Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Хто ви, Докторе Парадоксе?

6 червня, 2019 - 10:20

Він прийшов у моє життя непомітно. Спочатку залишав мені знаки і нагадування про себе, далі намагався обережно підступитися, потроху, тихенько, наче боячись сполохнути. А потім однієї ночі він як взяв мене, як захопив, так рвучко, швидко і енергійно, що я вже не мала вибору. Я здалась і, врешті-решт, закохалась. Але як розказати про моє кохання? Він же – геній, а я ніхто. І звуть його Віктор Петров-Домонтович.

Мої стосунки з Домонтовичем – це те, що я бажаю залиши тільки собі. Мені не хочеться ним з кимось ділитись, бо він не для всіх. Домонтович надто складний, надто маргінальний, надто тонкий і надто провокативний. І мене страшить одна думка, що хтось його не зрозуміє і образить. Словами, які звучатимуть «вульґарно, нікчемно й двозначно». Але я довго плекала цю любов, думала про нього, берегла його, і зараз, мабуть, маю поділитися. Він же – геній, а я ніхто. Тож він має належати всім, а не лише мені.

Коли я читала Домонтовича, мене охопило фантомне відчуття, ніби я ніколи не зустрічала в книзі стільки правди. Його герої ладні вчинити що завгодно і зізнатися в будь-яких бажаннях. Він мовби проговорює все те, про що зазвичай ми мовчим: хіть, страх, лінощі, пристрасть, сором, гординя, бажання жити на повну, не озираючись, без упереджень й обережності. Домонтович не намагається прикрасити своїх героїв, він робить їх справжніми. Мабуть, тому в його романах ти бачиш себе і подекуди це дратує. «Як він міг? Звідки він знав? Боже, милостививий, це ж я!» – думає читач, нервово гортаючи сторінки. Той читач має обов’язково дізнатися, що буде далі, і почасти, не через сюжет, а через жадобу побачити, в які ще потаємні куточки його брудної душі увірветься без стуку автор.

Скажімо, «всі людські химери виникають з дозвілля». Це відверта думка? Авжеж! І вона б'є тебе по морді. Бо хто ж з нас, пихатих і чванливих, визнає вголос: я колись сам собі надумав проблему, горе чи любов знічев'я? Та що там, мало хто навіть подумки собі не зізнається. А Домонтович через свого героя стверджує це, та ще й яскраво змальовує, як то все в природі, так би мовити, відбувається, Або ж «нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість». Теж правда, і вдруге болюча. Бо ти для початку визнай, що зробив безглуздість, а вслід за тим ще й згадуй. І, до того ж, хай воно тобі далебі болить. Словом, Домонтович вчить визнавати свої помилки і ставитися до себе з гумором, з самоіронією. Інакше – кинеш книжку і назавжди втратиш можливість познайомитися з «батьком» українського інтелектуального роману.

Я думаю, що під натиском описів Домонтовича не встоїть ніхто. Він, чорт забирай, мальовничо і смачно пише про все. Часто, читаючи його, тебе вабить не те, про що він пише, а ЯК він це робить. «Подані на стіл золотаві, з шаґреневою шкіркою, продовгасті соковиті чебуреки були бездоганні» – аж раптом, ти незчувся, як біжиш вулицею в пошуках чебуречної. Навіть якщо не любиш чебуреки, навіть якщо на дворі ніч, навіть якщо твоя перша думка була про Бальзака. Коли герой Домонтовича приймає душ, де «дощик, розкинувшись конусом дрібних матових перлин», ти завмираєш, зупиняєшся і перечитуєш. Бо, по-перше, це красиво. Ну, а вже якщо читаєш таке: «Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокуси солов'їної ночі», – ти мимоволі починаєш вдивлятися в світанкову напівтемряву, паралельно роздумуючи, з ким би оце можна було загубити тії початки й кінці.

Особливо мені подобається те, з яким пієтетом Домонтович описує вино. Він, легко і невимушено жонглюючи словами, так майстерно вплітає його в різні моменти оповіді, що розумієш – вина забагато не буває. У Домонтовича воно «густе, солодке, тьмяне й тепле, як тепла й запашна буває лише весняна солов'їна ніч», «коштовна рідина», кожну краплину якої «треба було цінувати, немов спадковий клейнод, передаваний з роду в рід і з покоління в покоління». А ще у Домонтовича є «люди, що для них байдуже, яке вино вони питимуть. Вони прагнуть відчути себе щасливими, коли в них кружлятиме в голові», але є ті, які люблять «вино, але не всяке, а добре», і п’ють його аби «відчути втішну його добірність». Отак і з читачем Домонтовича: він має любити вишукані описи і читати неквапно, ніби смакувати найкраще із запропонованих українською літературою вин.

Ось і зізналася у своєму зрадливому, раптовому і таємному коханні. Чоловікові, який відійшов у вічність рівно 50 років тому – 8 червня 1969 року, і досі залишається однією з найзагадковіших постатей минулого століття. Шпигун, кдбіст, доктор наук, колаборант, інтелектуал чи націоналіст? Віктор Петров, Домонтович, Петренко, Бер чи Борис Веріґо? Хто ви, Докторе Парадоксе? Дослідники не дійшли єдиної думки і поки архіви не відкрили, нема на то ради. Але я здалась, і врешті-решт, закохалась. Для мене ви – геній.

Олександра КЛЬОСОВА

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments