Народження Збройних сил України

Нищення української армії почалось ще в 90-х роках. Багатьма військо сприймалось як безглузда форма марнотратства державного бюджету. Просту істину: «Якщо не хочеш годувати свою армію, то годуватимеш чужу» – ніхто не сприймав серйозно. Недбале ставлення до солдат і «тюремні» порядки тримали юнаків та їхніх матерів у страху перед безпосереднім виконанням свого громадського обов’язку, що дозволяло волохатій лапі корупції залізти в кишені тих, хто хотів «закосити», примножуючи статки недобропорядних працівників військових комісаріатів. Навчання у військових частинах починалось і закінчувалось зубрінням статутів, стройовою муштрою та, інколи, розбавлялось копанням окопів та біганиною в протигазі чи «ОЗК» («общевойсковой защитный комплект»), з маленьким бонусом в 12 пострілів з АК-74 один раз на рік. Решту часу солдати займались сільськогосподарськими роботами, які займали безумовну більшість часу. Загалом служба проходила під відомим армійським девізом: «Квадратне – котити, кругле – носити». Само собою, це все щедро поливалось гострим соусом під назвою «дідівщина». Можливо, так було не скрізь, але, виходячи з досвіду моїх знайомих, і зокрема власного, з цим зустрічалась більшість військовослужбовців. Це був цілеспрямований процес знищення боєздатної армії. Чого тільки варта статистика планового скорочення Збройних сил за часи керівництва в Міністерстві оборони російських агентів. І їм майже вдалося довести свою справу до кінця.

Та раптом вони спіткнулись об камінь під назвою Майдан. Ситуація в державі набрала несподіваних обертів і розпочалась так звана антитерористична операція. Тільки терористами, окрім наркоманів і казкових народних ідіотів з псевдореспублік, виявились кадрові російські військові. На хвилі патріотизму та ідеологічних переконань з’явилась безліч добровольців, яким було далеко до професійних військових, але, за неоціненної підтримки волонтерів і віри в перемогу, ми змогли вистояти. І не тільки вистояти, а й дати гідну відсіч загарбникам. Це було навіть не відродженням, а моментом народження Збройних сил України. Якісна відмінність від армії минулого полягала в тому, що  серед цих людей не було тих, кого хтось змусив туди йти – вони зробили свій вибір свідомо. Багато хто з них стали першокласними командирами, які виконують бойові завдання на сході країни і до сьогодні.

Серед таких командирів є люди, якими я дійсно пишаюсь: молодший лейтенант Дзюба Андрій-Василь, мінометник – в 23 роки, маючи освіту політолога, пройшов шлях від солдата до офіцера, блискуче виконує поставлені завдання і володіє різними видами озброєння; Дмитро Бублик – сержант, потрапляв в оточення, довгий час керує бойовою ротою і може дати фору багатьом офіцерам, за що користується високим авторитетом; майор Мадяр Юрій Федорович – віднедавна наймолодший командир батальйону механізованої бригади, був підбитий у танку, вміє знайти індивідуальний підхід до кожного, має великий запас оптимізму і постійну готовність допомогти, за що і користується повагою; майор Харьков Геннадій Миколайович – заступник командира з тилу, той самий «чоботар без чобіт», який завжди зніме з себе останнє і віддасть, аби тільки всі були одягнені і ситі, потрапляв під артилерійський обстріл, внаслідок чого був присипаний землею, а потім відкопаний побратимами, надзвичайно відкритий і справедливий офіцер.

Цей список можна продовжувати і продовжувати. Причому такі люди є в кожному підрозділі. Всі вони знають справжню цінність життів, як власних, так і підлеглого особового складу. Саме за такими польовими командирами, вихованими цією гібридною війною, майбутнє оборонної галузі нашої країни, тому що вони відчули на власній шкірі всю проблематику і недоліки системи, які потребують висвітлення і виправлення. Це необхідно, щоб стати частиною розвинутого і цивілізованого світу. Тільки за участі таких людей можна провести якісне реформування української армії, адже для перепланування будинку запрошують спеціалістів, які знають, як все влаштовано, а не роблять це самотужки. Якщо, звісно, не хочуть зруйнувати всю конструкцію.