Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Книги, що позбавляють сну

15 лютого, 2019 - 11:29

Прочитала книгу – і знову не можу спати. Чому? “Бо читаєш про якісь жахіття”, – підсумовує мама. “Бо занадто багато фантазуєш”, – сміються одногрупники. “Бо ти з дитинства боїшся темряви”, – каже бабуся і пропонує пити на ніч запокійливий чай з ромашкою. Вони праві: я – боягузка і фантазерка. Колись я багато малювала й змішувала фарби, щоб отримати потрібний колір. Тепер я вже не малюю, і фарби не змішую, а лише згущаю їх. Втім, попри поради і обіцянки не читати більше подібних книжок, я все одно продовжую це робити.

Мене постійно цікавить не надто популярна серед моїх знайомих емоційно важка історична  література. Про війни, концтабори, УПА, Голодомор 1932-1933 років, репресії та Радянський Союз. Очевидно, після таких книжок я не сплю, злюсь, страждаю, багато думаю й мало говорю. А якщо і говорю, то виключно на тематику щойно прочитаної книги. Мої близькі називають це періодом: “ми-тебе-загубили”. І варто мені лиш прийти до тями, реабілітуватися в очах оточення, повернутися до жартів й звичного ритму життя, як знову мені до рук потрапляє складна книга.

Смішно подумати, але я навіть намагалася боротися з цією “шкідливою звичкою”. Нові книги не купувала, старі ховала і змінювала жанри. Однак, будь то роман, документалка, художній репортаж чи спогади, я обов’язково натрапляла на улюблені теми. Хоча ні – на найважливіші теми, які вчили, виховували, формували та допомагали мені.

Коли я мала неповних сім років, дідо вперше розказав мені про Голодомор 1932-1933 років. Він не добирав слів, не обережничав і не боявся мене налякати. Його розповідь була схожа на невтримний потік, який мав нарешті вийти на волю, пробитися крізь довгі роки мовчання. Здається, він повідав би цю історію будь-кому, але на жаль чи на щастя, під руку йому попалася саме я. Тоді ж, переказуючи все батькові, я і зробила власний дитячий висновок: “Тільки погані люди могли їсти інших людей. Я б ніколи так не зробила”. На що батько серйозно і по-чоловічому цинічно відказав: “Ніколи так не кажи. Ти не була в тих обставинах, не мала того досвіду і не маєш права на такі висновки”. Батько мав рацію, але ж зрозуміла я це тільки того дня, коли дочитала останню сторінку “Марії” Уласа Самчука.

Пізніше моя шкільна вчителька історії всіляко натякала, що Бандера, Шухевич і УПА – наші вороги, зрадники, а не, борони Боже, герої. Вдома ж мені говорили зворотнє. І аби розібратися самій, довелося витягнути з полиці величезну книгу “Українська Повстанська Армія. Історія нескорених” з купою фотографій, свідчень і документів. Я розібралася. І з того моменту більше не слухала свою вчительку.

Вже в іншій школі завучка, яка дуже пишалася своїм членством у “Партії регіонів”, змушувала мене писати твори на тему Чорнобиля кожного квітня. Я ненавиділа її за цей примус, але сумлінно виконувала завдання, боячись отримати погані оцінки. Тоді мої твори були написані без особливого розуміння, що ж насправді трапилося 26 квітня за десять років до мого народження, а головне – що було потім. Я не могла осягнути масштабів цієї трагедії, не знала, як саме помирали ліквідатори, і як люди рятували себе самі, в той час як влада замовчувала правду. І аж після прочитання книги Світлани Алексієвич “Чорнобиль: хроніка майбутнього” мені стало соромно. За ті жахливі твори, наповнені пафосом. І за те, що ненавиділа завучку зовсім не з того приводу.

Багато років мені було незручно говорити про Харків і соромно зізнаватися, що я з Харківської області. Бо велика частина людей з центру й заходу України вважають це місто совковим, сепаратистським, провінційним і абсолютно неєвропейським. Правда, мушу зізнатися – я і сама так думала, доки не натрапила на есей Юрія Шевельова “Четвертий Харків”. А тепер, була б моя воля, я б кожного змусила прочитати цей твір. Шевельов пояснює все: історію Харкова і України, жорстокість і холоднокровність системи, тип радянської людини, і зрештою – розкриває природу поведінки моїх шкільних вчителів.

Що далі, то гірше і важче. Славенка Дракуліч в книзі “Вони б і мухи не скривдили” на прикладі Югославії показала, що не лише історія моєї країни може змусити волосся ставати дибки. Ба більше, вона посіяла сумнів у добропорядності будь-якої людини. Мовляв, за певних обставин, злочинцем і ґвалтівником може стати кожен. “Цинкові хлопчики” вищезгадуваної Світлани Алексієвич дали відповіді на питання про війну в Афганістані, якими я довго мучилась. Вітольд Шабловський книгою “Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині” запевнив мене в тому, що в кожного народу є своя правда. І хоч своя пазуха ближча, треба вчитися чути сусіда.

Днями я прочитала працю Віктора Петрова “Українська інтелігенція – жертва більшевицького терору” і знову впала в анабіоз. Стало так страшно і боляче від тих картин, які виникають у твоїй голові навіть проти волі. Скажімо, описуючи червоний терор в Україні 1918 року, Петров пише: “Їх хватають на вулицях, витягають із квартир, забирають із черг коло крамниць, де продається зеленавий горохв’яний хліб. Їх нікуди не ведуть. Їх ставлять тут же до стінки й розстрілюють. Трупи розстріляних валяються під будинками, й собаки лижуть людську кров по каменях тротуарів”. 

Зрештою, коли емоції вщухнуть, ця коротенька книжечка на шістдесят сторінок зробить свою справу. Я перечитаю Хвильового і Кримського, переосмислю Плужника. І коли поїду до рідного Харкова, який я змогла прийняти і зрозуміти завдяки Шевельову, куплю квіти й понесу їх до будинка “Слово”. Я посиджу там і помовчу. І зроблю це не вперше й не востаннє, адже кожного разу мої дії стають дедалі свідомішими.

Я готова жертвувати своїми вихідними, нормальним режимом дня, обідом й здоровою психікою. Я готова здаватися дивною від того, що читаю подібну літературу і не можу спати. Я готова радити комусь ці книги, пояснювати і змушувати читати їх. Але я не готова тікати від правди, пити чай з ромашкою і прощати своїх вчителів. Я не готова говорити про Радянський Союз добре і в кожному пості, статті чи рефераті я підбиратиму слова з найжахливішою, найганебнішою і найсерйознішою конотацією з усіх можливих. Без проговорювання цієї страшної минувшини у нас немає майбутнього. Інакше – мої діти теж будуть вимушені мовчати, як колись декілька десятиліть поспіль мовчав мій дідусь.

Олександра КЛЬОСОВА
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments