського киянина і пишались ним. А десь після чотирирічної перерви зустрівся і я з ним, навчаючись у партійній школі. Марчук не був ще тоді Євгеном Кириловичем, нічого не змінилося і в його зовнішності, вподобаннях і нахилах. Такий же спортивний, симпатичний, дотепний і, звичайно ж, ерудит та цікавий співбесідник. У нас було кілька зустрічей. Був я і в його квартирі, частина якої стала «фотолабораторією». Що ж, це його хобі. А невдовзі Євгена Марчука направлено працювати в Полтаву, звідки до Києва він повернувся уже генералом, що і було початком його стрімкого злету. Майже таким був шлях його колег Андропова, Алієва, Шеварднадзе та й... Путіна. А з усіх нас, кіровоградських прихильників Євгена Кириловича, коли він піднявся на вищу орбіту політичного життя, мабуть, чи не найбільше хотів бачити його президентом України колишній ректор педагогічного інституту Федір Гнатович Овчаренко. Він навіть написав програму, за якою мав діяти його колишній студент. І майже щоденно заходив до мене на роботу чи на квартиру (його будинок поряд) на правах мого весільного батька, вимагаючи прослухати цю програму, до якої щоденно писав додатки.

— Ось побачиш, як він поведе країну, — говорив екс-ректор, — у нього моя хватка: зумів же він поліпшити взаємини з Росією, призупинив інфляцію.

Неймовірною радістю був сповнений Федір Гнатович, коли Євген Кирилович прибув у свою альма-матер для передвиборної зустрічі з викладачами і студентами. Ще за годину до прибуття іменитого гостя потягнув і мене до зали, бідкаючись:

— Чи впізнає він мене, давай сядемо ближче до трибуни. Євген Кирилович не тільки впізнав свого ректора, а під оплески переповненого залу щиро обняв його, а по завершенні зустрічі зі студентами сфотографувався з керівництвом вузу та близькими йому викладачами, як мовиться, на пам’ять.

«ЗАГИНУТИ З УСІМА НА ПОЛІ БОЮ — ЛЕГШЕ, НІЖ ВЦІЛІТИ І ПРОДОВЖИТИ БОРОТЬБУ»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, дисидент, народний депутат Верховної Ради України І, ІІ, IV і V скликань:

— У моєму ставленні до Євгена Марчука, звісно, важить попередній досвід життя. Він працював у КДБ, а я боровся проти російської імперії та її передового загону КДБ. Очевидно, це мене налаштовувало проти всіх працівників служби, у тому числі — проти нього. Але з часом моя думка щодо Євгена Кириловича почала змінюватися. У 1990 році Верховна Рада (тоді я був депутатом) ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Якось ми, Українська Гельсінська група, прийшли на мітинг, що зібрався на теперішньому майдані Незалежності у Києві. Мабуть, було тисяч з двадцять люду. Піднявшись на трибуну, я зазначив, мовляв, документ ухвалили, а от чи будуть виконувати? Далі говорив про те, що від нас залежить, чи буде він порожнім папірцем, чи стане програмою на шляху до нашої незалежності. Після того, як всі розійшлися, розмірковував: «Демократія сягнула такого рівня, що можемо відкрито висловлювати свої думки. Однак є ще така структура, як КДБ, яка може зашкодити процесу». І я пішов туди. Зустрівся з Євгеном Марчуком. Поставив йому кілька запитань. Той не хитрував, а відповідав прямо:

— Євгене Кириловичу, як КДБ сприймає Декларацію про державний суверенітет?

— Так, як сприймає суспільство.

— У вас немає іншої думки щодо цього документа?

— Ми сприймаємо його так, як він сформульований на папері.

— Не збираєтеся чинити опір? Може, у вас є своя політична лінія?

— Ми враховуємо суспільні прагнення, розгортання суспільно-політичних процесів і не збираємось проти них боротися.

Його слова стали для мене надзвичайно важливими. Я їм повірив. Тоді розширився цілий простір нашої боротьби за суверенність. Коли Україна здобула незалежність, у Верховній Раді постало питання про СБУ. Адже в Радянському Союзі КДБ діяв самочинно, що було найбільшим проявом авторитарності й беззаконності. Тому й виникла нагальна потреба ухвалення закону, який регулював би діяльність установи. Для цього створили дві комісії. Одна, власне, працювала над проектом закону, інша повинна була «дослідити» біографії всіх трьох кандидатів на посаду голови служби — Юрія Костенка, Олександра Ємця і Євгена Марчука — чи безпосередньо не винні в арештах, що здійснювалися у часи існування радянської імперії. Найбільше це стосувалося, очевидно, Євгена Кириловича. Потім Михайло Горинь доповів, що не знайдено доказів, які дискредитували би Марчука. Таким чином, він очолив СБУ. Наскільки пригадую, було рішення, що кожен депутат голосує за того, за кого вважає за потрібне проголосувати. Хочу ось що також згадати. Коли Євген Кирилович балотувався на посаду президента в 1999 році, я підтримував його. Вважав, що зі всіх кандидатів є найкращим. Прагнув, аби він став главою держави. Переконаний, що навів би лад в Україні. Працювавши в КДБ, той знав, що таке закон і беззаконня, як приборкати злодіїв... Моя віра в нього, у великій мірі, ще будувалася на тому, що видав книжку «П’ять років української трагедії», де був викладений дуже глибокий аналіз становища в країні. До того часу ліпше і змістовніше за нього ніхто не написав. Опісля — не знаю. На превеликий жаль, Марчук не став президентом. Те, що він тоді пішов секретарем РНБО, багатьох розчарувало. Вони вважали, що краще було програти. Я можу здогадуватися, чому так вчинив. Загинути з усіма при штурмі фортеці чи на полі бою — легше, ніж вціліти і продовжити боротьбу.

«НЕ ЛЮБИВ СВОЮ ДОПОМОГУ ВИСТАВЛЯТИ НАПОКАЗ»

Валентина БЕРДНИК-СОКОРИНСЬКА, художниця, дружина політв’язня Олеся Бердника:

— Познайомилася з Євгеном Марчуком у 1979 році — після арешту мого чоловіка. Приїхав до мене з представником КДБ Кагарлицького району Київської області. Представився. Від Олеся Павловича я вже чула про нього, мовляв, інтелігентний, освічений, справляє приємне враження. Далі вели бесіду. Це не так цікаво, мабуть. Цікаво інше. При тій першій розмові між нами виникла людська симпатія. Після того Євген Кирилович завжди допомагав отримати дозвіл на побачення з чоловіком, коли той був під слідством. Згодом, коли засудженим перебував у 36-му таборі в Пермі, і тут, у Києві треба було оформляти побачення, пан Марчук часто підказував, як написати заяву, аби отримати позитивну відповідь. Потім, як Олесь вже відбував ув’язнення, я просила Євгена Кириловича дізнатися про його здоров’я. А те, що справа Бердника переглядалася і він раніше вийшов на волю, теж, вважаю, заслуга пана генерала. Хоч він сам про це ніколи не говорив — не любив свою допомогу виставляти на показ. Після повернення мого чоловіка у нас народився син, про якого я так мріяла! Десь ми вважали Євгена Марчука хрещеним нашої дитини. Так думалось. Євген Марчук — приклад людяності у той складний час!

«НА ЖАЛЬ, ВІН НЕЧАСТИЙ ГІСТЬ У НАШИХ ЗМІ»

Іван ДЗЮБА, академік НАН України:

— Євгена Кириловича Марчука завжди цікаво читати й слухати. Він глибокий аналітик, і його статті, виступи, інтерв’ю на телебаченні містять неординарні, глибокі думки про наші суспільні проблеми, осмислювані з української державної позиції. На жаль, він нечастий гість у наших ЗМІ; хотілося б від нього як досвідченого політика більшої публіцистичної активності.

І хай би нинішні можновладці хоч іноді прислухалися до думки Євгена Кириловича — це було б не зайвим! Вітаючи Євгена Кириловича з ювілеєм, хочеться побажати йому міцного здоров’я, творчої наснаги і подальшої плідної участі в українському громадському житті.

«ВІН У МЕНЕ ВИКЛИКАЄ ВЕЛИКУ ДОВІРУ»

Євген ГРИЦЯК, лідер Норильского повстання в ГУЛАГу (1953 року):

— Я пам’ятаю, що перед президентськими виборами 1999 року Юрій Шухевич був довіреною особою кандидата в президенти Євгена Марчука. Коли він приїхав у наш район, мене запросили зустрітися з ним, тому що свого часу ми разом сиділи в тюрмі — у таборі в Мордовії. Нам влаштували зустріч на сцені в районному Будинку культури. Ведучий навіть сказав: «А тепер буде зустріч через 35 років». Ми не бачились з ним 35 років. Шухевич тоді вже був незрячим, утратив зір. Звичайно, ми обнялися... Так от, Шухевич так палко агітував за Марчука, але було трохи дивно — син керівника УПА агітує за колишнього кадебіста. Пан Юрій все грамотно викладав, переконував і казав, що нам нічого боятися. Тоді викликали мене до слова. Я кажу: «Ми готові проголосувати за Євгена Кириловича, але за умови, що він зречеться Канівської четвірки. Тому що там було товариство не дуже пристойне. В народі як кажуть: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Можливо, вони і не були його друзями, але були в одній команді — Мороз, Ткаченко. Одіозні фігури. Я казав, що якщо Марчук переконає нас, що він не буде залежний від тої кампанії, коли стане президентом, то ми за нього проголосуємо. Потім до Снятина (Івано-Франківська область. — Авт.) приїхав і сам Марчук, але я встиг тільки на кінець його виступу, тому що обіцяли прислати за мною машину, але не прислали. Добирався самому, тому й запізнився. Пам’ятаю, що Євген Кирилович ще тоді казав: «Газовою трубою не треба пишатися, тому що якщо там газу не буде, то вона нікому не потрібна». Він ще тоді передбачав, що Москва може перекрутити вентиль. Через роки так і відбулося. Я дуже прихильний до Євгена Кириловича. Результати виборів 1999 року, на жаль, показали, що народ не вміє дивитися в корінь. Втім, народ і до цього, і після цього помилявся. Всі тоді казали: «А-а-а, він кадебіст». Але кадебіст кадебістові не рівний. Він у мене викликає велику довіру. Було б добре, якби ми не шукали негатив у когось, а виставляли б свої позитиви. Так було би краще. Я не знаю, коли ми ще такого кандидата діждемося. Він дуже вольовий, кваліфікований, врівноважений. Я вважав і вважаю, що Марчук був би для нас найкращим президентом.

«ЯКЩО В ЛЮДИНИ В ГЕНЕТИЦІ ВІД НАРОДЖЕННЯ ЗАКЛАДЕНЕ УКРАЇНСТВО, ТО ВОНО ПРОРОСТЕ НАВІТЬ ІЗ КДБ»

Борис ОЛІЙНИК, український поет, дійсний член НАНУ, голова Українського фонду культури:

— За радянських часів у кожній творчій спілці були куратори від спецслужб. Я познайомився з Євгеном Кириловичем, коли він був куратором у Спілці письменників. Молодий, красивий... Із ним можна було по-доброму домовитися. Якщо хтось там донос на когось написав, то він дозволяв на парткомі розглянути це й нікуди не виносити. І я йому дуже вдячний, що кількох наших колег ми відстояли. І за моє десятилітнє секретарювання в парткомі Спілки письменників не було жодної особи виключено чи заарештовано. А до того такі речі були. Це вже було нове покоління в тих органах. Йому можна було пояснювати й домовлятися. Якщо в людини в генетиці, від народження закладено українство, то воно проросте навіть із КДБ.

«РОЗУМ І ВОЛЯ — ЦЕ САМЕ ТЕ, ЧОГО ПОТРЕБУЄ УКРАЇНА»

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, професор, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, автор робіт із теорії та практики українського державотворення:

— Те, що Євген Марчук 1999 року з вини недалекоглядних і непроникливих людей не став президентом України, є втраченим шансом насамперед для України. Я маю принцип: вірити своїм очам і вухам, тому коли у Луцьку мала відбутися зустріч кандидата у президенти Євгена Марчука з виборцями, пішов на неї й уважно вислухав його відповіді на запитання. Опісля у нас була і особиста розмова, навіть не одна. Я побачив перед собою дуже розумну людину, і хоча розумних людей у нас вистачає, але це була людина, ще й беззастережно віддана Україні, що мені, вихідцеві з відомого роду Свідзинських, дуже імпонувало. Сила інтелекту, обізнаність, професійність були колосальними, і не наша, виборців, які побачили у Євгенові Марчуку саме свого президента, вина, що він ним не став. Розум і воля — це саме те, чого потребувала Україна — і тоді, і потім, і тепер. Я не раз замислювався, звідки корені великої відповідальності, яка притаманна Євгену Марчуку. Думаю, це і завдяки його особистим якостям, і тому, що тривалий час був на дуже відповідальних посадах і пройшов вишкіл як державний діяч. Власне, початки державотворення в Україні проходили з його участю, і завдяки багато в чому саме Євгену Кириловичу ми маємо, власне, Україну як державу. Він звик до дисципліни, до відповідальності, до того, що слово посадовця такого рівня має не розходитися з учинками. Саме цього бракувало, наприклад, Вікторові Ющенку, який міг одного разу сказати, що Україна має найкращий уряд у Європі, а через два місяці без пояснень народу відправити цей уряд у відставку... Якби ж президентом став свого часу Марчук, Україна отримала б главу держави, відповідального за все, що робить. Йому доводилося робити і непопулярні кроки, наприклад, що стосується ядерного статусу України, відмови її від атомної зброї. Люди інколи міркують примітивно: мали зброю — і не маємо... А треба думати логічно: що ж мали? Бомби — це не носова хустинка у кишені... Цю зброю треба доглядати, адже застаріле озброєння могло б спричинити біду ще більшу, ніж Чорнобиль, тим більше, що атомною зброєю розпоряджалася навіть після розпаду Союзу Росія, а не Україна, і цього не можна було змінити. І час підтвердив правоту Євгена Марчука. Ми б мали президента, який уміє робити відповідальні вчинки. Але українська нація, на мою думку, не зробила належного висновку з того, що сталося 1999 року. Не зрозуміла, що втратила Україна. Ми мали б чітко затямити, що це значить — обирати президента, це те, чим не можна гратися. Я думаю, що доки ми цього не осмислимо, доки не зрозуміємо, який шанс отримувала Україна в особі Євгена Марчука, в Україні триватиме те, що триває...

«ОПЕРА МОЖЕ ПОДЯКУВАТИ МАРЧУКУ ЗА ПОМІЧ»

Петро ЧУПРИНА, генеральний директор — художній керівник Національної опери України:

— Мені пощастило бути особисто знайомим із Євгеном Кириловичем. Це масштабна особистість, людина з широким спектром талантів. З ім’ям Марчука пов’язаний етап становлення нашої держави. Можна пригадати буремні 1990-ті та теперішній час нового тисячоліття — Євген Кирилович був і є знаковою фігурою нашої країни. Мені приємно, що він часто буває в нашому театрі. Він любить і знає високе мистецтво. Незважаючи на велику зайнятість, навіть коли активно займався політичною і господарською діяльністю, знаходить час бувати на виставах і концертах. Марчук — людина відкрита до спілкування. Він не просто прекрасно знається на тонкощах класичної та сучасної музики, а й дуже ерудована, компетентна людина. Мене вражає, що він, не музикант, а аматор, високопрофесійно розуміється на академічній музиці, добре знає твори зарубіжних і українських композиторів. З ним цікаво спілкуватися на різні теми. Євген Кирилович вміє слухати, це людина, яка завжди дотримує слова. Пригадую наші невимушені зустрічі в різні роки з різних приводів. Наш колектив може подякувати Марчуку за підтримку і поміч. Він належить до когорти найталановитіших керівників нашої держави. Я хотів би пригадати час, коли він був прем’єр-міністром — час непростий у економічному плані, тож, буваючи у театрі, він завжди цікавився нагальними проблемами колективу. Не просто вислуховував, а конкретно допомагав. Нагадаю, що тоді були затримки з фінансуванням (не лише вирішувалися питання виплати зарплат, а й придбання обладнання, фінансування різних мистецьких проектів тощо). Можу подякувати Євгену Кириловичу, що він доклав руку до становлення нових концептуальних принципів розвитку нашого театру: в тому, що нині Національна опера України вважається першою сценою нашої держави і брендом столиці, є чимала заслуга і Марчука. Хочу побажати Євгену Кириловичу міцного здоров’я, енергії, щоб відбулася повна реалізація всіх його задумів, щоб і надалі він працював на розвиток України, а також щастя в особистому житті.

«МОЛОДЬ ХОТІЛА ЙОГО ПЕРЕВІРИТИ, А В РЕЗУЛЬТАТІ БУЛА ПРОСТО В ЗАХВАТІ»

Володимир АМПІЛОГОВ, директор Центральної служби «Укрдержбудекспертиза»:

— Я можу говорити про Євгена Кириловича Марчука годинами. Свого часу у Верховній Раді ми були в одній фракції, робили одну спільну справу. Те, що він дуже багато зробив для країни, не викликає жодних сумнівів, але скільки йому не дали зробити... Особливо на президентських виборах 1999 року. Якщо сьогодні підняти його передвиборну програму, то навряд чи знайшлися б люди, здатні так масштабно, по-державному, мислити. Але, найголовніше, я впевнений, що Марчук цю програму виконав би на всі 150%. Євген Марчук — особистість неординарна. Під час виборчої кампанії ми проводили багато зустрічей по країні. Під час однієї з таких у Донецькому університеті (студенти грамотні, володіють багатьма мовами) йому почали ставити запитання різними мовами. Так от, коли він почав відповідати тією ж мовою, якою ставились запитання, зала піднімалася й аплодувала стоячи. Молодь хотіла його перевірити, а в результаті була просто в захваті. Він умів спілкуватися зі всіма людьми — будь-якого віку, статусу, професії. Навіть недоброзичливці після розмови з Марчуком повністю стають на його бік. Пам’ятаю, як у Західній Україні його оточили люди, і так вони разом пройшли всю площу. Таке ж саме я спостерігав у Чернігові, інших містах. Знову-таки, пам’ятаю, як у Донецьку, після зустрічі Євгена Кириловича зі страйкомом, ця структура вирішила його повністю підтримати. А керівник страйкому став його довіреною особою щодо України. Ми відвідали тоді кілька шахт, і скрізь його сприймали як свого. Він настільки розумів людей, що всі його вважали своїм. Влада заважала — це не те слово. Спочатку всі боялися Марчука, апелюючи до його минулого — КДБ, СБУ. Але потім, коли дізнавалися, скільки він зробив для тих самих дисидентів (за радянських часів захищати людей, знімати з них помилкові звинувачення було нелегко), кардинально змінювали свою позицію.

Влада його боялася, бо, за всіма прогнозами, він мав виграти вибори. Я не знаю, були якісь радикальні плани з усунення Марчука, але те, що його всіляко намагалися злякати, це точно. Його, звісно, злякати було важко, але людей, які йшли з ним, можна було. Врешті-решт, вони свого й добилися. Окрім цього, я впевнений, фальсифікація була величезна. Я сам спостерігав за однією з виборчих дільниць, де за Марчука проголосували не менше 30 — 40%, а в результаті виявилося 3%. Тоді не було опитувань на виході. Він спав по три-чотири години на добу. У нього були постійні навантаження. Він проводив постійні зустрічі, а це енергетика людей, опір владі, сила переконання, це все так просто не минає. Здоров’я було підірване серйозно. Він і досі не навчився відпочивати. Я Євгена Кириловича любив, люблю й любитиму, бо він, вважаю, — одна з найсильніших фігур в Україні. Без Марчука-президента наша держава дуже багато втратила — частину національної гідності, розуму, мудрості.

«ВІН БАГАТО ЗРОБИВ ДЛЯ ШАХТАРІВ»

Сергій ТОКАРЄВ, заступник директора Центральної служби «Укрдержбудекспертиза»:

— Знаю Євгена Кириловича приблизно з 1994 року. Дуже порядна людина. Усі люди, які стикалися з ним, потрапляли під вплив цієї неординарної особистості. З ним дуже приємно працювати. Він ніколи не грубить, завжди вислухає. Одним словом, ідеальний керівник. Це справжня глиба. Марчук — державник до мозку кісток, ніколи не поступиться державними інтересами. Таких людей сьогодні мало. Він досяг великих результатів у житті, і хоча для держави така людина мала бути затребуваною саме зараз, але, на жаль, суспільство в нас хворе. Тому такі люди, як Євген Кирилович, сьогодні не затребувані. Євген Марчук часто бував на Донбасі, спускався в шахти. Він багато зробив для шахтарів. За підсумками президентських виборів 1999 року багато шахтарів його підтримало. Я тоді очолював його передвиборний штаб. Євген Кирилович дуже педантична людина, він не залучав людей з великим капіталом, тому що капітал тоді в людей був не дуже «чистим». До того ж, влада всіляко перешкоджала Марчуку. Були й погрози, було все. Я пригадую такий випадок. У Луганську Євген Кирилович мав виступати перед людьми в залі, але раптом оголосили, що зал заміновано. Тоді він вийшов на вулицю, де зібрав утричі більше людей, і все-таки здійснив свій виступ. Для Донбасу особа Євгена Марчука була бажаною. І ми досягли непоганого результату. Якби Євген Кирилович тоді став президентом, наша країна пішла б зовсім іншим шляхом. Це був би великий плюс для України.

«ЄВГЕН КИРИЛОВИЧ — МЕЛОМАН»

Дмитро ОСТАПЕНКО, генеральний директор Національної філармонії України:

— Євген Марчук — людина високого духу, дуже професійна, причетна до політичного, громадського і культурного життя України. Мені довелося працювати разом із Євгеном Кириловичем у складі уряду, коли він виконував обов’язки прем’єр-міністра. Пригадую непростий час, коли філармонію треба було негайно рятувати, бо наша будівля — пам’ятка архітектури — просто вже гинула.

Косметичні ремонти не допомагали, і розпочалася реставрація і реконструкції будівлі. Марчук чимало допоміг, аби не просто відновити історичну структуру пам’ятки архітектури, зберегти прекрасні акустичні властивості Колонного залу ім. Лисенка, а ще встановити сучасне інженерне устаткування, зокрема пульт режисерського управління, новітню звукозаписувальну апаратуру, службову телекомунікаційну систему, обладнання для освітлення та механізації сцени тощо. Мені завжди імпонувало, що Євген Кирилович розумів проблеми митців і мистецьких закладів і допомагав їх вирішувати. Пригадую, як непросто народжувався Український центр на Арбаті (нині Національний культурний центр України в Москві). Він побудований на базі магазину «Українська книга», добудовано два поверхи. Були проблеми не лише фінансового плану (банк, через який проходили кошти, банкрутував), а й із кадрами. Марчук особисто контролював це питання. Найтяжчі часи реконструкції припали саме на долю Євгена Кириловича. І в тому, що нині Центр є містком, що поєднує Україну та Росію, — чимала заслуга Марчука. Мені дуже приємно, що Євген Кирилович меломан. Він сам гарно грає на роялі і часто буває на філармонічних концертах. Хочу щиро привітати його з ювілеєм, побажати здоров’я і лишатися таким прекрасним чоловіком, яким він є.

«НЕ ПРОСТО ПОЛІТИК — ДЕРЖАВОТВОРЕЦЬ»

Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського національного університету:

— Як історик дозволю собі висловити кілька штрихів до політичного портрету Євгена Марчука. На мою думку, на превеликий жаль, понині в Україні не спромоглися оцінити значимості його постаті. Євген Кирилович належить до когорти тих діячів, які не змогли в повній мірі прислужитися процесам розбудови нашої держави. Його особиста драма, як і групи інших таких державників, полягає в тому, що правлячий клас не затребував до державного життя людей подібного типу. Чому?

1. Євген Кирилович — патріот. Причому не на словах, а за своєю суттю. Таких у нас не дуже полюбляють, навіть, сказати б, побоюються — що попередня, що теперішня влада. А отже, не допускають до важелів управління.

2. Марчук — не просто політик. Він — державотворець. У тих двох поняттях криється велика різниця. До того ж, наші політики часто стають політиканами. Як показало життя, за ширмою красивих слів вони люблять не Україну, а себе в Україні. І в своїх діях керуються не національними інтересами, а власними і клановими.

3. Пан генерал — талановитий аналітик. Чого тільки варта його праця «П’ять років української трагедії», де зроблено всебічний глибокий аналіз ситуації. А в нас останні вісім-десять років дедалі більше шириться демагогія.

4. Він за своїми потенційними можливостями — реформатор. Очевидно, якби перебіг подій в Україні склався інакше, ми могли б мати перетворення. Той спромігся би підібрати достойну команду і, маючи сильну волю, провести необхідні реформи. Крім того, Євген Кирилович — сильна і тверда людина, з добре розвиненим почуттям власної гідності, честі та порядності.

Як підсумок особиста драма Марчука і подібних йому діячів обернулася драмою для України. На моє переконання, без приходу на вітчизняний політичний олімп таких особистостей ми не зможемо переломити хід теперішніх подій. І питання не у віці. А в досвіді та рисах характеру.

«...ЗАХИЩАВ ІМІДЖ ДЕРЖАВИ»

Олександр ШАРКОВ, ветеран зовнішньої розвідки, генерал-полковник Міжнародної поліцейської корпорації громадської безпеки:

— З Євгеном Кириловичем ми познайомилися ще 1968 року. Тоді я був аспірантом радіофізичного факультету Київського державного університету, Євген Кирилович — оперативним уповноваженим першого управління КДБ України (зовнішньої розвідки). Євген Кирилович народився в глибокій периферії — у селі на Кіровоградщині в родині селян. Хоч він і був тоді малим, але всі негоди воєнного й повоєнного часу лягли також і на його плечі. Закінчивши Кіровоградський педагогічний інститут, вже 1963 року він був запрошений на роботу до зовнішньої розвідки Радянського Союзу. Причому він потрапив не просто в КДБ, а у нелегальну розвідку. Повинен зазначити, відбір у подібні служби був дуже ретельним. Для цього необхідно було володіти особливими рисами. Під час роботи у розвідці він пройшов унікальний курс навчання, який в Україні в цілому пройшли дуже мало людей. Євген Кирилович як людина інтелігентна швидко пішов угору. Його професійний ріст не зупинявся. Він був призначений керівником обласного КДБ, а згодом став заступником голови КДБ України. В цей час якраз починалися процеси, які призвели до розвалу Радянського Союзу. Як гарного організатора, 1990 року його призначили на посаду державного міністра з питань оборони, державної безпеки та надзвичайних ситуацій. Вже після проголошення незалежності України Євген Марчук став першим головою Служби безпеки України, яку очолював до 1994 року. В цей період я працював разом з ним — у національний розвідці, яку згодом і очолив. Для мене це був найбільш креативний період моєї роботи в органах державної безпеки. Я бачився з Євгеном Кириловичем кожного дня, багато спілкувався з ним, вирішував різні питання, тому можу сказати, що нам дуже пощастило, що головою СБУ тоді був саме Євген Марчук. Це людина високоосвічена, дипломатична. Він не тільки організовував роботу, але і сам багато працював — часто ночами. Будучи головою такої поважної організації, Євген Кирилович був одним із кращих голів спецслужб, яких я бачив за час своєї роботи в цій сфері. Він пройшов шлях від молодшого уповноваженого до голови СБУ, від молодшого лейтенанта до генерала армії. В історії таких людей можна перерахувати на пальцях.

Згодом, ми знаємо, Євген Кирилович стає віце-прем’єром, першим віце-прем’єром, в.о. прем’єр-міністра, зрештою прем’єр-міністром України. Його обрали народним депутатом, він очолює комітет у Верховній Раді, фракцію. Більше того, в 1999 році він стає кандидатом у президенти. Це був дуже складний час, тому що Євген Марчук виступив проти Леоніда Кучми. В результаті політичної кампанії 1999 року були не тільки політичні, а й фізичні жертви. Насправді ми сьогодні ще не розібралися з тим важким періодом. Євгена Кириловича підтримував колектив Служби безпеки України, багато інших працівників правоохоронних, спеціальних органів України. Вони бачили в ньому справжнього президента, людину, яка могла вивести Україну зі скрутного становища. Переміг Кучма. Євген Марчук, попри жорстке переслідування, набрав багато голосів. Щоб урахувати інтереси цих людей, Леонід Данилович запропонував йому очолити Раду національної безпеки і оборони. Я став його радником. Усі ми пам’ятаємо початок 2000-х рр. — вбивство Гонгадзе, касетний, кольчужний скандали. Тоді Євген Кирилович зробив дуже багато, щоб захистити імідж країни на міжнародними арені. Він брав участь у багатьох переговорах, які мали для України величезне значення. В 2003 році він був призначений міністром оборони України. Марчук став першим цивільним міністром оборони. Він намагався реформувати армію, але пропрацював лише рік. Після Майдану 2004 року він став радником президента України. Як мудра і досвідчена людина він необхідний і сьогодні, тому що події, які відбуваються в нашій державі, потребують розумних людей. Він неординарна людина, таких замало серед сучасних політиків. Я й досі підтримую з Євгеном Кириловичем добрі стосунки. Він досяг високих позицій як у рамках спецслужби, так і на державних посадах. І це справедливо, заслужено. Він виконав свій обов’язок перед народом, тому заслужено користується повагою. Нам дуже пощастило, що в буремні часи побудови нашої держави на високих посадах була така людина, як Євген Марчук.

«ЗАВЖДИ РАДИВСЯ ЗІ ЗНАЮЧИМИ ЛЮДЬМИ»

Андрій ХОМИЧ, генерал-лейтенант, екс-заступник голови СБУ:

— Євген Кирилович стояв біля витоків утворення, становлення служби. І в цьому його величезна заслуга, що не розвалили, не занапастили службу. Він призначив мене начальником інспекції. А за рік я став у нього заступником. Працювалося з ним цікаво й напружено. Людина надзвичайно працездатна, міг працювати до першої, до другої години ночі, а о пів на восьму — вже на роботі. Якби ви бачили, який він обсяг документів перелопачував, літератури — це просто неймовірно! І, природно, нам теж доводилося до нього підтягуватися, бо інакше розмови з ним не виходило. Я б ще відзначив надзвичайний рівень ерудиції. Міг вільно з вами розмовляти на абсолютно різні теми. Прекрасно знав історію. Людина має гуманітарну освіту, але при цьому непогано знається на економіці. Був такий час, що доводилося освоювати багато матеріалів з цієї тематики. Я, взагалі, за освітою економіст. Він давав мені волю, але сам теж вникав. Він багато читав літератури, залучав учених зі сторони. Такий стиль був у нього — завжди радився зі знаючими людьми. Як дехто буває, надує щоки: я, мовляв, усе знаю. А він не боявся радитися, не соромився цього. Мені завжди в ньому імпонувало, що він стимулював ініціативу в підлеглих. Він дуже любив, коли проявляють ініціативу, і давав можливість реалізувати цю ініціативу. Одним словом, всебічно розвинута, надзвичайно працелюбна людина.

«ЛЮДИНА СТРАТЕГІЧНОГО МИСЛЕННЯ»

Микола ОБИХОД, колишній заступник генерального прокурора України, колишній заступник голови СБУ, генерал-лейтенант юстиції, один із керівників Всеукраїнської громадської організації «Сила і честь»:

— Євген Кирилович Марчук — це, без сумніву, знакова постать у новітній історії України в найскладнішій для неї час — народження і становлення незалежної держави. Він перший керівник вітчизняних органів державної безпеки, один з перших керівників уряду — прем’єр-міністр України, секретар Ради національної безпеки і оборони, міністр оборони. Сам перелік важливих державних позицій, які він займав у цей період як один з будівничих нашої держави, конкретні реальні справи та здобутки у державницький діяльності свідчать про непересічність та вагу його як політичного та державного діяча. А до того ще й притаманні його яскравій особистості риси — стратегічне мислення, яке дозволяє бачити суть проблем та правильно відзначати шляхи та засоби їхнього вирішення, енциклопедичність знань в усіх дотичних до його діяльності галузях, неабиякий професіоналізм. Висока культура, толерантність, інтелігентність відрізняють його від інших українських політиків. Нам — людям з правоохоронної системи, яким довелося пропрацювати з ним пліч-о-пліч у той нелегкий та відповідальний час, він видається людиною з величезним, ще не вичерпаним потенціалом, який ще неодноразово послужить розвиткові нашої держави.

«ВІН СПОВНА ВІДЧУВ НА СОБІ, ЩО ТАКЕ ПІДКИЛИМОВІ ПРИЙОМИ»

Леонід ФРОСЕВИЧ, журналіст, автор книги «Туринська шахівниця»:

— Євген Кирилович Марчук є одним із тих політиків, які узяли собі за правило: якщо в плуг, то тягнути з усіх сил. Упрігшись одного разу в «державницький плуг», він швидко довів, що вміє виконувати свою роботу на совість і дуже професійно. Його «борозна» завжди була глибокою, рівною, себто вельми корисною для держави. Згадаймо дещо. У листопаді 1991 р. Євгена Марчука було призначено на посаду голови Служби національної безпеки України. Згадуючи ту подію, Леонід Кравчук якось зазначив, що з виступу претендента на посаду керівника спецслужби перед депутатами Верховної Ради було ясно, що Марчук — «не просто професійний контррозвідник, а помірний, тверезо мислячий політик», який справив враження «не тільки холоднокровної, упевненої у своїх силах людини, але й свідомого державника». Тоді, 1991-го, багато хто з високих політиків настирливо намагалися втягнути спецслужбу в політичні розборки, лунали заклики арештувати то Петра Симоненка, то В’ячеслава Чорновола. Але ж генерал Марчук не пішов всупереч закону і не дозволив увімкнути маховик репресій. Ось вам і роль особистості в історії. Повчитися б у Марчука сьогоднішнім керманичам!.. Кажуть, що він обережний. Можливо. Адже колись сам зізнавався: «Я — не Матросов і не камікадзе. Але якщо потрібно буде закрити собою «дот» і постояти за Україну, то я це зроблю...». Ось у цьому, мабуть, і весь Марчук. Йому багато разів довелося «стояти» за Україну. На початку1990-х Крим, як відомо, бувна грані громадянського конфлікту (кримський президент Мєшков розпочав повзучий переворот, зняв з посади керівника управління СБУ на півострові). Але втрутився Марчук — спецназ СБУ протягом кількох годин встановив контроль в адмінбудинку кримського управління СБУ. Заколот захлинувся. Протягом усього періоду державницької діяльності Марчук сповна відчув на собі, що таке підкилимові прийоми, удари в спину. Це ж проти нього свого часу міжнародними комбінаторами тіньової торгівлі військовою спецпродукцією було розгорнуто широкомасштабну провокацію, яка з тріском луснула в туринському суді (Італія). Причиною наступу на Марчука, тодішнього секретаря Ради національної безпеки і оборони України, стало те, що він домігся припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень. А коли в травні 1996 року тодішній президент України Кучма звільнив Марчука з посади прем’єр-міністра, багато хто розумів, що справа тут в іншому — глава уряду став серйозно заважати кланово-олігархічному режиму, його дії зовсім не вписувалися в цинічні правила поведінки кучмівського оточення. Марчук привселюдно сказав: «Я залишаюся противником війни компроматів». А від нього вимагали, щоб відкрив досьє, зі своїми «чемоданами компри» втрутився в інформаційні війни... Ні, Євген Кирилович не з того тіста зліплений. Бо вміє вести полеміку — чи то на міждержавному рівні, чи то всередині країни — в цивілізованих рамках, прагне компромісів, має гнучкі і виважені підходи до різних проблем. І, звичайно, приваблює своє шляхетністю, високою політичною культурою. А ще кажуть, що Марчук прораховує свої дії на багато ходів уперед. Хіба це погано? Перебуваючи на посаді міністра оборони, він, очевидно, здогадувався, що його плани щодо суттєвого скорочення генеральських посад, заміни багатьох начальницьких постів цивільними спеціалістами наштовхнуться на великий спротив. Але ж міністр не відступився від цього реформування. Практика показала, що Євген Кирилович обрав тоді правильний шлях. Міністр оборони Марчук відмовився «нагнути» армію, щоб голосувала на президентських виборах за провладного кандидата. Певно, він прогнозував, що його можуть очікувати неприємності, зокрема намагатимуться виштовхнути з міністерської «обойми». Але ж не відступився... Ось вам і приклад для сучасних українських політиків. А як не згадати знамениту «канівську четвірку»? Оцінюючи роль Марчука в новітній історії, цей феномен (об’єднання зусиль чотирьох політиків задля перемоги на президентських виборах) аж ніяк не обійдеш увагою. І понині чимало людей упевнені, що якби тоді, 1999-го, проти кандидата у президенти України Марчука влада не застосувала брутальні та брудні технології, Євген Кирилович міг би першим прийти до фінішу на тих перегонах. Міг... Якби ще й не зрада декого з однодумців... Марчук бере тим, що каже правду. Десять років тому він стверджував: «В Україні існує два паралельні суспільства. Одне — процвітаюче тіньове, для невеликої категорії вибраних. Друге — дивне і жорстоке для решти народу». Подібна ситуація, на жаль, є і сьогодні. Як змінити її? Давайте хоча б прислухатися до порад Євгена Марчука, до його аналітичних оцінок складних, а часто й драматичних процесів, що відбуваються в державі.

«СКІЛЬКИ ПРАВИЛЬНИХ КРОКІВ МОГЛО Б БУТИ»

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— Є різні політики. Для багатьох з них влада — як наркотик. Вони без неї не можуть. І не особливо задумуються, а що вони доброго зроблять, маючи владу? Але є політики, які йдуть у владу, щоб, використавши її, зробити щось важливе, конструктивне. Це, власне, політики-будівничі. І, певно, лише їх можна назвати видатними. До останніх, без сумніву, належить Євген Кирилович Марчук. Людина надзвичайно великого потенціалу, великої культури. І водночас людина скромна, яка не вип’ячувала своїх заслуг, не займалася самопіаром. Йому по-своєму пощастило. Він опинився серед тих людей, яким доля довірила розбудову молодої Української держави. Одні з них справлялися з цим непростим завданням, інші — ні. Сподіваюся, об’єктивні історики ще скажуть своє слово. Роль Євгена Кириловича у цих процесах була значною — і це мало би бути оцінене. Саме під його керівництвом відбувалося становлення Служби Безпеки України, чимало він зробив для того, щоб нормалізувати ситуацію в Криму. І в тому, що Крим не перетворився в чергову «гарячу точку» на пострадянському просторі, є його заслуга, і немала. Перебуваючи на високих державних посадах — прем’єр-міністра, міністра оборони, — Євген Кирилович демонстрував високий професіоналізм і (що дуже важливо!) справжній патріотизм. А ще він завжди цікавився питаннями української культури, намагався підтримувати ті культурні ініціативи, проекти, які мали перспективу. Так, чимало зробив він для першого вищого навчального закладу Східної Європи — Острозької академії. Він неодноразово бував тут, привозив своїх друзів, виступав перед студентами. Коли перебував на посаді міністра оборони, за його ініціативою були передані Академії приміщення військового містечка в Острозі. Це доленосне рішення для академії виглядає цілком логічним, якщо врахувати, що військова частина була розформована. Але чи прийняв би це рішення інший керівник міністерства? А скільки таких правильних кроків могло б бути здійснено, якби Євген Кирилович свого часу обійняв посаду Президента? І викладачі, і студенти пам’ятають про це. Як і те, що серед численних політиків, які приїздили в академію, він один з небагатьох зробив реальний внесок у її відродження. Сімдесят — це ніби й немало. Однак, думаю, у генерала Марчука мусить бути порох у порохівницях, і ще чимало справ судитиметься йому здійснити. Тому — многая, многая літа!

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати