У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Літо кольору незабудки

14 вересня, 2017 - 14:25

Якось так вже здавна ведеться, що свої враження чи переживання я довіряю комусь чи озвучую, коли мине трохи часу. Немов би мені самій спершу потрібно просіяти відчуття крізь внутрішні сита, пережити їх ще раз, відновити у пам’яті найособливіші миті, зрештою вирішити, що належить лише мені та не підлягає обговоренню, а чим можна із легкістю поділитися. І от коли море спогадів заколисує дрімливий штиль, а гладь пам’яті ледь тремтить від зворушення, відчуваю, що час настав – мій слухачу, я ділюсь із тобою своєю таємницею.

Серпневі дні нагадують вечір неділі, здавалося б, ще є час для усього, що миле душі, але вкрадливий голос підсвідомості нагадує, що не за горами осінь, і з нею відійде в минуле те, що так гаряче зігріває моє серце зараз. Але варто повернутися назад на місяців зо два, аби зрозуміти, чому ці спогади для мене такі цінні.

Червень 2017 вдався напруженим, спекотним та сповненим очікування, адже саме цього літа я збиралася подати анкету до Літньої школи журналістики «Дня». Довго очікувала набору, ретельно перевіряла новини, чи нічого не втекло повз мій зір та слух, заздалегідь, ще взимку, придбала книгу «Повернення в Царгород». Мій день «Х» настав, як це не прозаїчно, але саме тоді, коли завершувався набір. А все через дражливе та незрозуміло часте оновлення сайта. І от коли після четвертої спроби заповнення он-лайн анкети поле знову стало «tabula rasa», мої почуття неможливо було описати єдиним словом: гнів, розпач, образа, втома, хвилювання – усе суцільним «дев’ятим валом» накрило мою голову, що кипіла від думок. Якщо я раптом вирішу, що маю щось зробити, то так воно і буде. Британці кажуть, що якщо справа варта, аби її робили, то це потрібно зробити добре. Озброївшись цим гаслом, як вербальним щитом і мечем, я знову почала заповнювати поля, стрічка за стрічкою. І от за декілька хвилин до півночі моя анкета була надіслана. Ранок зазирнув до моєї кімнати грайливо і сяюче, неначе не відав про моє хвилювання. Хтось із моїх майбутніх колег та колежанок навіть із ліжка не підіймався, допоки не отримав радісної звістки, хтось нетерпляче метушився, я ж вирішила, що хай там як, але життя продовжується і живемо як жили. Це все тривало до післяобіднього дзвінка із редакції, коли м’який жіночий голос сповістив, що я стала учасницею Літньої школи! На мить я трохи стала глухою, серце вискочило й оббігло усе моє невелике містечко із радісними криками і повернулося на місце, ритмічно стукаючи, використовуючи ребра як резонатор, аби усі чули, яка я щаслива. Але справжнє відчуття радості мене чекало попереду.

Познайомившись із відважними і талановитими вісімнадцятьма «мушкетерами», я зрозуміла, що потрапила у надзвичайно дружню та приємну компанію, де «один за усіх, і всі за одного». І цей дух єдності не зародився сам собою, його нам подарувала редакція «Дня»: наші куратори: терпляча та за будь-яких обставин спокійна пані Ольга та енергійний та зичливий Дмитро, редактори-наставники, котрі приймали нас, як власних дітей, та опікувалися кожним нашим кроком. Звісно, ми відчували, що поруч завжди є пильне та кмітливе око патрона «Дня» – Лариси Олексіївни Івшиної, хоча наші перші дні були сповнені невидимого контакту, здійснюваного завдяки нашим текстам. Щоранку я поспішала до редакції, адже тут мене очікували нові звершення, відкриття, знання, підкорюючись природній любові до пізнання та навчання, з легкістю долала типові бажання поспати, відпочити, поснідати не нашвидкуруч. Ми були втомлені, голодні, сонні, але щасливі, адже робили справу, котра приносила задоволення та удосконалювала не лише нас, а й світ в цілому.

Я пам’ятатиму наші першу та фінальну зустріч із Ларисою Олексіївною, котрі були сповнені вдячності, уваги, тепла та взаємної допитливості. Ми своїми вісімнадцятьма парами очей вдивлялися, намагалися всотати та запам’ятати усе, що почули - побачили, а наша співрозмовниця натомість дивилася, кому вона довіряє свої думки, з чого ж ліплені ці юнаки та юнки.

Літня школа журналістики «Дня» – це не просто майстерня, де вас навчають ремеслу, як складати з літер тексти, а навколосвітня подорож, протягом якої у вас з’являється власний погляд на світ, ви замислюєтеся та ставите собі запитання з приводу різних явищ, зрештою ви навчаєтеся їх бачити за словами, вчинками чи бездіяльністю інших людей. Тут знання легко спростовують загадки часу. Але хіба саме знання не є загадкою? Воно загадкове, адже може привести тебе до найнесподіваніших відкриттів.

Це літо кольору незабудки, тому що просинь – барва надії, сподівання і пам’яті. Адже усе почуте у стінах редакції від наставників та лекторів було сказано із надією, що слова ці стануть корисними комусь на шляху, ми ж прийшли зі своїми сподіваннями, а вийшли із ясними відповідями на запитання. А пам’ять, вона зігріватиме нас тоді, коли буде непросто і нам потрібна буде допомога. Тоді ми згадаємо, що «якщо ти чогось не розумієш, то не Шекспір винний» і з новими силами почнемо торувати свій шлях.

Дякую незабутній ЛШЖ за прекрасне літо. Ніхто не забутий, ніщо не забуто. Ви завжди зі мною)

Ілона Ложенко, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments