Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу.
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівської премії

Моя прабабуся і пісні

Навіть у часи відчаю найкращою порадницею і помічницею була пісня
8 червня, 2018 - 15:21

«На жаль, на сьогодні носіїв українського фольклору майже не залишилось», – ці слова гостя Літньої школи-2017 Тараса Компаніченка мене дуже вразили. Тих, хто був свідком подій минулого, хто знав народні традиції не лише із книжок та спогадів, стає дедалі менше. З ними часто зникають і пісні, які навряд чи вдасться колись знайти і відтворити. 

Саме до таких носіїв культурної спадщини належала моя прабабуся Віра Олексіївна.  Її рання юність припала на часи революції й громадянської війни, студентські роки – на період українського Відродження, учителювати почала в післяреволюційні роки, потім були часи сталінських репресій, голод, війна, важкі післявоєнні роки. Усе це вона описала у своїх спогадах, які назвала «З книги життя».

Я випадково наткнулася на пожовклі від років старі записи, в яких було відтворено цілу епоху. Вразила  величезна кількість записаних там народних пісень. Прабабуся знала їх так багато, що в кінці кожного «тому» (яких понад тридцять) робила великі списки згаданих пісень із зазначенням сторінки.

«Пісні розкривали мені двері на світ, на життя, на його радість, горе, страждання, на правду й кривду, на боротьбу лицарів за волю, щастя, долю», – написала вона в передмові.  

Дитинство – найсвітліша й найщасливіша пора її життя. Один із перших спогадів – те, як ходила разом з малечею щедрувати й колядувати. Щедрівки й колядки були різноманітні – давні і більш «сучасні», окремі для дорослої молоді і окремі для дітей, окремі для хлопців і для дівчат.

Коли підросла, батьки часто брали її з собою на Сорочинський ярмарок. Цікаво описує вона і святкову атмосферу ярмарку, і кобзарів, яких чула там. Вони співали різних пісень, а найбільше – про історичне минуле («Ой, Морозе, Морозенку», «Про Байду», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі», «Був у Січі старий козак на прізвище Чалий»). Її старші сестри часто бували на весіллях дружками, і вона ходила з ними, уважно приглядаючись до всього і прислухаючись до пісень. Пізніше у спогадах з’являються тужливі пісні про жіночу долю, про сум за батьківською домівкою і за безтурботною молодістю.

Студентські роки моєї прабабусі припали на період післяреволюційного українського Відродження. Популярними в той час серед молоді були патріотичні пісні «Не пора, не пора», «Вкраїно, мати, кат сконав», «Уперед, хто не хоче конати!»

Але цей період тривав недовго. Почалися роки репресій, колективізація, голод. Вижити вистояти у ті важкі часи було непросто. Часто єдиною розрадницею для неї була пісня.   

Життя розкидало братів і сестер Віри Олексіївни не лише по всій Україні, а й за її  межами. Лише в середині п’ятдесятих років їй вдалося побачитися з ними. Вона побувала на півдні України – в Одесі й Бердянську.  Там почула й записала маловідомі українські пісні «Ой зацвіло Чорне море», «Ой там у морі, широкім просторі», «Ой сиділа край віконця, виглядала чорноморця».

Є в спогадах й українські пісні, почуті на Кавказі (у П’ятигорську й Мінеральних водах). І мова там була красива, чиста. А в Україні в цей дедалі більше відчувалися наслідки русифікації. Ще в середині тридцятих років Віра Олексіївна відмовилась переїжджати з рідної Полтавщини в Харківську область. Там голод знищив цілі села, і вчителям пропонували за подвійну платню викладати російською мовою для новоприбулих із Росії.

Хоч мову знищували, але вона продовжувала жити в усній формі. Навіть за найскладніших обставин народ зберіг пісні. Прабабуся зуміла запам’ятати, а потім записати з багато з них. Є в записах маловідомі пісні – «Поїду я по добрій пороші», купальська «Ой скину віночок з голівки», весільна «Чижикове весілля»” (рідкісна пісня, цікава ще й тим, що в ній в алегоричній формі описано увесь весільний обряд від початку до кінця). Є досить відомі пісні, як наприклад «Вівчар вівці зганяє», але подані в набагато ширшому обсязі. Деякі із записаних пісень – авторські. Віра Олексіївна сама створила кілька ліричних пісень («У лузі калина, як дівча, вродлива», «Береза», «М’ята»).

Особисто для мене нещодавно прочитані спогади моєї прабабусі були великим відкриттям. Хотілося б знайти закоханих у народну творчість професіоналів, завдяки яким записані в «Книзі» пісні могли зазвучати заново. Мріяла про це і Віра Олексіївна, яка в післямові написала: «Пісне, ти моя сила, радість, дозволь передати тебе дітям, онукам, правнукам, розіслати тебе на папері, ... щоб моя праця була канвою, по якій вишиє дитя чи внуча гарну лиштву на показ людям».

Марина Ліберт, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments