Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Втома закінчується на батьківському порозі

13 вересня, 2017 - 18:00

Усі ми рано чи пізно дорослішаємо. Проте, чи готові ми до цього, не відомо геть до останньої миті, коли приходить час самостійно рухатися в житті. Уперше я надовго покинув домівку, коли вступив до Острозької академії. Мене, сімнадцятирічного, дощовою непривітною погодою стрічав маленький Острог. Тоді мені випала доля жити в кімнаті з трьома старшокурсниками, які на перший погляд були абсолютно чужими й нецікавими. Чи не вперше тієї осені я відчув тугу за рідною оселею. З Рівним мене пов’язували не лише квадратні метри у старенькій, проте охайній «хрущовці», а й шкільні друзі, спортивна кар’єра, різноманітні хобі тощо. Тому мені не дуже хотілося все це покидати.

Вихід із так званої зони комфорту виявився не таким уже критичним. Вже буквально за місяць я перезнайомився з усім гуртожитком, половиною університету, а згодом із рештою містечка. Перший період я намагався приїжджати додому раз на кілька тижнів, але з роками цей потяг кудись наче випарувався. Я почав займатися волонтерством, брати активно участь у громадському житті факультету й альма-матер. Там же ж мене застала революція… За цим усім взагалі не стало часу навіть інколи подзвонити додому. Мати мені вряди-годи дорікала, мовляв, хіба важко подзвонити й розповісти, що там і як? Я ж-бо її не розумів, або не хотів розуміти, бо нас віддаляли кілометри й місяці, які я присвячував своєму особистісному розвитку.

П’ять років пролетіли доволі непомітно. Будучи вже дипломованим магістром, так не хотів покидати вже рідні стіни, які наче врослися в мою душу, розмежувавши мене колишнього, і того, ким я став. Острогіана закінчилася, так і не розпочавшись. Кілька місяців удома, а тоді непроста, дошкульна, проте повчальна служба в армії. Рік свого життя я добровільно присвятив Збройним Силам України. Тоді багато мріялося. Узагалі, армія – це час для філософії, де маєш змогу спокійно осмислити пройдений шлях. Після першого місяця служби мене покинула дівчина. Приїхали ми з полігону мокрі, брудні й голодні. Дехто ледь волочив ногами. Я дістаю телефон, що раптом озвався з кишені бушлата, й чомусь розумію: розмова буде серйозною. Коли я поклав слухавку, то дихнув із полегшенням, тепер я нікому нічого не винний. Недарма кажуть, що в армії ти стаєш чоловіком, позаяк перебуваючи в обмеженні волі, набагато важче тримати удар, я свій витримав.

Зараз у мене новий виклик, пов’язаний з обранням професійної стежки, на якій писатиметься моя біографія. Вступ на аспірантуру, робота вихователем, громадсько-політична праця неймовірно виснажують. У це ж горнило додаються щоденні турботи, які часто-густо вибивають людину з колії.

Нещодавно трапився випадок із затримкою видачі закордонного паспорта. Усі строки міграційною службою було порушено, тому я проштудіював закон і почав відповідно до нього діяти. Спочатку пішли скарги. Більшість мені співчувала, сливе, бігаєш, мов дурник туди-сюди, а результат буде нульовий. Потім я напряму вийшов на керівництво компетентних органів, як наслідок, паспорт я отримав, хоч із затримкою, а всі ті хоми-невірники так і чекають заповітну СМСку.

Після таких речей неймовірно втомлюєшся, адже боротьба за свої права, при чому законні, вимагає багато часу та зусиль, навчатися та навчати теж діяльність не з простих, але коли мені було найважче, я кидав усе й ішов до материнського порогу – саме материнського, – де мене чекало розуміння й щира порада. Я багато грішив, але Господь завжди відправляє мене додому, бо Він знає, що життєва втома закінчується саме на батьківському порозі.

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments