Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна.
Олена Пчілка, українська письменниця, меценатка, перекладачка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка

Записки молодого вихователя

3 листопада, 2017 - 16:37

Два місяці у школі пролетіли значно швидше, ніж можна було очікувати. Безумовно, були помилки, яких не можна було не припуститися, адже до кожної людини треба персональний підхід. Особливо, якщо таких людей – 30, і їм по 6 років. Однак значно більше було здобутків і перемог. Важливими в цьому контексті є зовнішні чинники, як-от: педагогічний колектив, батьківська спільнота, соціальний статус кожної окремої дитини тощо. Саме під цими впливами «куються» дитячі «Я».

Хочу описати кілька найбільш складних, але водночас і цікавих педагогічних задач, які довелося мені розв’язувати протягом цього часу.

«НЕ ВКРАДИ»

Так говорить восьма заповідь, вибита на скрижалі на горі Синай Богом для Мойсея. Проте в дитячій свідомості ще не існує чіткого поділу на зло й добро, тому часто вчинки, які здаються нам страшним злочином, є звичайним проступком, з якого просто варто зробити висновки.

За два місяці у школі таких випадків у моєму класі було два.

Перший трапився з хлопчиком на ім’я П. Він виховується, застосовуючи кліше, у благополучній родині. Забезпечений одягом, їжею, додому його возить водій. Однак одного дня, коли школярі поверталися з гуртка, виявилося, що в одного з них зник годинник, але не простий, а так званий «розумний годинник». По ньому хлопчик міг зідзвонитися з батьком, і при необхідності вирішити нагальні питання. Коли дитину приїхали забирати додому, то я одразу повідомив про обставину, і ми почали міркувати над рішенням. Виявилося, що цей годинник має GPS-навігацію. Дитина, яка поцупила коштовну річ, побачивши процес ретельних пошуків, заховала годинник на шкільному ґанку, де його потім успішно і знайшли. Опісля роботи я обміркував усе, що трапилося, звів факти докупи й виявив «крадія». Зателефонувавши батькам «підозрюваного», згодом отримав ствердну відповідь на своє припущення. Виявилося, що дитина давно хотіла такого годинника, але батьки пообіцяли йому купити такий, якщо той буде старанним учнем. Однак хлопець не втримався і зробив недобре.

Як повелися батьки?

Батько власника годинника був дуже емоційним. Він назвав дитину «щуром» і порадив мені цього «щура» вичислити, наче мова йшла не про 6-річну дитину, а про запеклого рецидивіста. Така модель поведінки є неприпустимою, адже ставлячи тавро на дитині, навіть не власній, ми ризикуємо травмувати її, імплантувати в її свідомість гірку образу, яка повільно гризтиме її зсередини, аж до критичної миті. У таких випадках категорично заборонено її публічно карати, адже відомі випадки, коли в часи СРСР привселюдно карали, вішали ярлики, виганяли з піонерів, а тоді діти лізли в зашморг або стрибали з вікон. Мамі П. я порадив уникнути агресивного тону, розтлумачити, яку саме помилку зробив її син. Гарним прийомом є співставлення емоційного фону на кшталт: «А як би ти почувався, якби в тебе щось украли?» або «Як ти вважаєш, чи приємно було батькам того хлопця довідатися про крадіжку?» тощо. Ніколи не варто ставити хрест, навіть там, де ситуація на перший погляд видається критичною. Безвихідних ситуацій не існує.

Другий епізод стався з хлопчиком, якого звати Ю. Ця ситуація вже дещо відрізняється від першої, хоча мотив один – отримати те, чого не можна, «заборонений плід». Під час групи продовженого дня діти у школі відвідують обід і підвечірок. У столовій є невеличкий магазинчик із різними солодощами. Я забороняю своїм вихованцям щось купувати в обід, адже це псує їх апетит, а за умови гарної поведінки, після підвечірка, вони можуть щось собі придбати. На початку одного дня хлопчик Ю. запитав мене: «А можна в нас у столовій щось купити за російські гроші?» Я відповів йому, що ні, адже для цього треба піти в банк і обміняти їх на гривні. Згодом виявилося, що він мав купони з гри «Монополія», які й називав «російськими грошима». На цьому тема була наче вичерпана. Однак після полуденку, коли ми повернулися у клас, діти мені повідомили, що Ю. щось шукає в чужій шафці, коли я зайшов у роздягальну, то застав там власника шафки та Ю. Відправивши всіх до класу, я помітив у кишені в учня батончик. Знаючи, що він нічого не купував у столовій, я запитав, де той його взяв. Спочатку відповідь була «купив», однак після моїх аргументів (!) хлопчик таки зізнався, що поцупив його… Проте це було навіть не в однокласника, а в столовій, де діти зграєю оточили продавчиню, і в цей момент Ю. без дозволу взяв собі смаколик. Як я й обіцяв, це лишилося лише між мною та мамою Ю. Батончик із вибаченнями я повернув продавчині, порадивши їй бути більш пильною. Мама розповіла мені, що вдома була схожа ситуація, тільки з грошима, тоді я порадив їй більш жорстко відреагувати на цей момент, адже, якщо перший дзвіночок лишився непочутим, то варто шукати більш дієвий засіб переконання. Цікаво те, що Ю. не був голодним абощо, адже мама завше дає йому пакунок із їжею до школи. У класі, як і в будь-якій соціальній групі, є вияви «стадного інстинкту», а також демонстрації своїх можливостей, як основи для утвердження соціального статусу. Діти, які нічого не купують, почувають себе обділеними, бо інші можуть собі це дозволити, а вони – ні. Проте це все тимчасово, адже будь-які забаганки минають. Одного разу учень купив собі цукерку і пішов ховати її в сумку. На моє питання він відповів, що не голодний, і з’їсть її дома. Тому тут варто оцінювати кожну ситуацію індивідуально.

У випадку виявлення в дитини нахилу до крадіжки варто проконсультуватися не лише в педагога, а й у психолога, соціального працівника, які вже професійно складуть повну картинку цього феномену й порадять алгоритм виходу із такої трепетної ситуації.

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments