Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу.
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівської премії

Як твориться міф

Враження від перегляду фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри»
3 жовтня, 2018 - 13:29

Люблю дивитися українське кіно: щойно дізнаюся, що стрічка вітчизняного виробництва у прокаті, – купую квиток. До перегляду намагаюся не читати рецензій кінокритиків та вражень у Фейсбуці. А після виходу із залу прагну скласти докупи власні рефлексії.

«Таємний щоденник Симона Петлюри» – стрічка цікава мені як журналістці, яка намагається розібратися в анатомії пропаганди та маніпуляції. А ще – як людині, яка цікавиться історією становлення України у час Революції, який є дуже непростим та неоднозначним.

ЕМОЦІЇ ПОНАД ФАКТАМИ

Особисто для мене найцікавішою стала друга частина фільму – суд над Самуїлом Шварцбардом – убивцею Головного отамана УНР. Навіть із певним азартом спостерігала за тим, як спочатку замовне убивство із політичних мотивів намагаються перетворити на звичайний кримінал, а потім із кримінальної справи усіма правдами і неправдами (радше неправдами) створюють гільйотину для жертви злочину і виправдовують убивцю.

На очах у глядачів спецслужби тодішньої Росії творять міф про антисеміта, бандита та погромника Симона Петлюру. Підкуповують свідків, підтасовують факти. Свідки зі сторони українського отамана не завжди розповідають так ефектно, хоча й говорять правду. Найбільше мені запам’ятався полум’яний виступ французького журналіста. Аж сповнилася гордістю за колегу по цеху, хоч і кіношного. Власне, висновок, який напрошується, – брехати легше, бо неправда не обмежена нічим, правда ж обмежена фактами. Людину дуже легко оббрехати, апелюючи до емоцій, яскравих образів та метафор, натиснувши на жалість. Ті, хто говорять правду, мають в арсеналі лише її. І насправді складно захищатися від зливи наклепів.

ПРОПАГАНДА ПРАЦЮЄ ПОТУЖНО І БЕЗШУМНО

Як твориться міф? У фільмі – детальна покрокова інструкція. Найперше – зміщення акцентів із убивства Петлюри на епізод єврейського погрому, намагання представити Шварцбарда як героя, що помстився. Відколи зрада стала подвигом? Відколи убивство людини – героїзм, що заслуговує на аплодисменти? Обвинувачений, як і свідки, намагаються натиснути на емоції присяжних, викликати у них жалість кривавими картинами, які змальовують, хоча на місці самого погрому не були. Тотальна брехня і вигадки. І про це знають, бо суддя викрив «казкарів», проте це не відіграло вирішальної ролі. Запитання: чому?

Перефразовуючи відомий вислів, хто володіє пропагандою, той володіє світом. Російська пропагандистська машина що у ті часи, що зараз, має набагато більшу потужність. У неї є кошти та ресурси на масштабну інформаційну війну, яку вона почала проти нас не у ХХІ столітті, а ще у час Української революції (а може, і раніше). Бо що потрібно, щоб зламати народ, позбавити його сил для боротьби? Один із варіантів – забрати в народу героїв. Перетворити їх на зрадників, бандитів, погромників, антисемітів. Щоб не було на кого рівнятися, кого згадувати, щоб знищити історичну пам'ять. І їм це гарно вдалося, погодьмося.

Безперечно, Петлюра – суперечлива та складна постать в історії України, яку неможливо оцінити однозначно – «добрий»/ «поганий». Але важливо говорити, дискутувати, віднаходити забуті факти, з новою оптикою підійти до переосмислення цієї фігури. На жаль, часто у суспільній дискусії історична тематика постає яблуком розбрату, яке лише розсварює людей. Часом і політики користуються цим, щоб сколихнути суспільство і відвернути його увагу від власних «гріхів».

Історичні теми – дражливі й складні, але це не значить, що їх не можна порушувати. Кіно, особливе масове, – один зі способів м’якого впливу, який може стати спусковим гачком для переосмислення того, що уже відбулося, та навіть для згадки про те, що ці події мали місце у нашій (!) історії, воно допоможе освіжити власну історичну пам'ять, яка з кожним століттям під впливом нової окупаційної влади знищувалася. Про це свідчить поява у медіа безлічі рецензій на фільм, часом – жорсткої критики, часом – зваженого аналізу, інтерв’ю із режисером, істориками. Якийсь матеріал, нехай навіть замітка, після прем’єри стрічки з’явився ледь не у кожному ЗМІ. Це свідчить про інтерес до українського кіно, що активно розвивається, до української історії, яка потрохи знімає із себе печатки «особливо секретно» і починає ставати предметом розмов та дискусій поміж українцями. І це не може не тішити.

Звісно, фільм Олеся Янчука – далеко не ідеальний. Порушуючи одні теми, безперечно дуже важливі, він замовчує, так, мовби їх не було, інші, які відбувалися у той самий час. Яскравий приклад – відсутність постаті Павла Скоропадського у фільмі. Про цей нюанс уже згадував у своєму тексті Ігор Сюндюков, редактор відділу «Історія і Я». «То де загубився гетьман?» – це чи не єдине моє запитання (чи то претензія) до історично-фактологічної складової стрічки. У кінокартині ретельно та чітко змальовані портрети самого Симона Петлюри та Володимира Винниченка, дещо слабше – Михайла Грушевського. Мурашки по тілу і німа згода із рефлексією головного героя: «Ми копали один під одного, а з’ясувалося – під Україну». І тут мені дуже забракло персонажа гетьмана, який в історії виступає альтернативою цим двом постатям.

СУБ’ЄКТИВНІ ВИСНОВКИ

Моє резюме: на фільм сходити варто, бодай для того, щоб скласти власну думку про нього. У теперішній час пошуку власної ідентичності, національної ідеї (як би пафосно це не звучало), спільного майбутнього та віднайдення дійсно нашої, почасти забутої, почасти вкраденої історії, важливо оживляти історичні теми, осмислювати їх, нехай недосконало, проте по-своєму. Адже чужі рефлексії спонукають до власних, бодай, щоб заперечити та посперечатися.

Ірина ЛАДИКА, випускниця Літньої школи журналістики газети «День» -2018
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments