Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Що бачили мої очі

7 січня, 2022 - 17:54

«Таємниця Антуана Ватто» (оригінальна назва — «Що бачили мої очі») є рідкісним фільмом, сюжет якого побудовано довкола певного твору живопису.

Головна героїня Люсі Одібер (Сільві Тестю) — студентка мистецтвознавчого факультету, яка також працює в поліграфічному магазині. Вона одержима творчістю французького художника Антуана Ватто (1684 — 1721), точніше — постаттю жінки, котра завжди зображена на його полотнах зі спини. Професор Жан Дюссар (Жан-П’єр Маріелль), що курує її дослідження, спочатку допомагає, а потім починає протидіяти своїй підопічній. Для Люсі все ще більше ускладнюється знайомством і зближенням із глухонімим мімом Вінсентом (Джеймс Тьєррі), так само диваком і самітником, як і вона.

Позірно фільм організовано довкола озвученої прокатниками «таємниці Ватто»: Люсі впевнена, що жінка, котра стоїть спиною, — одна й та сама особа на всіх полотнах, і за цим криється особиста драма художника. Дослідження переростає у згубну пристрасть: мистецтво суперечить життю. Однак це лише верхній шар історії.

Набагато цікавіша інтерпретаційна складова: Люсі й Дюссар по-своєму тлумачать ті чи ті полотна, і сам процес розбору картин робить відповідні епізоди фільму надзвичайно захопливими; це не лекції з творчості Ватто, не розжовування основ образотворчого мистецтва, а справжній діалог із живописом, намагання створити свій власний смисловий ракурс. Режисер Лоран де Бартійя і сценарист Алан Росс плетуть захопливе мереживо з фактів і власних вигадок. Люсі припускає, що картини маловідомого митця ХVІІІ століття Оппенора, котрий малював переважно акторів театру «Комеді Франсез», насправді належать пензлю Ватто; останній через нещасливе кохання створив отаку маску другорядного художника. Картини Оппенора починають змивати, а за ними виявляються роботи Ватто.

Ця фантазія вирощена авторами фільму на ґрунті ХVІІІ століття. Декоратор інтер’єрів Жиль-Марі Оппенор насправді жив у часи Ватто, саме він запропонував як формоутворюючій елемент химерну гнуту лінію, котра отримала назву «рокайль» (що означає “дроблене каміння” чи «мушлі»), а весь стиль, побудований на таких завитках, став називатися «рококо»; однак Оппенор не намалював у житті жодної картини. З другого боку, живопис міфічного Ватто-Оппенора, показаний у фільмі, існує: його автор — Клод Жилло — дійсно малював акторів, до того ж був наставником Ватто. Виняток — лише перше полотно, котре Люсі викуповує на аукціоні: як зізнався режисер, його скомпонували, спираючись на доробок Ватто.

Таким чином, маємо історію про художника, що, маючи реальне ім’я, був маскою генія епохи рококо й малював полотна іншого митця, котрий реально існував. Саме розв’язання цього ребусу несе насолоду, однак, запропонована де Бартійя і Россом реконструкція неіснуючого минулого ще здається історично точною за своїм духом: адже роки рококо були часом гри й фантазії, коли весь світ воістину являв собою театр, і найрізноманітніші ілюзії, маски, дивні підміни якраз правили за правду епохи.

Дует виконавців головних ролей інакше ніж винятковим не назвеш. Сільві Тестю працює в нервово-витонченому амплуа, ніколи не опрощаючись до мелодраматичного надриву; її стихія — межові стани, котрі вона вміє сполучати з граничною зворушливістю і навіть дитинністю. Джеймс Тьєррі її доповнює: він віртуозно відіграє весь емоційний спектр жестами й мімікою, його герой так само ламкий і чутливий, але й м’якший. Дивовижним чином Люсі-Тестю і Вінсент-Тьєррі утворюють єдине, хоча й суперечливе в собі, ціле, котре перебуває під постійною загрозою в силу буттєвої непристосованості до зовнішнього світу.

Однак, крім героїв, присутніх на екрані, є ще найважливіший персонаж поза кадром. Щемка, сповнена напівтонів атмосфера фільму, характери Люсі й Вінсента — вразливих лицедіїв, — це і є Ватто як такий. Заслуга режисера саме в тому, що він, не стилізувавши жодний кадр під картини Ватто, зробив усю “Таємницю…” подібною до них.

Ще один план значень якраз підкреслюється авторською назвою: головний жест у цьому фільмі — вдивляння; і це споріднює його не з кострубатою конспірологією «Коду да Вінчі», а з прицільною оптикою «Фотозбільшення» Антоніоні. Герой останнього, вдивляючись у зроблені ним фото, виявляв там зрештою цілу історію, у підсумку фільм ставав притчею про мистецтво відображення, фіксації. «Що бачили мої очі» — про протилежне, про мистецтво вдавання, про потаємну природу геніальних обманщиків на кшталт Ватто, котрі виконують свої ролі більш ніж переконливо; і їхнє ремесло, мабуть, єдине, де варто платити життям за обман як найвищу правду.
***
Таємниця Антуана Ватто / Що бачили мої очі / Ce que mes yeux ont vu (2007, Франція, 88`), режисура: Лоран де Бартія, сценарій: Алан Росс, оператор: Жан-Марк Сельва, актори: Сільві Тестю, Жан-П'єр Марьєль, Джеймс Тьєрі, Агата Дронне, Крістіан Мілле; виробництво: Canal+, Cine Cinemas, Region Ile-de-France, Centre National de la Cinematographie.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»